Історія / Історія України

Кандидат історичних наук, Нікітенко К.В.

Львівський інститут менеджменту, Україна.

НАСЛІДКИ ПРИЙНЯТТЯ ЗАКОНУ ВІД 28 ГРУДНЯ 1938 РОКУ – ПОКАРАННЯ ФІНАНСОВО-БАНКІВСЬКИХ СЛУЖБОВЦІВ УРСР.

В умовах сталінської індустріалізації структурна диспропорція стала однією з головних ознак новоствореного промислового комплексу. Основна маса капіталовкладень була спрямована у промисловість групи А (виробництво засобів виробництва), група Б – товари народного споживання, отримувала фінансування за залишковим принципом. Так, в Україні, за результатами першого п'ятирічного плану у важку індустрію було вкладено – 87,5%, а легка і харчова промисловість отримали лише 9,5% всього виділеного на розвиток промисловості фінансування [1, с.217].

Значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії на собі відчуло все населення країни. Прямим наслідком стала кризова ситуація із забезпеченням людей продуктами харчування і товарами масового вжитку. На дефіцит перетворювалися навіть товари першої потреби. Втім, у всіх економічних негараздах, невиконаннях планів, ускладненнях модернізації, перебоях із забезпеченням продуктами влада звинуватила виключно “людський фактор”. Всі труднощі лише надали відмінну можливість активніше розгорнути “полювання на відьм”, виправдати криваві репресії. На заводах, фабриках, шахтах, банківських установах тисячі директорів, інженерів, бухгалтерів, майстрів та інших “шкідників” були змушені відповідати за “свої злочини”. НКВС фабрикував сенсаційні справи “ворогів народу”.

Відповідно відбувалося формування й цементування основ такого специфічного явища як “радянська законність”, яка забезпечувалася відповідними нормативними актами. 28 грудня 1938 року Рада Народних Комісарів СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли постанову “Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування та боротьбу зі зловживаннями у цій справі”.

Інтенсифікація виробничих процесів в умовах вирішення масштабних надзавдань – побудови принципово-нового промислового комплексу країни, відбувалася за умов ігнорування роботи ринкових економічних законів. Тож проблема стимулювання праці була вирішена за допомогою репресивних заходів. Слід відзначити, що матеріальна складова стахановського руху після встановлення у 1937 р. граничної межі заробітної плати була знищена. На думку С. Кульчицького саме обмеження сум заробітку стало кінцем “короткочасного флірту із ринковою економікою” в питаннях стимулювання праці [2, с.210]. Відповідно, фактично це означало кінець стаханівського руху. Тож пошук альтернативних методів стимулювання праці набував державного значення. Влада вирішила це питання у більш зручній і зрозумілій для себе репресивній манері. Політика “батога і пряника” закінчувалася – залишався тільки “батіг”. Вже за декілька днів після прийняття закону в провідних газетах було надруковане “Роз'яснення РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС “Щодо покарань за запізнення на роботу”. Конкретно роз'яснювалося, що запізненням вважалася відсутність на робочому місці впродовж 10-15 хвилин, а поява на роботі пізніше вказаного часу вже вважалася прогулом без поважної причини. І у випадку такого запізнення працівники “до роботи не допускаються, вважаються прогульниками и підлягають негайному звільненню”. Більше того, роз'яснення підкреслювало, що Прокурору СРСР дані відповідні вказівки щодо “неухильного притягнення до судової відповідальності керівників підприємств, установ, цехів, відділів, які ухилялися від проведення відповідних мір і які залишали безкарними порушників трудової дисципліни” [3, с.1].

Відповідно, завданням офіційної пропаганди стало доведення до відома як працівників, так і керівництва, що жарти закінчилися. Надання максимального розголосу випадкам як випадкам порушення дисципліни, так і “потурання порушникам” нагнітало істерію у суспільстві. Преса щоденно друкувала прізвища тих, хто не бажав “працювати по-радянські”. Приміром, з першої шпальти “Финансовой газети” від 4 лютого 1939 р. вся країна дізналася, що 17 січня цього року головний ревізор українського управління ощадних кас Калашніков запізнився на 10 хвилин, а 20 січня – повторив свій “злочин” знову запізнивсь на цілих 5 хвилин. Цілком відповідно до отриманих роз'яснень автор даної статті, найбільше переймався тим, що вказаний “злісний порушник” досі не був жодним чином покараний [4, с.1].

Майже кожен день газети друкували звіти-звинувачення, щодо зайвого “лібералізму” певних фінансово-банківських керівників, які наважувалися “ліберальничати” із порушниками дисципліни. Після таких публікацій негайному звільненню з посад підлягали вже не тільки порушники, але й керівники, які намагалися проявити “шкідливий” гуманізм та зробити норми вказаного закону не настільки драконівськими. Загалом, самі слова “гуманізм” як і “лібералізм” набули однозначно негативного відтінку. Від керівників вимагали максимальної жорсткості у застосуванні репресій. Приміром, керівника Дніпропетровської обласної контори Держбанку звинуватили у тому, що він 1 січня 1939 р. хоча й підписав наказ на звільнення за прогул працівника цього банку Г. Топчія, втім дозволив собі шкідливий лібералізм і не наполягав на негайному виселенні зі службової банківської квартири, надавши службовцю цілий тиждень на пошук собі нового житла [5, с.1].

