к.е.н. Шепель П.О.

Полтавський інститут економіки і права

ЕКОНОМІЧНА ОСНОВА СВОБОДИ

Анотація. В статті показаний вплив суспільного поділу праці на свободу і необхідність. Пояснюються зміни, які відбуваються між названими сторонами в результат розвитку продуктивних сил суспільства та під час важких випробувань народу, в період Великої Вітчизняної війни. В праці з економічної точки зору розглядаються помилки, які допускають дрібнобуржуазні партії відносно історичних подій. Зазначаються економічні принципи існування нацистських партій. Наводяться приклади, яким чином одне і те ж явище суспільства можна розглядати або з позиції комуністичної ідеології, або буржуазної.

Ключові слова: Суспільний поділ праці, свобода, необхідність, комуністична ідеологія, соціальна справедливість.

І. Вступ

Свобода як явище завжди хвилювало людство. Дане слово ототожнювалося із світлим майбутнім. Воно звало до нових досягнень, відкриттів, звільнення від впливу ворожих сил. Свобода могла залишатися у мріях або стати реальністю. Заради її досягнення окремі громадяни країни, група осіб, народи ішли на жертви. Суспільний поділ праці вносив певні корективи, доповнення, зміни в реалізацію свободи.

Але слід мати на увазі, що її абсолютизація призводить до анархії. В такому разі в суспільстві буде панувати ніяким чином необмежений супротив, виникатимуть конфлікти між окремими індивідуумами, родинами, націями. При анархії неможливо налагодити виробництво, яке забезпечує життєві потреби населення, законодавчу систему, освіту, медичне обслуговування. Держава, як суб’єкт відносин перестане існувати, стає легкою здобиччю вороже налаштованих країн. Свобода не означає вседозволеність. Існує усвідомлене обмеження поведінки людей, обумовлене життєздатність суспільства.

Свобода і необхідність дві сторони одного цілого. Вони діють одночасно, або окремо в просторі і часі, зберігаючи при цьому зв'язок між собою. Свобода і необхідність не піддаються точному виміру. Але співвідношення між ними може бути різним. Воно може змінюватися як в історичному плані, так і відносно окремих явищ під впливом різних факторів, основним із яких є розвиток продуктивних сил.

ІІ. Постановка завдання

Людство неоднозначно сприймає і розуміє свободу. В більшості випадків відношення до неї суб’єкта визначається його економічним становищем. Тому поряд з теоретичними висновками щодо даного явища існує індивідуальна, групова, національна трактовки сутності. Окремий громадянин чи група осіб сприймають її виходячи із властивих їм матеріальних інтересів. Існують випадки, коли боротьба за справедливість охоплює усе суспільство. Так було під час Великої Вітчизняної війни, коли боротьба проти фашизму охопила майже усе населення Радянського Союзу.

Ринкові відносини у свою систему залучили не тільки кошти, а і філософсько-етичну категорію. Знаючи про її піднесену привабливість буржуазні політтехнологи почали використовувати слово для спекуляції на почуттях рядових громадян, які завжди активно реагували на заклик до свободи. Хитрі психологи розуміють, що переважна більшість членів суспільства поверхово сприймає її зміст, не має відповідної підготовки, не стане виясняти сутність. Вони орієнтуються на первісну реакцію людей. Кожний індивідуум по-своєму розуміє значення даного слова. Його почали використовувати у рекламі для популяризації радіопередач, телевізійних шоу, партій. Технічне застосував, тобто не за призначенням, не у відповідності із самим явищем, дискредитує термін. Він перестав справляти враження і впливати на свідомість мас. Поведінка членів партії «Свобода» взагалі спотворила його смисл. Крупний капітал вихолостив сутність категорії, перетворивши її у вивіску для своїх заходів.

Необхідно вияснити, які події передували появі нової партії, якої дотримуються ідеології члени «Свободи», указати на їх помилки відносно трактовки історичного розвитку України. Особливу увагу слід приділити впливу суспільного поділу праці на зміст філософсько-етичної категорії.

