Буковинський державний фінансово-економічний університет

м. Чернівці

Роскрут Н.О., Вікнянська О.М.

Науковий керівник: Збродська О.В.

Впровадження зарубіжного досвіду реалізації фінансової стратегії на підприємствах

Постановка проблеми. На сьогоднішній день, багато підприємств знаходяться в кризовому становищі. Для того, щоб покращити свій фінансовий стан підприємства намагаються впроваджувати зарубіжний досвід реалізації фінансової стратегії. А саме фінансова стратегія підприємства може забезпечити здійснення довгострокових цілей фінансової діяльності підприємства і вибір найефективніших шляхів їх досягнення.

Фінансова стратегія включає методи та практику формування фінансових ресурсів, їх планування та забезпечення фінансової стійкості підприємства за ринкових умов господарювання. Фінансова стратегія охоплює всі форми фінансової діяльності підприємства: оптимізацію основних та оборотних засобів, формування та розподіл прибутку, грошові розрахунки та інвестиційну політику.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Суттєвий вклад у вирішення проблеми формування і реалізації фінансової стратегії на підприємстві займалися такі зарубіжні вчені-економісти: Р. Акофф, І. Ансофф, П. Друкер, Б. Карлоф, В. Кінг, Г. Клейнер, Д. Клиланд, Дж. Ламбен, М. Портер, Д. Таргет, а також вітчизняні, зокрема, І.О. Бланк, В.О. Вінокуров, А. В. Вовчак, В.Г. Герасимчук, А.П. Градов, Г.І. Кіндрацька, Л.С. Козак, В. Краснова, Б.Г. Литвак, О.Р. Омельянович, Л.Н. Павлова, А.О. Старостіна, Л.С. Чеснакова, З.Є. Шершньова та інші [5]. Більшість науковців розглядають фінансову стратегію як складову стратегічного менеджменту або елемент фінансового менеджменту, при цьому недостатньо детально досліджуючи питання прикладні питання формування та реалізації розробленої фінансової стратегії підприємств, що зумовлює актуальність теми дослідження.

Виклад основного матеріалу. Основною метою даної статті виступає впровадження зарубіжного досвіду реалізації фінансової стратегії на підприємствах.

Поняття "фінансова стратегія" у загальному можна визначити як довготермінувий фінансову програму розвитку діяльності підприємства для досягнення певної мети. Вона окреслює основні шляхи, за якими потрібно рухатися суб'єкту господарювання, щоб досягнути поставленої мети [1, 57].

Фінансова стратегія підприємства включає в себе:

- аналіз фінансового стану;

- оптимізацію основних та оборотних засобів;

- розподіл прибутку.

Аналіз фінансового стану передбачає проведення аналізу діяльності підприємства за певними напрямками. Ці напрями відрізняються у вітчизняній практиці та зарубіжному досвіді, що представлено на рис. 1.1.

Напрямки проведення фінансового аналізу підприємства
Український досвід	Зарубіжний досвід
оцінка майнового стану; аналіз ділової активності; аналіз рентабельності; аналіз ліквідності та платоспроможності; аналіз фінансової стійкості; аналіз фінансових результатів діяльності підприємства.	аналіз активів (assets management rations); аналіз пасивів (зобов’язань, довгострокової платоспроможності, фінансового важеля) (debts management rations, long-term solvency, financial leverage); аналіз ліквідності та платоспроможності (liquidity and short-term solvency); аналіз прибутковості (profitability); аналіз ринкової вартості (market value).

Рис. 1.1. Напрями проведення фінансового аналізу підприємства

В практиці українських та російських вчених досить широко застосовуються горизонтальний, вертикальний, факторний, порівняльний та коефіцієнтний аналіз. При цьому аналіз проводиться як за абсолютними, так і за відносними показниками.

У зарубіжній практиці аналіз фінансового стану проводиться здебільшого шляхом коефіцієнтного аналізу (ratio analysis) за окремими напрямками аналізу. Це дозволяє аналізувати різні підприємства не зважаючи на масштаби їх діяльності, визначаючи ефективність та прибутковість їх діяльності. Перевага віддається проведенню порівняльного аналізу (дані підприємства порівнюється з встановленими нормативами або показниками підприємств-конкурентів), трендового аналізу (trend analysis), який включає у себе вертикальний аналіз (common-sіze analysis), горизонтальний аналіз відносних показників (percent change analysis). Широко застосовується також факторний аналіз, особливо за допомогою моделі Дю Понту [6].

