К.іст.н. Шеретюк Р. М.

Рівненський інститут слов’янознавства

Київського славістичного університету, Україна

ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ СТАВЛЕННЯ РОСІЙСЬКОГО САМОДЕРЖАВСТВА ДО ГРЕКО-УНІАТСЬКОЇ ЦЕРКВИ В ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ ХІХ СТ.

Період правління російського імператора Олександра І (1801-1825) в науковій літературі часто розглядають як «епоху розповсюдження в Росії ліберальних ідей» і називають «періодом поступового визрівання ліберальної свідомості вищих станів» [10, с.55]. Світоглядна ліберальність нового царя повною мірою поширювалася і на релігійну сферу: хоча Православна церква в Російській імперії була проголошена «панівною і первенствуючою», однак реально – далеко не єдиною. У цей час царським урядом сприймалися досить толерантно католицизм, протестантизм, старообрядництво, інші релігійні напрями. Відтак, це згодом дало підстави дослідникам говорити про те, що «олександрівська епоха була добою крайньої релігійної терпимості в Росії» [11, с.71].

На чолі реформованої за указом Олександра І від 13 листопада 1801 р. Римо-Католицької колегії, яка мала опікуватися всіма справами Римо-Католицької та Греко-Уніатської церков у Російській імперії і складалася лише з представників латинських дієцезій, став католицький архієпископ С.Сестренцевич. Він переконував імператора, що залишки Уніатської церкви повинні підлягати йому, а в римо-католиків та уніатів має бути один митрополит – латинського обряду. Вагомою підставою для таких заяв С.Сетренцевича слугувало доволі невтішне становище самої Греко-Уніатської церкви.

Зазначимо, що на Правобережжі в цей час в уніатстві залишилося, по суті, лише селянство та бідне міське населення, а більшість представників заможних верств перейшли в римо-католицизм. Залежне й пригнічене становище уніатського духовенства робило його поступливим і пасивним, несхожим на духовенство минулих часів, котре активно протистояло латинізації Греко-Уніатської церкви. Внаслідок цього неухильно обмежувалися і зникали ті чесноти, спираючись на які уніатство свого часу значною мірою витіснило православ’я майже з усієї Правобережної України, а саме збереження східного обряду, місцевих культово-обрядових традицій, української вимови в богослужінні. Натомість в уніатських церквах римо-католицькі обряди почали активно витісняти греко-східні, проповіді – читатися польською мовою, церковний спів підмінили органом, а один із найяскравіших і найвпливовіших елементів східного церковного інтер’єру – іконостас - опинився поза стінами церкви [4, с.235].

Саме тому під дією організованого й доволі ефективного католицького прозелітизму на теренах Правобережжя загалом, а також під впливом місцевих католицьких чинників зокрема, значна частина віруючих-уніатів почала переходити до римо-католицизму, кількість яких лише в Білорусі в 1803 р. сягнула 100 тисяч. Такому масовому покатоличенню уніатів сприяло, крім усього іншого, поширення в народі поголосу стосовно планів російського уряду вирішити «уніатське питання» адміністративним шляхом. Про це дізнаємося з імператорського указу на ім’я Білоруського військового губернатора Міхельсона від 5 травня 1803 р. [5]. Подібний указ, але вже міністра внутрішніх справ, був надісланий того ж дня на ім’я «митрополита римо-католицьких церков у Росії» С.Сестренцевича, де наголошувалося на тому, щоб «ні під яким виглядом духовенство католицьке не дозволяло собі таких навіювань під страхом законного покарання» [6].