ІІІ. Результати

Мова піде про партію на прапорі якої зображена фігура з трьох пальців. Назва підібрана таким чином, щоб з допомогою привабливого і шанованого слова можна було обдурити, залучити та заручитися підтримкою не особливо грамотних, не дуже підготовлених та занадто наївних людей. При цьому автори особливо не задумувалися над вибором слова. На початку 90-х років двадцятого століття рухівці з усіх репродукторів, не стримуючи емоцій, репетували про волю. Проявляли агресивність націоналісти, які не розуміли закономірностей розвитку суспільства, не розбиралися в економічних проблемах. Уся їх розумова здібність була підпорядкована тризубу та жовтоблакитному прапору. Названі символи служили кінцевою метою їх діяльності. На більше вони не були здатні.

Перебуваючи з 1990р. у складі Верховної Ради України, керівним органам держави нав’язали своє примітивне розуміння розвитку економіки і довели її до кризового стану. Запроваджена на їх вимогу економічна політика вступила в суперечність з існуючим суспільним поділом праці і тому не здатна забезпечити тих досягнень, які мав Радянський Союз 1988-1990 р.р.

Період тривалістю в 21 рік «самостійного» існування України запам’ятався пустими хатами знищених сіл та розкраданням і привласненням виробничого потенціалу, створеного руками трудящих і за рахунок інвестицій робітників і селян. Підписуючись на державні займи, вони обмежували власний попит на товари індивідуального користування. За рахунок зібраних коштів будувалися об’єкти народногосподарського значення, а збагатилися окремі особи за рахунок привласнення чужого майна.

За 20 років (починаючи з 1941р.) радянський народ добився Перемоги у Великій Вітчизняній війні, звільнив Європу від фашизму, відбудував зруйноване господарство і у 1961 р. підкорив космос. Це не статистичні, а реальні факти. При пануванні капіталістичної приватної власності неможливо досягти таких високих темпів розвитку.

Звинувачення, які звучали на адресу комуністів були безпідставними. Дорвавшись до влади, рухівці не покращили економічні показники, а, навпаки, розорили існуючий потенціал. Дивлячись на розруху, на пусті хати сіл, на погіршення матеріального і морального стану трудящих, приходитись, як це не прикро усвідомлювати, до сумних висновків, що не випадково і цілком обґрунтовано попередня влада ховала подалі від людей головних крикунів Руху.

Зниження добробуту населення вплинуло на демографічні показники. За роки так званої, незалежності виготовляється більше гробів, чим дитячих колясок. Вимирає населення незалежно від того, якою мовою розмовляла людина. Засоби масової інформації на таке явище не звертають уваги. Журналістам і кореспондентам важливіше організувати шумні передачі про вигадані утиски української мови, чим про фактичне скорочення численності її носіїв. Таке відношення ЗМІ до даної проблеми свідчить про те, що вони не є незалежними, а підпорядковані крупному капіталу, власником якого невигідно акцентувати увагу на негативних сторонах своєї діяльності. Щоб виправити становище керівництво держави прийняло рішення про виділення значних коштів при народженні дитини. Тепер навіть поява на світ нової людини пов’язана з ринковими відношеннями. Високі почуття подружжя підпорядковані меркантильним міркуванням, орієнтованих на ту суму грошей, яку отримає сім’я від держави. Між двома суб’єктами права заключається без документального оформлення оборудка, об’єктом якої є нове життя.