Порівняємо методики розрахунку показників фінансового стану підприємства за окремим напрямками вітчизняних та зарубіжних авторів.

Згідно з даними методики оцінки активів підприємства зарубіжною та вітчизняною методикою досить відрізняються. У зарубіжному досвіді у якості характеристики майнового стану підприємства виступають показники оборотності, що визначають ефективність використання вкладеного капіталу у виробничий процес.

У вітчизняному досвіді крім визначеного підходу існує також оцінка майнового стану, яка включає у себе розрахунок показників придатності основних фондів підприємства, завантаженість оборотних активів та визначає загальну забезпеченість підприємства активами для здійснення виробничої діяльності.

Аналіз відносних величин, що характеризують фінансову стійкість підприємства збігається з аналізом пасивів у зарубіжній практиці [2 - 6]. Крім спільних показників, що характеризують залежність підприємства від зовнішнього фінансування використовуються також показники покриття відсотків за запозиченнями тобто процес обслуговування боргу.

У зарубіжному досвіді одним з основних напрямів аналізу фінансового стану підприємства є аналіз його ринкової вартості. Досить часто реальна вартість фірми значно менша за її ринкову вартість, тобто розвинутий фондовий ринок зарубіжних країн створює можливість підвищення вартості компанії за рахунок гудвіла, тоді як в українських підприємств така можливість відсутня. Аналіз ринкової вартості проводиться за допомогою розрахунку та аналізу наступних показників. Доходність акцій (Price-earnings ratio), що визначає яка частина від чистого прибутку надходить на одну випущену акцію та визначається діленням чистого прибутку на кількість випущених акцій. Коефіцієнт «ціна/грошовий потік» (price/cash flow) визначає доходність акції за грошовим потоком, що проходить через підприємство під час його діяльності на одну акцію. Коефіцієнт ринкової ціни (market-to-book value) характеризує у якій мірі ринкова ціна акції перевищує її балансову вартість та визначається відповідним співвідношенням.

Таким чином, спостерігається певна відмінність у переліку показників за фінансового стану підприємства та методах розрахунку подібних показників. Крім того, вихідні дані (фінансова звітність) для розрахунку даних показників будуть відрізнятися від вітчизняної фінансової звітності, що спричинено відмінностями у проведенні обліку операцій в процесі виробничої діяльності підприємства.[2]

До переваг зарубіжних методик можна віднести їх конкретність та визначеність у кількісному складі показників та інтерпретації їх результатів, спрощеність таких методик аналізу та оцінки фінансового стану підприємств.

Українські методики аналізу фінансового стану навпаки характеризуються значною відмінністю серед різних авторів у наборі показників для аналізу того чи іншого напряму та різноманітною їх комбінацією. Таким чином, вітчизняна методика потребує уніфікації, зменшення кількості показників, що аналізуються. При цьому необхідно віддавати перевагу розрахунку тих показників, які мають найбільшу змістовність та необхідність для аналітика. [3]

У високорозвинених країнах власники підприємств застосовують на практиці систему участі не тільки з причин ефекту їх потужної стимулюючої дії, а й через підтримку з боку держави, яка забезпечується звільненням від оподаткування сум участі у прибутках. Так держава стимулює підприємців до поширення даної системи. В одних країнах система участі застосовується власниками добровільно або під тиском профспілок, в інших – обов’язково, у відповідності до чинного законодавства [4, 425]. Зокрема, у Франції система участі набула законодавчої чинності з 1967 року, і є обов’язковою для всіх приватних підприємств з кількістю працюючих більше 100 осіб [2, 87]. В Україні форма податкових пільг при використанні системи участі працівників у прибутках наразі є відсутньою. Цей факт зумовлює необхідність реформування податкового законодавства України. Питання про оподаткування підприємств, які будуть запроваджувати систему участі робітників у прибутках, не вказано і в новому Податковому кодексі України.