У відповідь на скарги уніатського білоруського кліру на переведення греко-уніатів у римо-католицизм, а також на Римо-Католицьку колегію, що не приймала від уніатів жодних скарг із цього приводу й не забороняла навернень, був виданий імператорський указ на ім’я Білоруського військового губернатора Міхельсона від 4 липня 1803 р.[7]. Крім того, з цього приводу суворі інструкції отримав і митрополит С.Сестренцевич. 6 липня 1803 р. на його ім’я був направлений імператорський указ, у якому Олександр І безапеляційно вимагав, «щоб ні під яким виглядом не лише утисків або зваблень, але й найменшого дотику до свободи совісті уніатам від духовного католицького керівництва не було зроблено» [8]. Зрештою, під тиском російського уряду голова Римо-Католицької колегії митрополит С.Сестренцевич змушений був підписати угоду з греко-уніатським митрополитом І.Лісовським, за якою всі уніати, котрі перейшли в католицтво впродовж останніх десяти років (1798-1807), мали повернутися до Уніатської церкви. Ця постанова була підтверджена Сенатом у 1810 р. [1, с.285].

Водночас греко-уніати домоглися від уряду дозволу на участь їх представників у засіданнях юстиць-колегії. Імператорським указом від 16 липня 1805 р. Римо-Католицька колегія була поділена на два департаменти: римо-католицький і греко-уніатський [9]. Головою останнього став Іраклій Лісовський. Відтак, уніати вивільнялися з-під влади католиків та отримали більшу можливість самостійно управляти своєю церквою, тим більше, що 24 липня 1806 р. Іраклій Лісовський став «митрополитом усіх уніатських церков у Росії».

Таким чином, станом на 1810 р. Греко-Уніатська церква значною мірою зміцнила свої позиції та відновила свою ієрархію. Функціонували чотири єпархії – Литовська митрополича з осідком у Вільні, архієпископська в Полоцьку, та дві єпископські: Брестська, з перебуванням єпископа в Жировицях, та Луцька – у Жидичині. Загалом за роки правління Олександра І Греко-Уніатська церква мала: одного митрополита, чотирьох єпископів, церковну колегію з п’яти членів, чотири консисторії при єпископах по п’ять членів у кожній, три семінарії, 1.476 парафіяльних церков, 1.985 уніатських священиків, 47 монастирів, з яких 10 були жіночими та 1.427.560 вірних [12, с.357].

Головним рушієм позитивних змін, що відбувалися у Греко-Уніатській церкві у цей час, безумовно був митрополит Іраклій Лісовський, котрий прагнув піднесення авторитету уніатського білого духовенства та «очищення» уніатських монастирів від римо-католиків. Для цього необхідно було «зруйнувати василіанські твердині, що слугували кублом латинізаторів, котрі перекручували слов’янську церкву» [2, с.34]. На жаль, зі смертю І.Лісовського (1809 р.) зазнали краху його далекосяжні наміри. Наступником І.Лісовського на митрополичій кафедрі став Луцький єпископ Григорій Коханович, митрополитування якого припало на складний для Російської імперії період - Вітчизняну війну 1812 р. Саме ця обставина змусила російський уряд на певний час ніби забути, дистанціюватися від «уніатського питання». У 1814 р. Г.Коханович помер.

У 1817 р. митрополитом уніатських церков у Росії був призначений Брестський єпископ Іосафат Булгак, вихованець і висуванець єзуїтів, василіан і польської аристократичної партії. Саме він стояв, за влучним висловлюванням П.Бобровського, «у центрі інтриги, спрямованої проти реформаторських планів Лісовського і його сподвижника Красовського», а тому прагнув знищити самий зародок реформ, розпочатих ними [2, с.35].

Таким чином, процеси латинізації в Греко-Уніатській церкві, котрі намагався загальмувати Лісовський, за митрополита Булгака набрали нових обертів. Результатом цього став масовий перехід уніатів до римо-католицизму. Лише в окремих повітах Віленської митрополичої єпархії станом на 1814 р. їх чисельність досягла 19.790 осіб, разом із 16 парафіяльними церквами, їх фундушами, 9 священиками і 10 парафіями без церков [3, с.80-81].