Але який в цьому сенс? Адже в сучасних умовах ринкових відносин збільшення чисельності населення призводить до зростання кількості безробітних, яким надається грошова допомога. Виплачуються кошти спочатку при народженні дитини, а потім – при досягненні працездатного віку, бо держава не здатна забезпечити нового члена суспільства робочим місцем. Зростають виплати держави, збільшується кількість грошей, яка не підкріплена товарами. Національна валюта обесцінюється. Це той тупик, до якого рухається буржуазна Україна. Тільки соціалістична система відносин здатна забезпечити роботою працездатне населення. Сучасна економічна політика українського керівництва відповідає тій, яку хотіли нав’язати народу Петлюра чи гетьман Скоропадський. У зв’язку з цим постає питання: чи існувала б взагалі Україна, як би вони зберегли владу більш тривалий час порівняно з тим, який відвела їм історія? Незалежність, про яку так несамовито і помпезно галасували лідери НРУ, не забезпечила розвитку продуктивних сил країни. Обсяги реального валового внутрішнього продукту значно зменшилися порівняно з періодом соціалістичного будівництва (кінець 90-х років ХХ століття), ціни виросли в десятки, а то і сотню разів (бензин), чисельність населення скоротилася на
6 млн., відбулося розшарування суспільства. Появилися мільярдери і люди без засобів до існування. Наплив іноземних товарів на внутрішній ринок призвів до скорочення національного виробництва та збільшення кількості безробітних. Практика підтверджує, що незалежність принесла суспільству багато негативних явищ. Рух, який був більше анархічним, чим народним, поступово закінчує своє безслабне існування. Але встиг забезпечити розвиток проституції, наркоманії, політичної аморальності. При його підтримці відбулося пограбування українського народу, який за період соціалістичного будівництва створив потенціал, що не поступився провідним країнам західної Європи. Але верхи дуже вдячні рухівцям, що вони зробили їх свободними від відповідальності за соціально-економічний розвиток країни.

Спочатку частина населення підтримувала рухівців. Серед них багато було таких, які занадто абсолютизували роль керівника держави і вважали, що він здатний негайно вирішити усі проблеми кожного громадянина. Були особи, які мали психологію утриманця і рахували, що Президент України має зробити усе необхідне, щоб забезпечити в повній мірі його власні потреби. Тим більше, що такий підхід до вирішення особистих проблем підігрівався емоційними виступами під час виборчої компанії. Найбільшу частину складали люди, які повірили безмежно щедрим обіцянкам членів Руху в разі самосійного розвитку України. Наївні люди покладали великі надії на керівника країною, потреби яких значно переважали його можливості.

Під впливом реальної діяльності міраж зник. Переважна більшість населення від незалежності нічого не отримала. Життєвий рівень трудящих різко погіршився. Рядові громадяни лишилися постійного місця роботи, підвищилися в десятки раз платежі за комунальні послуги, введена плата за медичну допомогу та освіту, розпрощалися з можливістю безкоштовно отримати квартиру. У соціально захищених (при соціалізмі) верст населення зникли ілюзії, які були сформовані націоналістичною ідеологією щодо власного майбутнього. Минув не тривалий період і люди перестали звертати увагу на пусті голослівні заяви лідерів руху, мислення яких більше як на 100 років відстає від сучасності.

Падіння популярності партії не сподобалося певним колам як в Україні, так і на Заході. Були прикладені нові зусилля, щоб реабілітувати націоналізм. До організацій почали залучати людей, які здатні за гривну і рідного батька побити. Замість гасла «Воля!», яке уже не справляло потрібного враження на громадян, почали використовувати «Свободу!». Вивіска змінилася, але залишилися ті ж самі прийоми демагогії, збереглася політична заангажованість лідерів, передалася в спадщину зневага до людей іншої національності та агресивне ставлення до воїнів Великої Вітчизняної війни.

Людству відомі подібні прояви зверхнього ставлення до людей. Вони закінчили, тим, що біля 50 млн. жителі планети загинули під час Другої світової війни. Нюрнбергський процес над лідерами фашизму дав належну оцінку нацистській ідеології. У населення різних країн появилася надія що вона ніколи не відродиться. Але на превеликий жаль людство знову зіткнулося з проявами негативного явища. Дії членів «Свобода» повторюють поведінку бандерівців та їх покровителів із свастикою. Існують в Україні суб’єкти, для яких кінцевою метою слугує необмежена ніяким законом можливість вільно убивати людей та заради наживи закрутками душити односельчан.

Члени трьохпалої партії вороже ставляться до інших націй. Особливу агресивність демонструють по відношенню до росіян. Східні українці не розуміють такого ставлення до населення дружньої країни. Націоналісти ретельно вишукують в далекому минулому (ХVІ-ХVІІ ст.) моменти, коли між українцями росіянами існували суперечки. При цьому малозначним конфліктам приділяється неймовірно велика увага і штучно переносяться події минулого на сучасні відносини між двома країнами.

