Демченко В.М.

Херсонський національний технічний університет

ДИТЯЧЕ МОВЛЕННЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ОРГАНІЧНИХ
МОВНИХ УНІВЕРСАЛІЙ

Учені-психолінгвісти доволі сміливо зазначають, що тільки-но людина навчилася говорити, вона навертає себе на шлях своєрідного самокатування засобами усвідомленого мовлення (як і, до речі, засобами «набутого людством досвіду»). До того ж робить людина це несвідомо, отримавши канонізовані суспільством мовленнєві навички від оточуючих мовців. Тобто особа апріорі не вільна у такому принциповому виборі, а тому надалі все життя несвідомо бореться (за М. Аркадьєвим) зі своєю мовою (у свою чергу ця боротьба апріорі приречена на фіаско).

Ми надалі зазначимо, що органічне спрощення мовних форм – редукція – призводить зрештою до своєрідного повернення назад (або викликане ним) – до початкового мовного стану, в якому було набагато легше існувати (без інтелектуального напруження). Цей стан називають первісним або дитячим.

Дитячу мову досліджувало чимало психологів і педагогів (останні – також у психологічному плані, оскільки власне педагогіка має надто незначний предметний обсяг як наука).

У цьому плані цікавою для читача може стати наша замальовка про свідоме та підсвідоме – як у мисленні, так і в мовленні.

Отже, маємо дві площини – підсвідомого та свідомого: підсвідоме – як початкове, природне, ненабуте, властиве всьому живому (і не лише представникам фауни, але й флори). Таємниці цього конгломерату, як ми вже зазначали, надто важко розгадати – без відповідної техніки-електроніки, якої ще немає (або нам про неї ще не повідомили). Але те, що цей світ має свої загальні закони, незважаючи на набуті категорії типу цивілізованості, – вже не таємниця.

Підсвідоме має вихід у світ через площину свідомого – вторинного, штучного, набутого – властивого лише людині (можливо, ще якійсь експериментальній істоті). Зрозуміло, що чим вищий рівень цивілізованості, тим ця площина непрозоріша – захаращена своєрідним «мотлохом свідомості» – різноманітними знаннями. Тому інформація з підсвідомості в світ проходить через такий прошарок надто важко, гальмуючись свідомістю. Ще більш складним є зворотній шлях – сприйняття елементів навколишнього світу підсвідомістю.

Тобто людина, потрапивши під вплив соціуму – в умови вищезазначеного «самокатування», вимушена користуватися вже ускладненим функціональним набором, до якого входить і мова. Мова ця також ускладнена – звуковим, лексичним, графічним наборами, всілякими інтролінгвістичними законами, що ускладнюються ще упродовж життя людини.

Таким чином, у звичайної розвиненої людини верхня площина – свідомого – непрозора, завантажена ускладнювальною інформацією, а мовні явища вже не так тісно пов’язані з підсвідомим рівнем. Відносно ж прозоріша площина свідомого властива дитині чи психічно недорозвиненій людині.

Згадаймо так званих блаженних, які серед щирих віруючих завше користувалися повагою – певно, саме через їх логічні в такому випадку безпосередність, безкорисливість, які є природними атрибутами.

Маємо, отже, таку схему: мовні елементи підсвідомого рівня у таких осіб легко проходять через своєрідний фільтр свідомості, потрапляючи до зовнішнього світу безпосередньо (різноманітні редуковані форми, вигуки, жести). Таким же чином із зовнішнього світу до їх підсвідомості надходить інформація, але не вся, а лише та, що може бути сприйнята ними апріорі тією мірою, щоб переробленою знову легко пройти через той фільтр, не захаращуючи його.

Сходячи до питання первісного стану та розуміючи аналогію у питаннях дитячого мовлення (засвоєння) та походження мови як такої, вчені зазначають, що те ж звуконаслідування не може бути засобом виникнення мови – то лише одне з джерел її розвитку [5, с. 41].

Отже, автономне дитяче мовлення співвідноситься з визначенням моносистеми світового мовного простору – на відміну від вивчення різнотипних співіснуючих мов. Тобто мовні універсалії у дитячому мовленні виявляються повною мірою (на лексичному, семантичному та фонетичному рівнях:

pee-pee (англ.) – pipi (ісп.) – пі-пі (укр.)

kacco (араб.) – kaku (ісп.) – каки (укр.)

Остання форма, як бачимо, також належить до міжмовного здобутку, оскільки дієслово какати на позначення фізіологічного процесу походить від гр. cacos «поганий, зіпсований», лат. caccare (пол. kakać) і має в своєму семантичному полі іменник кал із первинним значенням «всякий бруд» і похідними каляти, накалякати (І. Огієнко подає приклад кална вода – тобто «брудна» [2, с. 173] ).

Певна системність, сталість універсалій дитячого мовлення доводиться наукою, скажімо, через незмінність його елементів в арабській (протягом двох століть) та латинській мовах (фіксація періоду 1-го століття до н.е.). Усього вчені нараховують від 25 до 60 таких одиниць.

