История./ 2. Общая история
Студентка історичного
факультету, спеціальності «Історія» Ярликова О. А.
Донецький національний
університет, України
Основні заходи уряду СРСР в
створенні мережі дитячих спецзакладів
На
початку XX ст. в Україні
виправно-виховні заклади для неповнолітніх правопорушників існували та
утримувалися за рахунок земств, громадських організацій, приватних осіб. У 20-х
роках XX ст. для дітей такої категорії системою освіти була проведена значна
робота по утворенню нових спеціальних закладів. До середини 1920-х рр. склалась система таких закладів в Україні.
Це – дитячі приймальники, притулки для
правопорушників (ізолятори), притулки-розподільники, реформаторіуми
(школи-виправлення для неповнолітніх
правопорушників), колектори (лікарняно-виховні заклади). Подібна система
залишалися незмінною в Україні до 1935
року [1, С. 68.].
Вже з 1918 р.
суспільство розпочинає боротьбу з дитячою безпритульністю. Восени 1918 р. за
ініціативо. В. Г. Короленко в країні з’являється незалежна суспільна організація
– Ліга спасіння дітей. Ліга була легальною організацію, затвердженою
Раднаркомом. Протягом року Ліга створила 14 дитячих колоній, дитячий санаторій
в Москві, декілька дитсадків і клубів. Усього Ліга допомогла 3,5 тис. дітей.
Дитячі установі Ліги займали невеличкі квартири з 2-3 кімнат і приймали не
більше 20-30 дітей, як правило, одного віку [2, С. 96].
Спочатку
проблеми захисту дітей покладалися на Наркомат соціального забезпечення, але з
кін. 1918 р. ці функції були передані Наркомпросу. В губерніях комісії для
неповнолітніх знаходилися і віданні відділів народної освіти або відділів
соціального забезпечення та охорони здоров'я [3, С. 172].
З 1919 р. розпочинає свою історію Рада захисту дітей, головою якої був
Луначарський. Рада не мала своїх дитячих установ і не займалася вихованням
безпритульних дітей, це була установа, що в основному займалася контрольними і координуючими функціями [2, С. 95]. Діяльність Ради
була не дуже продуктивною, але все ж таки ця установа стала першим центральним органом, який об'єднав зусилля всіх комісаріатів та
відділів.
Після І Всеросійського з’їзду діячів за боротьбу
з дитячою
дефективністю, безпритульністю й злочинністю, що відбувся 1920 р., було визначено
систему спеціальних закладів і проведено значну
роботу з розширення їх мережі.
З 1920 р. утворювалися дитячі приймальні пункти. Термін перебування тут
становив 24 години. За цей час дитина проходила санітарно-медичну обробку, на
неї заводилась особова картка і справа передавалась до КОН, де вирішувалась
подальша її доля [4, С. 68].
В 1920 р. на зміну Ради захисту дітей була створена Комісія з поліпшення
життя дітей при ВЦИКе РРФСР. Її першим головою став Ф. Дзержинський. Комісія
включала представників наркоматів освіти, охорони
здоров'я, продовольства, праці, робітничо-селянської
інспекції, ВЧК і всеросійського центру профспілок.
Комісія мала на місцях
спеціальних уповноважених, а потім і свої відділи при губернських Радах депутатів. Вона мала право вносити
законодавчі пропозиції щодо
поліпшення життя дітей.
До обов'язків Комісії входило:
- надання допомоги
продовольством, житлом, паливом, одягом установам, які
відають охороною життя і здоров'я дітей, перш за все безпритульних;
- видання у межах своїх повноважень
і на основі діючих законів і
постанов центральної влади законів, що
стосуються охорони життя та
здоров'я дітей;
- внесення до центральних органів влади
пропозицій з видання нових законів і
постанов, що відносяться до сфери діяльності Комісії [5].
Комісія як важливий напрямок своєї роботи визначила попередження безпритульності:
проведення соціально - профілактичної роботи шляхом створення відділів
соціально-правового захисту неповнолітніх, впровадження системи опіки та
патронату в більш широкому масштабі, створення дитячої соціальної інспекції,
відкриття денних дитячих будинків для дітей безробітних, утримання дитячих майданчиків, ясел,
працевлаштування підлітків в державні установи, радгоспи, сільські кооперативи,
на підприємства, проведення оздоровлення дітей тощо [6, С. 15].
Якщо Рада захисту дітей зобов’язувалася узгоджувати окремі заходи охорони
дитинства, то Центральна комісія допомоги дітям наділялася правами
безпосередньо доповідати ВУЦВК та РНК, видавати розпорядження з питань
покращення становища дітей, а також створювати власні прибуткові підприємства та
організовувати благодійні акції для фінансування запланованих заходів. Усі свої завдання
надвідомчі органи мали реалізувати через державні органи й громадські
організації, представники яких входили до їх складу. Створення постійних штатів
співробітників та власних бюджетів не передбачалося, що дозволяло заощаджувати
державні кошти і запобігати надмірному розростанню їх апарату управління [7, С.
19].
Вже в листопаді 1922 року РЗД була ліквідована, а її місце
зайняла Центральна комісія допомоги дітям, яка мала більш широкі повноваження і
фінансову самостійність. Перші роки діяльності ЦКДД дали
позитивні результати – кількість безпритульних дітей почала зменшуватися.