В США, у відповідності із чинним законодавством, підприємства, що застосовують у себе програму участі в прибутках, мають значні податкові пільги. При цьому витрати державного бюджету (пов’язані з даними пільгами) перекриваються податковими надходженнями від підприємств, що працюють ефективніше від впровадження таких програм. Зокрема, на початку 90-х років ХХ ст. система участі в прибутках охоплювала 22% усіх працюючих американців. Дана система була поширена більше, ніж у 15% компаній. Найчастіше вона функціонує у вигляді «відстрочених виплат», які стають джерелом пенсійних фондів [2, 88]. Для України впровадження такого досвіду мало б подвійне значення: матеріальне стимулювання працівників доповнювалося б впевненістю їх у майбутньому, зокрема у стабільності доходів у пенсійному віці та підвищенні життєвого рівня людей пенсійного віку.

Система участі в прибутках в Україні повинна мати свою специфіку використання. Зокрема, вона забезпечує високий економічний і соціальний ефект лише в тих випадках, коли працівники мають в своєму розпорядженні своєчасну і точну інформацію про результати діяльності підприємства [2, 89]. Тобто, задля стимулювання високоефективної діяльності працівників менеджерам необхідно доводити, що системи участі в прибутках діють тільки при реально одержуваному прибутку. В свою чергу, участь у прибутках ускладнюється у зв’язку з реальною чи видуманою збитковістю більшості підприємств України. Дуже часто за свій вклад у виробництво підприємець не отримує майже нічого. Саме тому, задля впровадження системи участі в прибутках, необхідно стимулювати розвиток бізнесу, створювати на законодавчому рівні сприятливі умови для розширеного відтворення діяльності підприємств.

Новостворена в Україні система участі в прибутках повинна охоплювати весь персонал підприємства, або ж його переважаючу більшість, тому що, в протилежному випадку, добросовісна робота тих, на кого поширюються дані системи, буде межувати з прохолодним відношенням до праці тих працівників, які не преміюються. Незважаючи на зменшення рівня індивідуальних доплат при участі в такій системі більшості працівників, використання її, окрім підвищення рівня матеріального стимулювання, приведе до забезпечення соціальної рівності в колективі та справедливості в розподілі доходів. Це, зокрема, зміцнить «корпоративний дух» фірми, сприятиме покращенню психологічного клімату колективу.

Участь у прибутку працівників в Україні буде ще більш ефективною, якщо вона доповнюватиметься залученням працівників до управління, до процесу прийняття рішень, до пошуку і вирішення виробничих проблем, шляхів удосконалення виробництва. Так, економетричні дослідження у США показали, що у фірмах, де використовується участь у прибутку, продуктивність праці була на 32 % вищою, ніж у фірмах, де дана система не використовувалась. Там, де працівники брали участь ще й у прийнятті рішень, продуктивність праці була вищою на 46 % [1, 196]. Важливим є те, що система участі в прибутку – це не тільки спосіб оплати праці персоналу, а, в першу чергу спосіб управляти трудовим процесом, контролювати його таким чином, щоб постійно стимулювати удосконалення виробництва через креативну, творчу, раціоналізаторську діяльність людей.

Визначення розміру премії на українських підприємствах у межах системи участі у прибутках повинно у своїй основі мати ті показники, на які працівники можуть реально впливати (перш за все в кращій бік), контролювати на своїх робочих місцях, виробничих ділянках [3, 131]. Повинна бути організована ефективна система нагляду керівників за діяльністю підлеглих з метою справедливого оцінювання результатів діяльності кожного з них та визначення розміру премій за даними результатами.

Персонал обов’язково повинен безпосередньо брати участь у розробленні систем участі у прибутку або розподілі доходу від підвищення результативності (продуктивності) [1, 196]. Такі системи недоцільно розробляти вузьким колом фахівців або керівників, які можуть використати дані системи задля реалізації власних інтересів, ігноруючи інтереси працівників фірми. В Україні система участі працівників у розподілі доходів повинна базуватися на максимальній прозорості, відкритості, співробітництві, соціальній рівності усіх членів колективу та справедливості.

Отже, на сьогоднішньому етапі найбільш прийнятним є поєднання і доповнення вітчизняного і зарубіжного досвіду в сфері розподілу частини чистого прибутку підприємств з метою створення власної національної моделі, в межах якої функціонуватиме система участі працівників у прибутках як форма матеріального стимулювання. Враховуючи світовий досвід та існуючий стан економіки України, головним завданням щодо впровадження систем участі робітників у прибутках є створення умов, за яких керівники будуть зацікавлені у створенні таких систем. Використання такого методу оплати праці дасть змогу значно підвищити мотиваційний елемент для усіх працівників. Преміювання працівників забезпечить підвищення результатів діяльності підприємства, а отже, збільшення прибутку, який, у свою чергу, створює базу економічного розвитку держави в цілому.