А ось керівника Миколаївської контори Промбанку - Дінера звинувачували вже не у “лібералізмі”, а у “злочинній бездіяльності” – що звучало значно небезпечнішим і страшнішим. “Злочин” Дінера був у тому, що працівниця цього банку Юровська у січні 1939 р. запізнилася чотири рази і тільки на п'яте запізнення була звільнена з роботи. Бухгалтер Задунайська за місяць запізнювалася 3 рази, мали разові запізнення працівники бухгалтерії Тимощук і Шмітельська, помічник інспектора Козлова. Втім, “жоден із них ніякого покарання не отримав” [6, с.2]

Слід наголосити, що подібний “зайвий гуманізм” мав і цілком раціональне пояснення. Адже легко можна було зрозуміти мотивацію й поспівчувати керівникам банківських філій, які не поспішали одразу безжально звільняти свої кадри. Наприкінці 1930-х банківська система була фактично знекровлена – ліквідація “шкідників і ворогів” дорого коштувала республіці. Як наслідок, на периферії був некомплект майже 2 тис. кредитних інспекторів, 1200 головних бухгалтерів, сотні керівників банківськими філіями, не кажучи вже про гостру потребу у рядових співробітниках. В настільки проблемних умовах, дійсно, безжально виганяти кваліфіковані кадри за запізнення у 5-10 хвилин було максимально нераціональним, чим наносилася значна шкода нормальному функціонуванню банківських інституцій республіки, загострюючи й без того проблемне кадрове питання. Втім, економічна складова була беззастережно принесена у жертву політичній доцільності.

Застосування жорстких норм грудневого закону разом із тим відкривало шлюзи й для безлічі зловживань, практично безконтрольне свавілля керівників на місцях відтепер стало нормою. Навіть якщо напряму звинуватити працівника було неможливо – він не допускав жодних порушень дисципліни, прогулів і запізнень, навіть тоді залишалася ще маса можливостей зіпсувати йому кар'єру та життя.

Приміром, І.Ласюк, заступник керівника Харьківської обласної контори Держбанку з метою зведення особистих рахунків звернувся до провідного видання “Финансовая газета” із листом-доносом на завідуючого сектором грошового обігу того ж банку Раскіна. Свого колегу Ласюк звинуватив у “неприпустимій м'якотілості” щодо порушників дисципліни (конкретно — щодо інспекторки Ракітської). “Порушення” було відверто висмоктаним із пальця: вказану працівницю пильний автор публікації все ж не зміг звинуватити ані у прогулах, ані навіть у запізненнях. Але вихід був знайдений – Ласюк сигналізував, що вказана дівчина у робочий час багато розмовляє із своїми колегами. Звернення ж одразу у газету Ласюк аргументував тим, що він вже ставив питання щодо застосування проти Ракітської “жорстких заходів”, втім начальник відділу Раскін чомусь демонстрував “неприпустиму м'якотілість” [7, с.3]. Отже, бездоказове і безглузде звинувачення, разом із тим було із максимальною прихильністю зустрінуте у редакції видання. Стало показовим прикладом того “полювання на відьм”, яке розгорнулося у банківських інституція республіки. Більше того, слід наголосити, що донос був надрукований 26 грудня – за два дні до прийняття положення й став своєрідною “пробою пера” – вже за декілька днів подібні листи-звинувачення стали друкуватися у масовому порядку.

Таким чином, в цілому позитивна ідея укріплення робочої дисципліни в умовах тоталітарного сталінського суспільства перетворилася в інструмент нагнітання напруги у суспільстві. Прийняття грудневого драконівського закону за яким фактично можна було звинуватити будь-кого, стало відмінною можливістю для зловживань, максимально загострило й без того надзвичайно проблемне кадрове питання в роботі банківської системи республіки.

Література:

1. Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [ред.рада: В.М.Литвин (голова), Г.В.Боряк, В.М.Геєць та ін.; відп.ред. В.А.Смолій; авт.кол.: Т.А.Балабушевич, В.Д.Баран, В.К.Баран та ін.]; НАН України, Ін-т історії України. – К.: Ніка-Центр, 2011. – Т.2. – 608 с.

2. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами (1921-1939 рр.) / С.В. Кульчицький. – К.: Альтернативи, 1999. – 336 с.

3. Разъяснение СНК СССР, ЦК ВКП(б) и ВЦСПС “О взысканиях за опоздание на работу” // Финансовая газета. – 1939. – 10 січня. – С.1.

4. Либеральничают с нарушителями // Финансовая газета. – 1939. – 4 лютого. – С.1.

5. Либеральничают с прогульщиком // Финансовая газета. – 1939. – 8 січня. – С.1.

6. Потворствуют нарушителям трудовой дисциплины // Финансовая газета. – 1939. – 18 лютого. – С.2.

7. И.Ласюк Недопустимая мягкотелость / И.Ласюк // Финансовая газета. – 1938. – 26 грудня. – С.3.