Не можна сказати, що протягом усього історичного періоду, починаючи з моменту виникнення України як держави, між двома народами були ідеальні відносини. Бували випадки коли бралися за зброю війська обох країн. Не завжди в таких випадках праві були українці. Але такі конфлікти ніяким чином не можна порівняти з жахливим ставленням шляхти до українців. Зневажливе відношення пануючої нації до місцевих жителів лівобережної України були причиною боротьби з польськими завойовниками.

Історія не зберегла точних даних про кількість страчених і загиблих мирних селян від рук шляхти. Грабували українські села турки та татари. Дівчат і юнаків забирали у неволю. Знищували трудовий потенціал народу. Не сприяв єдності нації поділ на правобережну і лівобережну Україну. Західна частина тривалий час знаходилася у складі інших держав. Населення Східної України не в змозі було самостійно відбиватися від ворогів. Приходилося іти на компроміси, маневрувати між поляками та турками. Виступати з поляками проти татар, то з татарами проти поляків. Подібна політика не придавала авторитету українцям. Хмельницький воював з поляками, а не з росіянами. Знищення української нації припинилося після возз’єднання з Росією.

Гетьман розумів, що власними силами неможливо захиститися від польського війська, набігів татар, турків. Потрібні були регулярні війська, яких необхідно утримувати за власний кошт, за рахунок податків з населення. Вирішити дану проблему було важко. По-перше, правобережна Україна належала Польщі, а, по-друге, селяни мали незначні доходи і збір податків міг викликати незадоволення землеробів. Крім цього, була відсутня матеріальна база, яка забезпечила б виробництво необхідної кількості якісної зброї.

Щоб уявити ситуацію часів Б. Хмельницького, необхідно відверто і об’єктивно проаналізувати події тієї пори. У 1651 р. відбулася битва під Берестечком. Війська гетьмана зазнали поразки від поляків тому, що кримський хан не допоміг українському війську. Навіть узяв в полог Богдана. Це був не єдиний випадок зради. Другий раз татари підвели Хмельницького у 1653р. Події показали, що вони не можуть бути надійним спільником у боротьбі проти Речі Посполитої. В любий момент можуть перейти на бік ворога, чи кинути в біді і втекти з поля бою, підставивши козаків під пулі. Російська держава була більш надійним союзником в боротьбі проти ворогів України і хотіла, щоб і українці відповідали такою ж прихильністю, а не металися між поляками, татарами та росіянами. Тим більш, що на територію даних країн нападали одні і ті ж загарбники.

Негативно впливали на відносини з Москвою відсутність єдності серед українського верховенства. Суперечки, які виникали між різними претендентами на булаву, приводили до конфліктів між козаками і не сприяли стабільній обстановці і згуртованості народу. Московська держава змушена була приймати відповідні міри, щоб стабілізувати відносини між одновірцями. Самі гетьмани після невдалих спроб знайти підтримку чи то у поляків, чи у татар, змушені були знову звертатися до росіян. Невпевнена поведінка гетьмана не могла не хвилювати царя, а після чергових прохань про спільні дії, Москва прагнула отримати гарантії стабільних відносин з Україною шляхом контролю над поведінкою гетьманських воєноначальників.

Подальші історичні події показали, що без регулярних військ неможливо відстояти свободу і незалежність народу. Успіхи країн Західної Європи у військових конфліктах забезпечували люди, які були обізнані з тактикою і стратегією ведення війни. Петро Перший зробив правильний висновок, що Росії потрібні регулярні війська. Для того, щоб утримувати армію потрібні кошти, які зазвичай формуються за рахунок податків з населення. Українці мусили приймами участь у зборі грошей так, як їм в більшій мірі, чим росіянам потрібний був захист. Їх частіше чим росіян грабували, убивали, гнали у неволю турки, татари, поляки, шведи та інші загарбники. При Петрі Першому Росія досягла значних успіхів у економічному, політичному і військовому розвитку. Виступ Мазепи проти царя свідчив про обмеженість і недальновидність гетьмана як політика. Він, на відміну від Хмельницького, керувався не інтересами країни, а власною вигодою, дбав тільки про свої власні привілеї і не задумувався над долею підданих.