Істотно практичним для використання на вітчизняних підприємствах є світовий досвід з управління та забезпечення фінансової безпеки. Гарним прикладом є Німеччина, яка зіткнулася з фінансово-економічними проблемами на підприємствах і потребою їх санації під час об’єднання західної та східної частин країни. Як тільки приймається рішення про можливість відновлення платоспроможності підприємства, розробляється План подальших дій, при якому відбуваються поступки з боку кредиторів у вигляді часткового відмовлення у вимогах, яке здійснюється на засадах переоформлення позики на нових умовах. Він розробляється безпосередньо підприємством або зборами кредиторів і приймається більшістю голосів. Основні елементи його повинні взаємопов’язуватися з основними елементами Концепції санації підприємства. План виникає на підставі ретельного аналізу ситуації на підприємстві, цілковитого виявлення причин фінансових проблем підприємства. Наголошується на виявленні внутрішніх резервів підприємства на підставі аналізу виробничої програми підприємства, системи постачання підприємства матеріальними ресурсами; оцінки рівня витрат і організаційно-управлінських чинників.

Особливу увагу привертають фінансові заходи Плану подальших дій, які спрямовуються на збільшення капіталу підприємства та включають: перетворення запозиченого капіталу підприємства у власний шляхом залучення дебіторів до участі у роботі підприємства; конверсію боргів через перетворення короткострокової заборгованості в довгострокові позики або довгострокові іпотечні кредити; стягнення вимог за відкритими рахунками підприємства тощо [7].

Така практика фінансового оздоровлення та профілактики кризових ситуацій у Німеччині показала ефективність наступальної стратегії, яка передбачає диверсифікацію виробництва. Вона спрямова на завоювання додаткових ринків збуту продукції шляхом освоєння нових видів продукції, ціна на яку значно нижча, ніж у конкурентів. Воднораз підприємство приділяє увагу управлінню якістю продукції та витратами виробництва і реалізації. Ця стратегія потребує певних фінансових резервів і може бути використана тільки стабільно функціонуючими підприємствами для профілактики виникнення фінансових проблем.

Отже, фінансова стратегія – це один з найважливіших видів функціональних стратегій підприємства, що забезпечує всі основні напрями розвитку його фінансової діяльності та фінансових відносин шляхом формування довгострокових фінансових цілей, вибору найбільш ефективних шляхів їх досягнення, адекватного корегування напрямів формування й використання фінансових ресурсів при зміні умов зовнішнього середовища.

Таким чином, істотним для України може бути досвід управління фінансовою безпекою на підприємствах Російської Федерації (РФ). Особливістю його (він же становить науково-практичний інтерес для України) є фактична неспроможність використання стандартних методик, що зумовлена ознаками перехідного періоду та особливостями розвитку російської економіки, які знайшли виявлення у комплексній дії на підприємствах практично всіх чинників ризику бізнесу. Отже, цей досвід є позитивним саме на засадах відходу від традиційних методів управлінських дій до підприємницьких. Процес управління фінансовою безпекою підприємства базується на певному механізмі.

Література

1. Герасимчук З.В. Фінансовий менеджмент: навч. посіб. / З.В. Герасимчук, І.М. Вахо- вич. - Луцьк: Вид-во "Надстир'я", 2009. - 409 с.

2. Горицкая Н. Финансовая стратегия: Управление финансами / Н. Горицкая // Финансовый директор. - 2008. - № 11. - С. 17-25.

3. Гриньов А.В., Ястремська О.М. Якість формування фінансової стратегії підприємства // Фінанси України. - 2011. - № 6. - С. 121-128.

4. Карасева И. М. Финансовый менеджмент: учеб. пособие по специализации «Менеджмент организации» / И. М. Карасева. - М.: Омега-Л. - 2010. - 335 с.

5. Хоменко Л.М. Формування стратегічних фінансових рішень спільних підприємств нафтопереробної галузі / Л.М. Хоменко, О.В. Горпинченко // Економічні науки. - 2011. - № 2-4. - С. 67-69.

6. Лисовская И. А. Основы финансового менеджмента / И. А. Лисовская. - М. : ТЕИС, 2009. - 120 с.

7. Лихота Ю. Фінансова стратегія управління підприємством //Фінанси України. - 2012. - № 2. - C. 86-88