Отже, ліберальна спрямованість російського уряду періоду правління Олександра І, з одного боку, сприяла законодавчому оформленню, деякому розширенню прав, зміцненню тенденції якісних трансформацій внутрішнього устрою та, зрештою, певному усамостійненню Греко-Уніатської церкви. Саме в цей час Греко-Уніатська церква дещо зміцнила свої позиції, зокрема відновила свою ієрархію. Однак, з іншого боку, вона відкрила шлях до прямих втручань у її справи Римо-Католицькій церкві, яка мала значно більше можливостей для свого розвитку. В результаті потужного впливу римо-католицизму на внутрішній устрій та обрядовість Уніатської церкви, остання все відчутніше набувала ознак «златинщення» й «спольщення». Це з часом стало підставою для перманентних звинувачень її опонентів, а, відтак, - однією із причин її ліквідації. Заходи царського уряду, спрямовані на обмеження такого впливу на Греко-Уніатську церкву з боку Римо-Католицької, мали переважно декларативний характер і відігравали роль головним чином стримуючого фактору. Вони мали на меті розмежувати уніатів від римо-католиків у державі, але така політика дієвих результатів не дала.

Література:

1. Батюшков П.М. Волинь. Історичні долі південно-західного краю. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. – 424 с.

2. Бобровский П.И. Подготовка реформ в Русской Греко-униатской церкви (1803-1827 гг.). – СПб.: Типография Ф.Елеонского и К, 1889. – 44 с.

3. Бобровский П.И. Русская Греко-униатская церковь в царствование императора Александра I. – СПб.: Типография В.С.Балашева, 1890. – 396 с.

4. Історія релігії в Україні: У 10 т. // Редкол.: А.Колодний (голова) та ін. – К.: Український Центр духовної культури, 1996-1999. – Т.3. Православ’я в Україні / За ред. А.Колодного, В.Климова. – 1999. – 560 с.

5. Императорский указ, данный Белорусскому Военному Губернатору Михельсону «О поступлении по законам с Ксензами и Миссионерами Освейского монастыря пропускающими слух, якобы Правительство намерено обратить Униатов к Греко-Российской церкви силою» от 5 мая 1803 г. // ПСЗРИ. – СПб.: Типография II Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830. - Т.ХХVІІ. 1802-1803. – №20.748. – С.584.

6. Императорский указ, данный Митрополиту Римско-Католических церквей в России «О предписании, дабы ни под каким видом духовенство Католическое не дозволяло себе делать таких внушений, яко бы Российское Правительство намерено силою обращать к Греко-Российской вере всех тех Униатов, кои к Римско-Католической не пристанут» от 5 мая 1803 г. // ПСЗРИ. - Т.ХХVІІ. 1802-1803. – №20.749. – С.584-585.

7. Императорский указ, данный Белорусскому Военному Губернатору Михельсону «О защищении Униатов от притеснений чинимых им местными Католическими консисторіями» от 4 июля 1803 г. // ПСЗРИ. - Т.ХХVІІ. 1802-1803. – №20.837. – С.722-723.

8. Императорский указ, данный Митрополиту Римско-Католических церквей в России Сестренцевичу «О наблюдении ему, дабы не только стеснений или совращений, но и малейшего прикосновения в свободе совести Униатам от Духовного и Католического правительства не было наносимо» от 6 июля 1803 г. // ПСЗРИ. - Т.ХХVІІ. 1802-1803. – №20.838. – С.723.

9. Императорский указ «О разделении Римско-Католической Духовной Коллегии на два Департамента, и о присвоении каждому из них особых дел» от 16 июля 1805 г. // Акты, издаваемые Виленскою Археографическою Комиссиею. – Т.ХVI. Документы, относящиеся к истории церковной унии в России. – Вильна: Типография А.Г.Сыркина, 1889. – №49. - С.82.

10. Леонтович В.В. История либерализма в России. 1762-1914. – М.: Русский путь – Полиграфресурсы, 1995. – 550 с.

11. Лиман І.І. Російська православна церква на півдні України останньої чверті ХVIII – середини ХІХ століття. – Запоріжжя: РА «Тандем – У», 2004. – 488 с.

12. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – Т.2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 1995. – 608 с.