М.І. Костомарів (зберігаю стиль письма автора) характеризує володаря булави наступним чином: «… се був чоловік лукавий. Під зверхнім виглядом правдивості він був спосібний представитися не тим, чим насправді був…». І далі автор уточнює: «Перед царем вихваляв він свою вірність, а брехав на український народ і найбільше чорнив Запоріжців, радив викорінити і
знищити … Запорізьку Січ, а тим часом перед українцями стояв і жалувався на строгі московські порядки …, а запоріжцям переказував …, що цар їх ненавидить і вже викорінив би їх, як би гетьман не захищав їх…» [3, 490] Підступно заволодівши гетьманською булавою, шляхом змови проти Івана Самойловича, для закріплення своєї влади почав роздавати вільні землі козацькій старшині. Така «щедрість» за рахунок інших свідчила про невпевненість у власному становищі. Мазепа свої політичним кругозором поступався колишнім більш авторитетним гетьманам. Цей недолік він старався компенсувати за рахунок земельних ділянок, які він роздавав потрібним йому посадовим особам разом із селянами, розширюючи, таким чином, масштаби кріпацтва. Коли селянські землі були роздані, дійшла черга до запорізьких володінь. Такий крок викликав незадоволення і обурення січовиків. Як свідчать події, особої користі для України Мазепа не приніс. А перейшов на бік шведів (в той час, коли Полтава тримала облогу, не допоміг її жителям) він своїм поступком змусив царя з недовірою ставитися до гетьманства і змушений був посилити свій вплив на Малоросію, шляхом обмеження дії угоди, підписаної
Б. Хмельницьким. Роль Запорізької Січі докорінно змінилося після Переяславської ради, яка відкрилася на прохання української сторони 6 січня 1654р. В грамоті, наданій царем Олексієм Михайловичем було записано, що Московська держава буде допомагати ратними людьми в боротьбі з неприятелем в разі загрози Україні.

Січовики виконали важливу місію по формуванню і захисту народу. Їх відвага, винахідливість, мужність викликають захоплення і повагу. Але ж була і друга сторона їх діяльності, про яку історики не бажають згадувати. Але вона існувала і пов’язана із забезпеченням життєдіяльності війська. Потрібний був одяг, взуття, вогнепальна зброя та інше майно, якого не могли мати січовики. Щоб задовільними індивідуальні і військові потреби козаки робили набіги на чорноморське узбережжя турків і грабували місцеві населення.

До наших днів збереглося свідчення козацьких відносин з південною країною. У народних ансамблях артисти танцюють в українських сорочках і в шароварах тюркського походження, які шили в ті далекі часи із шовку. На Україні для виготовлення одягу використовували як сировину льон, коноплі, вовну. Тутовий шовкопряд, із кокона якого одержували шовкову нитку, появився на території республіки лише в 50-х роках ХХ століття. Щоб отримати шовк потрібна була технічна база, плантації шовковиць, робоча сила, відповідна підготовка кадрів. Січ нічого цього не мала у своєму розпорядженні. Шовковні тканини завозили із інших країн в обмін на інші товари, або примусово, як це робили козаки, відбирали у татар і турків. Натомість, для компенсації втрат турецький султан чи кримський хан відправляли своїх вояків для пограбування українських сіл. Звичайно, ініціатором нападів були південні сусіди. Вони мали регулярну, дисципліновану, добре оснащену армію. Вторгнення ворогів на землю України носили жорстокий характер. Запорозькі воїни мстили за спалені хати, убитих людей, за захвачених в полон жителів країни.

Після Переяславської ради російські війська нарівні з українськими мусили захищати населення країни. Підписаний документ був прогресивним кроком у міжнародних відносинах. Реалізувати головний пункт угоди можна було тільки в тому випадку, коли війська двох країн будуть узгоджувати свої дії. Нажаль, наступні гетьмани не зрозуміли нової ситуації. Вони продовжували діяти на власний розсуд, не звертаючи увагу на позицію союзника. Про угоду нові власники булави старалися не згадувати. Робили кроки то в сторону поляків, то зверталися до татар. Але таке тимчасове братство завдало значної шкоди населенню України. І в решт-решт після нанесених втрат гетьмани змушені були в черговий раз просити про допомогу Московську державу.