Учені навіть фіксують своєрідну метамову в межах будь-якої мови світу – незначну частину лексем (морфем) – первинних, непохідних, які згодом утворили всі інші слова цієї мови (А. Вежбицька). Такі одиниці на диво виявляють схожість у різних мовах – ніби семантичні еквіваленти (універсалії), позаяк відображають підсвідомі когнітивні процеси [5, с. 42].

Розходження також наявні, але все одно ті слова перебувають в одному семантичному полі. Наприклад, англ. baby «дитя», італ. babbo «батько», укр. баба «бабуся» – перебувають у полі «сім’я» (в жодному разі не шукати аналогію з архаїчним українським значенням «повитуха» чи сучасним російським «жінка», позаяк це не стосується дитячої мови).

Цікаво, що одиниці автономного дитячого мовлення часто повторюються навіть у генетично не пов’язаних мовах. Наприклад, mama, tata чи vava (останнє також і в усіх середньоазійців означає «рана, біль»). Хоча можливі, звісно, й контрасти: арабсько-іспанське протистояння: baba – tata на позначення батька, bubbu – nene на позначення дитини, mamma – papa на позначення їжі; аналогічно східнослов’янське неньо – тато (останнє, до речі, вживається у багатьох мовах: д/і tatas, алб. tati, лат. tata, латв. teta, лит. tetis [3, с. 349]).

Щодо останньої пари, то зазначимо грецьку етимологію мам – «їжа» – на відміну від спорідненої за семантичним полем універсальної лексеми папа з аналогічним значенням (араб. «їжа», укр. півд.-зах. діал. «хліб», ісп. «картопля») [3, с. 557].

Що ж до папи у звичному для нас значенні, то воно постало з гр. pappas «батько», перейшовши до нім. Pfaffo, звідки вже на слов’янському ґрунті – через традиційну адаптацію чужого ф – у VIII-IX ст. постало papus зі значенням «піп», яке через два століття однозвучно кодифікувалось: попъ [3, с. 56-59].

Інша версія постає з індоєвропейського форманта –pa зі значенням «захисник, оборонець» (ishupa – від стріл, tanupa – від тіла, rashtrapa – від держави), що зрештою призводить до утворення власних імен Папай (скіфське божество), Папак (вірменський цар), Паяк, Папу (індійські антропоніми). Всі вони передбачають семантичну основу «захисник» [4].

Схожість в універсаліях також виявляється на рівні фонетики, коли діти однаково долають тотожні вікові труднощі, вимовляючи акува замість акула (в англійській мові: heup замість help). Тобто поряд із лексичною асоціативністю (утворення типу гава на позначення собаки [1, с. 257] – на відміну від стандартної ґави) відповідні фонетичні процеси (асиміляція, дисиміляція, редукція) несвідомо використовуються дітьми для уникнення складних для вимови звуків: пиліжки (пиріжки), а-ля-ля (чапля), top (stop), jas one (jast one), b’jour (bonjour) [Приклади за: 5, с. 63-67]. А метатеза так взагалі початково виникла вірогідно з дитячого мовлення, позаяк переставлення складів і звуків (колопня – конопля, корпива – кропива) саме по собі має характер певної дитячої гри у слова.

І знову-таки постає питання первинності / вторинності дитячого мовлення щодо «дорослого». Аналізована «форма» мови сприймається мовленнєвим колективом як засіб спілкування з малими дітьми. Ч. Фергюсон наводить такі приклади з англ. мови: choo-choo (замість train), itty-bitty (little) [Див.: 6], стоячи на тому, що дитячі лексеми – породження дорослих, які для полегшення пояснення застосовують прості форми типу бу-бу, ням-ням, ля-ля тощо (тобто ці універсалії притаманні більшою мірою не дітям, а дорослим? – В.Д.). Проте вже наведені нами приклади фонетичних змін-пристосувань, а також дитячі новації типу кє («щось на вигляд хороше»), фадєд («велосипед») тощо доводять існування саме автономної реальної субстанції, позначуваної терміном дитяча мова.

Література

1. Митрополіт Іларіон. Етимологічно-семантичний словник української мови : [у 4 т.] / Митрополіт Іларіон. – Вінніпеґ, 1979. – Т.1. – 365 с.

2. Митрополіт Іларіон. Етимологічно-семантичний словник української мови : [у 4 т.] / Митрополіт Іларіон. – Вінніпеґ, 1982. – Т.2. – 400 с.

3. Митрополіт Іларіон. Етимологічно-семантичний словник української мови : [у 4 т.] / Митрополіт Іларіон. – Вінніпеґ, 1995. – Т.4. – 557 с.

4. Наливайко С. Пан і пані: наш високий предківський спадок / Наливайко С. // Українознавство. – 2004. – Число 3-4. – С. 322-328.

5. Рулева Е. А. Номинативный аспект детской речи (на ма-териале французского, греческого, английского и украин-ского языков) : дисс… на соиск. уч. степ. канд. филол. на-ук / Рулева Е. А. – Одесса, 2002. – 174 с.

6. Фергюсон Ч. Автономная детская речь в шести языках / Фергюсон Ч. // Новое в лингвистике. – Вып. VII. Социолингвистика. – М., 1975. – С. 422-440.