“Право”/1.История государства и права.

Сасу А.Н.

 Національний університет “Юридична академія України імені Ярослава Мудрого”,Україна

Термін та джерела формування права у різних народів світу

 

Термін “право” у сучасному розумінні розглядають як соціальний і юридичний феномен,який у відносинах відіграє роль їх регулятора і гаранта функціонування. Така точка зору у повноті соціально-політичних складових відводить людині невеличкий сегмент простору для творчої життєдіяльності, оскільки право за означених умов є лише інструментом впливу соціуму та держави. Саме через соціальні і політичні інститути людина як природний і політичний феномен позиціонує у життєвих варіаціях.

У лексиконі сучасної людини термін “право” демонструє чимало змістовних відтінків,розмаїття яких залежить від багатьох чинників: національної культури, ступеня розвитку демократичних засад суспільства і паритетів у відношеннях з державно-політичними інституціями, а також ступеня розвитку і розкриття свідомості суспільства і окремих людей як складових суспільства. Значну роль відіграє загальний фактор розвитку людства як еволюційного виду, а також багато інших факторів. Сучасна соціальна формула “права” сповнена змістусукупності можливостей, які має соціальний суб’єкт; сукупність особливих правил поведінки загального характеру; відповідність форм явища, його сутності тощо. Для об’єктивізації визначення терміна “право” застосовують різні прийоми методу логічного мислення з арсеналу матеріалістичної діалектики і із залученням біологічної складової людини, який допомагає утворювати зв’язки між знаковими елементами (символами).

Але цей рівень мислення не спроможний забезпечити синтез змістовної частини речення.Тобто, синтезована частина, яка є за суттю новою і самостійною по відношенню до попередніх посилок, утворюється за інших принципів, відмінних від принципів лінійного логічного мислення як методу матеріалістичної діалектики. Біологічна і психоемоційна частина людини

поступається місцем інтуїції – не матеріальній – духовній частині, а методи і прийоми матеріалістичної діалектики задля її дослідження і контролю мають некоректний характер.

Психічна чутливість є природною і переважний її сегмент несвідомий, але в науковій діяльності постійно використовують даний аспект. Природні інтуїтивні здібності можливо вольовим імпульсом переводити у площину свідомості і керувати ними.

Процес виникнення держави і права відбувався при їх взає­мному впливі один на одного і був викликаний такими причи­нами.

 -- потребами економічних відносин, що складалися при на­явності приватної власності, поділу праці, товарного виробницт­ва і обороту; необхідністю закріплення економічного статусу то­варовласників, забезпечення для них стійких і гарантованих еко­номічних зв'язків, умов для економічної самостійності.  

 --необхідністю підтримувати стабільність і порядок у суспіль­стві в умовах поглиблення та загострення соціальних протиріч і конфліктів.  

 --організацією публічної влади, відокремленої від населен­ня та здатної санкціонувати звичаї, встановлювати юридичні норми і забезпечувати втілення їх у життя перетворенням  людини на відносно самостійного індиві­да.

Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб'єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства.

Таким чином, виникнення права було пов’язано з:                                                    

(1) якісним ускладненням виробництва, політичного та ду­ховного життя суспільства;                                                                                                              

 (2) відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);                            

 (3) формуванням держави, якій знадобився новий норматив­ний соціальний регулятор, в змозі виконати такі завдання:

а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтри­мувати в ньому порядок і стабільність;

б) закріпити та забезпечити індивідуальну свободу авто­номної особи.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регу­ляторам первіснообщинного ладу — нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, що формувалося, визначальною рисою якого став державний примус.              Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу      можна поділити на два шляхи формування права:

— через норми, що виходять від держави;

— через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних груп, наприклад, купців, релігійних об'єднань, цер­кви тощо) і підтримувані державою.

Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правові звичаї, які записувалися, об'єднувалися в особливі спи­ски. У результаті цього з'явилося звичаєве право — система норм, що ґрунтується на звичаї, регулює суспільні відносини в держа­ві, у певній місцевості або етнічній чи соціальній групі.

У різних народів світу позначилися різні провідні елементи соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна нор­ма, норма-звичай, закон, котрі у ході подальшого розвитку на­родів і держав призвели до формування відрізнених одна від одної національних правових систем та їхніх типів. Типами (сім'ями) правових систем почали називати правові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні елементи, у тому числі спільне джерело (форма), права: закон (нормативно-правовий акт), судовий прецедент, релігійна норма, норма-звичай.

Перші письмові пам'ятки права давнини (Закони Ману, За­кони XII таблиць. Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і сере­дньовіччя («Салічна правда», «Російська правда» та ін.) склада­лися з норм звичаєвого права, судових прецедентів і прямих за­конодавчих положень.

У первісному суспільстві позначилися контури правосудної діяльності, при якій регулювання здійснювалося за схемою: нор­ма (звичай) плюс індивідуальне рішення (рішення родових збо­рів, старійшин, «судів»). Так поступово формуються судові пре­цеденти — рішення у конкретних справах, які у процесі повто­рення ситуацій набували значення зразків, моделей, ставали загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного пра­ва — Англії, США, Канаді, Австралійському Союзі (англо-американський тип правової системи).

У країнах континентальної Європи з розвитком писемності поряд зі звичаєвим правом виникають норми права, встановлені актами короля, князя, їх чиновників, які йменуються законами (законодавче право) — у Франції, Іспанії, Австрії, ФРН (романо-германський тип правових систем).

У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) важливу роль у формуванні права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер віді­грають норми релігії в релігійно-доктринальній інтерпретації (ре­лігійно-традиційні правові системи).

У ряді держав Африки, Латинської Америки право формува­лася на підґрунті норм-звичаїв і традицій общинного побуту (тра­диційно-общинне право) — традиційно-общинні правові системи.

Нині розрізняють два класичних типи правових систем. Один — романо-германський, або континентальний (Франція, ФРН, Іта­лія, Іспанія та ін.) — у якому переважає нормативно-правовий акт Тут право виступає переважно у формі закону. Другий — англо-американський, або загальне право (Англія, США та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту, тобто судовому рі­шенню, присвяченому конкретній справі, яке стає зразком, при­кладом для схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють змішаний (скандинавські та латиноамериканські групи правових систем) і традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється на підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи - китайська, японська), релігійно-общинний (мусульман­ські, індуські, іудейські, християнська групи), звичаєво-общин­ний (африканська група).