На Україні, в тому числі і на Запоріжжі, не надавали особливого значення документу підписаному у Переславі. Відношення до угоди носило односторонній характер. Українська сторона вважала, що її мусить виконувати тільки російська. Саме такий підхід використовується сучасними українськими істориками, які вивчають стосунки двох країн тієї пори. Але нова угода передбачає не тільки права, але і обов’язки сторін. Якщо Росія у відповідності з документом зобов’язана надавати військову допомогу, захищаючи населення від ворогів , то які, в такому випадку, вона має права відносно України. Якщо Україна має право одержувати військову допомогу від Росії, то які вона мусить нести обов’язки перед даною країною. Як показали подальші події, українські верховні керманичі не хотіли мати обов’язків, але не заперечували проти військової підтримки зі сторони росіян. Таке одностороннє відношення до Москви впливало на стосунки двох країн. Росія мусила реагувати відповідним чином на некоректну поведінку іншої сторони.

Січовики, як і раніше, відвідували Туреччину, щоб роздобути необхідні для існування ресурси. Але після того, як Московська держава узяла на себе відповідальність за долю українців, за пограбування османських сіл і міст запорожцями султан виставляв претензії росіянам. Московський цар змушений був приймати відповідні міри і посилати свої війська для захисту населення України. За морські походи січовиків до берегів Туреччини, Криму чи набіги на польську територію розплачувалися життям російські воїни. Так, наприклад, у 1768 році після незначного прикордонного інциденту між запорізькими козаками і турками у районі містечка Балта, Туреччина об’явила війну Росії.

М.Грушевський в книзі «Ілюстрована історія України з додатками та доповненнями» відмічав, що причиною невдоволень та доган Уряду Росії Запоріжжю «служили зіткнення запорозької вольниці з Туреччиною, Кримом та Польщею у ті періоди, коли Росія була в мирі з цими державами; виникали суперечки і скарги, а запорозька старшина при всьому своєму бажані не могла попередити свавільних нападів запорозьких загонів». (2, с.462). Така поведінка січовиків призвела до радикальних мір Московської держави. Катерина Друга була змушена у 1775 р. назавжди закрити Запорізьку Січ. Козаків переселили подалі від Чорного моря. Їм виділили нові землі на території Росії, які своєю якістю і родючістю не поступалися Великому лугу біля Дніпра. Праця і природні ресурси кубанської землі забезпечували нових жителів відмінними урожаями зернових. Східна частина країни межувала з російськими землями і в разі нападу ворогів українці мали можливість утекти під захист росіян, а в разі потреби залишитися на її території на постійне місце проживання.

Такої можливості не мало населення Західної України. Воно постійно залишалося в межах тієї держави, яка володіла даною територією. Було змушене приймати ту ідеологію, яку їм нав’язувала метрополія. Колоніальна залежність Галичини негативно впливала на ріст самосвідомості мас, економічне становище краю, матеріальний добробут сімей, занятість робочої сили.

І.Я.Франко у роботі «Земельна власність у Галичині», яка була написана українською мовою у 1914 р., відмічав, що Галичина на той час мала площу 13640554 морга, а число людей в рільництві – 4360000 чол., тобто на 1 життя припадало 3,13 морга [4, с.300]. Край був густонаселеним. Земельної площі не вистачало, щоб забезпечити потреби селянської сім’ї при існуючій на той час продуктивності праці. У жодній країні помірної зони селяни не мали так мало землі, як у Галичині. За кордоном землероби виробляли значно більше продукції, чим вуйки Західної України. Відсутність сільськогосподарської техніки і важка праця виснажували організм людини, що призводило до ранньої смерті господарів. Не існувало промислових підприємств, які сприяли б зменшенню безробіття. Наявне населення перевищувало виробничі потреби. Резерв робочої сили був вигідний для великих землевласників. Вони могли платити найманим робітникам меншу зарплату. І.Я.Франко, виражаючи думку більшості населення, писав, що для вирішення даної проблеми, необхідно примусово викупити землю у людей інших національностей і таким чином, краще забезпечити земельною площею жителів краю. Неможливо було збільшити кількість продукції за рахунок додаткового залучення нових ділянок в процес виробництва, а інтенсивний шлях не можна було використати так, як не було необхідної сільськогосподарської техніки. У землеробстві склалася безвихідна ситуація. Вивести із глухого кута селян могла тільки нова система відносин, яка базувалася на суспільній власності на засоби виробництва.