Піклуванням про безпритульних займалися різні відомства та
організації (Наркомздоров'я, Наркомпроса, НКВС, профспілки, комсомол, партійні органи, жінвідділи і т.д.). Крім
згаданих організацій облік безпритульних вели органи ГПУ, міліція, карний розшук. Основний
тягар роботи припадала на місцеві органи народної
освіти (ВПЗ), але і там було дублювання. При кожному ВОНО були створені відділи соціально-правової
охорони неповнолітніх (СПОН),
у структуру яких входили стіл опіки, дитячий адресний
стіл, юрісконсультская частина і комісія у справах неповнолітніх («комнес»). Початок
20-х років стало періодом швидкого
розширення і розвитку мережі таких комісій; їх число в 1925 р. зросла, у порівнянні з 1920 р. в 8 разів.
Крім них з 1921 р. існували дитячі
соціальні інспекції (ДСІ),
що представляли собою щось середнє між суспільством милосердя і поліцією
моралі. Якщо відділи СПОН більше
займалися циркулярної роботою та
проведенням засідань, то ДСІ працювали
"на ногах",
проводячи облави безпритульників, обстежуючи умов
утримання дітей у притулках, несли чергування
в місцях скупчення
підопічного «контингенту» [2, С. 95].
Голод, що
спіткав країну, наніс руйнівного удару
народному господарству. Починаючи з липня 1921 року, рух мас людей з
голодних місцевостей систематично збільшувався. На перших порах діти з’являлися
поодиноко, але до середини вересня цей процес значно зріс, і більша частина цих
дітей осідала на вузлових залізничних станціях і не розсотувалась у найближчих
поселеннях. В основній масі безпритульні жили у пустих вагонах, і значна
кількість з них скоювала правопорушення. З огляду на це терміново була створена
«Секція допомоги голодуючим дітям», спочатку при Центральній Комісії
допомоги, а потім при Центральній Раді Захисту дітей [8, С. - 17].
За ініціативою московських педагогів
у вересні 1922 р. при Московському відділі народної
освіти виникла Надзвичайна комісія з
боротьби з дитячою безпритульністю
(ДЧК). Для дітей були створені особливі пункти на
всіх вокзалах Москви. У вересні - листопаді
1922 р. співробітники ДЧК підібрали
на вокзалах і вулицях міста близько семи тисяч безпритульників
[9].
На місцях проводилися
з’їзди міських та селянських депутатів де обговорювалися питання щодо подолання
безпритульності та покращення стану дитячих будинків. Зокрема на з’їздах
Губернського та Маріупольського уїзних виконавчих комітетів [10], що відбулися
в період з липня 1922 р. по грудень 1923 рр. було прийнято ряд постанов
стосовно допомоги дітям, проведення «місяців допомоги», покращення санітарного
стану дитбудинків тощо.
Значну роль в подоланні дитячої безпритульності в
досліджуваний період відігравали громадські об'єднання та організації. Найбільш
ефективною та результативною була діяльність добровільних товариств «Друзів
дітей» та Червоного Хреста.
Крім того, радянська влада проводила благодійні
акції, суботники, дні або місяці допомоги дітям. Зокрема з 1 січня по 1 лютого
1923 р. проводився «Месяц помощи детям» [11] з метою
зібрати гроші на заснування фонду коштів, потрібних для підтримки дитячих
будинків.
Таким чином можна зробити висновок, що перший період становлення мережі
дитячих спец установ (1920 – 1924 рр.) проходив в важких умовах. На перших
порах радянський уряд та суспільство не могли впоратися з величезним потоком безпритульників. Однак уряд зумів
закласти життєздатну систему усунення та запобігання безпритульності, яка знайшла свій вияв у створенні системи спецустанов для безпритульних дітей. Завдяки зусиллям Наркомпросу, ВЧК, Комісії з
поліпшення життя дітей, оперативним діям ДСІ та ін. державних і громадських організацій до
1924 р. функціонували перший типи дитячих будинків і проблема з безпритульністю пішла на спад.
Література
3. Басов Н. Ф. История социальной педагогики: Учеб. пособие для студ.
высш. учеб. заведений / Н. Ф. Басов, В. М. Басова, А. Н. Кравченко. – М.: Издательский
центр «Академия», 2005. – 256 с. – С. 172.
4. Кісіль О. М. Новаторство
у сфері виправного виховання неповнолітніх правопорушників в Україні (20-і –
30-і роки XX століття) // ВІСНИК
Житомирського державного університету імені Івана Франка, 2006. № 38. – С.
68-71. – С. 68.
5.
Основы профилактики безнадзорности и
беспризорности несовершеннолетних: Учебное пособие для вузов / Под ред. Ф. А.
Мусатовой. – М.: Академический Проект, 2003. – 208 с. – С. 31.
6. Зінченко А. Г. Дитяча
безпритульність в радянській Україні в 20-х - першій половині 30-х років ХХ
століття: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України» / А. Г. Зінченко. – Одеса, 2002. – 17 с.
7. Анатольєва О. І. Правове регулювання
боротьби з безпритульністю, безоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх в
УСРР в 20-х роках ХХ ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юр.
наук: спец. 12.00.01 «теорія та історія держави і права; історія політичних і
правових вчень» / О. І. Анатольєва. – К., 2003. – 21 с.
8. Виноградова-Бондаренко
В.Є. Виховання безпритульних дітей в Україні 20-х років ХХ століття : автореф.
дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: 13.00.01 «Загальна педагогіка
та історія педагогіки» / В.Є.Виноградова-Бондаренко. — К., 2001. — 21 с.
9. Пастернак
А. Организация работы с беспризорными
детьми в 1920-е годы [Електронний ресурс] / А. Пастернак //
Общее дело, 2001. № 1. – Режим доступа к ст.: http://www.nsad.ru/index.php?issue=1§ion=10030&article=80
10. Державний
архів Донецької області. – Ф. Р. 1218. – Оп.1. – Спр.2. - Арк. 24 - 25
11. К борьбе и победе. – 1922. – 14 декабря.