На Східній Україні не існувало подібної проблеми. Рядом була Росія. Переселення українців на її територію сприяла зниженню напруги щодо забезпечення селян землею. Надавали землю не тільки на Кубані, але і у Приморському краю, де можна було жити за рахунок одних дарів природи. На новому місці не обмежували розмірами земельного наділу. Виділяли стільки, скільки могли обробити. Тому на Східній Україні, на відміну від Західної густота населення не була причиною загострення суперечностей у суспільстві. Подібної ситуації не спостерігалося ні у 1914 р., коли І.Я.Франко опублікував свою роботу, а Східна частина перебувала у складі Російської імперії, ні, тим більше, коли стала республікою СРСР. До війни для створення промислових об’єктів залучалася велика кількість жителів села, в результаті чого зменшилася чисельність і густота населення у сільській місцевості.

За часів Радянського Союзу люди мали можливість вільно переміщатися на 1/6 земної суші. Кожний громадянин міг поїхати, щоб кинути камінці з крутого берега далекої протоки Лаперуза, вивчити природу Північної Землі, помилуватися янтарем Балтійського моря, побудувати залізницю у пісках Кара-Кум. Це була свобода вільної від експлуатації людини. Трудящі працювали не для збагачення окремої особи. Збільшувалися доходи держави і підвищувався добробут кожного громадянина СРСР.

Переселення на малообжиті території Росії, забезпечувало захист українців від нападу ворогів, а відведений район получав економічний розвиток. Від закриття Січі виграли українці. Вони одержали нові землі, були у безпеці, зник постійний страх бути убитими татарами, турками, поляками.

Запорізька Січ не мала майбутнього. Козаки не займалися вихованням та підготовкою підростаючого покоління. На Січі не було підприємств, не велася постійна господарська діяльність. Були відсутні торгові зв’язки з іншими країнами, не працювали вищі навчальні заклади. У країнах Західної Європи задовго до появи на о. Хортиця козаків уже готовили спеціалістів вищої кваліфікації. (Запорізька Січ виникла у 1552 році, коли Д.М.Вишневецький звів замок на о. Хортиця для захисту нижньої частини Дніпра від набігів татар і турок). У Англії Кембріджський університет у 1209 р. почав готувати спеціалістів. У Франції Сорбонський Університет з’явився у 1257 р. Кельнський, в Німеччині – введений в дію у 1388 р. У 1654 р., коли відбулася Переяславська Рада німецький учений О.Геріке (1602-1686 р.р.) провів науковий експеримент. Він викачав повітря між двома півкулями і наглядно продемонстрував існування атмосферного тиску. Пізніше побудував електричну машину. Наявність вузів на Заході свідчила про розвиток виробництва. В даних країнах суспільний поділ праці був на високому рівні порівняно з Україною. Ні в технічному, і в економічному відношенні Запорізька Січ не була передовим територіальний утворенням. Її закриття ніяким чином не вплинуло на соціальне становище українців. Щоб рухати технічний прогрес, необхідно було об’єднати зусилля двох народів. Свободу творити українці одержали при всесторонній підтримці російського народу. Об’єктивні процеси подальшого розвитку суспільства вимагають єдності, а не протистояння слов’янських народів.

Об’єднавши зусилля, Україна і Росія добилися успіхів і відстояли свободу і незалежність. Але навіть після подій 1654 р. Західні країни прагнули заволодіти ресурсами східних сусідів, які були винуваті в тім, що на Заході хотіли їсти. Навіть важко назвати, яка із держав не приймала участі у воєнних походах з метою загарбання території слов’янських народів. Історії невідомі факти, щоб російські війська робити спробу захопити територію Англії, зато англійських солдат не раз приходилося проганяти із російських земель. Держави Заходу постійно удосконалювати зброю, методи боротьби, відпрацьовували стратегію відносин. Постійна загроза із сторони західних країн змушувала Україні і Росію тісно триматися між собою. Військовий потенціал постійно зростав. Слід було приймати відповідні міри, слідити за технічним спорядженням власних військ.

Країни Західної Європи старалися не допустити зростання могутності царської Росії, знищити військовий потенціал та розорити економіку. Вони не бажали, щоб мирно розвивалася держава. Тому прийняли необхідні міри, щоб спровокувати російсько-японську війну у 1904-1905 р.р. В ході воєнних дій Англія підтримувала Японію, а Німеччина – Росію. Можна допустити, що між Англією і Німеччиною існував (можливо документально не оформлений) зговір з приводу розв’язання війни, щоб знищити морський флот Росії. В ході воєнних дій були потоплені дві морські ескадри. Як стверджують очевидці, що тільки з однієї ескадри загинуло у Японському морі біля 5 тисяч російських моряків. Великі утрати в живій силі Росія понесла і на суші.

Через десять років у 1914р. Німеччина оголошує війну Росії. Англія створює видимість підтримки Росії. Але як у війні з Японією, так і у війні з Німеччиною в центрі військових подій перебуває Росія. Знову гинуть росіяни, знищується військова техніка, страждає народ, розоряються економіка, росте незадоволення мас. За період царювання Миколи ІІ були спровоковані дві кровопролитні війни. Зневага людей до царя досягла критичної межі. Складається враження, що самодержець приймав рішення під диктовку західних країн, або робив кроки під впливом дружини німецького походження. Із-за жертв, які поніс російський народ, у людей накопилося стільки ненависті до царської сім’ї, що вони були готові знищити її до десятого покоління. Можна зрозуміти італійців, які через четверть століття після подій в Росії, за своїх рідних та близьких, які загинули під час Другої світової війни, помстилися Муссоліні, підвісивши його разом з подругою на шибениці.

Минуло трохи більше третини століття, від загибелі російських ескадр в Японському морі та біля двадцяти років після закінчення Першої світової війни і Японія знову випробовує військову силу тепер уже Радянського Союзу. Через два роки після радянсько-японського конфлікту Німеччина віроломна напала на західну територію Радянського Союзу. Через 36 років ситуація повторилася: Японія розпочинає, а Німеччина підтримує і розвиває воєнні дії. Але Країна Рад за період свого існування зусиллями радянських трудящих зуміла створити військовий потенціал, який на відміну від царської Росії, допоміг дати достойну відсіч японським агресорам. Спочатку в 1938 р. на о. Хасан, а потім в 1939 р. на р. Халкін-Гол світу були продемонстровані досягнення СРСР як у економічному розвитку, так і у військовій техніці. Успіху сприяла соціалістична система відносин, основою якої була суспільна власність на засоби виробництва.

Значні зрушення відбулися в промисловості. За роки першої п’ятирічки (1929-1932 р.р.) було введено в дію 1500 великих підприємств. Серед них такі, як Дніпрогес, Харківський і Сталінградський тракторні заводи, Московський і Горьківський автозаводи. За другу п’ятирічку (1933-1937 р.р.) було здано в експлуатацію 4500 промислових підприємств. На Україні – це Криворіжсталь, Азовсталь, Запоріжсталь, Краматорський завод важкого машинобудування та інші об’єкти. За три з половиною роки третьої п’ятирічки радянські трудящі побудували 3 тис. промислових підприємств.

Високі темпи розвитку промисловості в першій п’ятирічці показали, що подальша розбудова економіки неможлива без колективних зусиль по обробітку землі. Створення великого машинного виробництва вимагали проведення колективізації в сільському господарстві. В результаті проведених заходів робітники, які зовсім недавно були жителями сіл, стали регулярно одержувати необхідні для відновлення діяльності продукти харчування.

Свободу країні забезпечували такі герої праці як Марія Демченко на Черкащині. У 1935 р. її ланка зібрала більше 500 цнт. цукрових буряків з 1 га. І вона була не одна. У тому році рекордних урожаїв добилися 22 ланки. Кількість п’ятисотень постійно збільшувалася. Через рік такого успіху досягли сотні ланок в різних колгоспах Радянської України.

Високі досягнення буряководів стали можливими в результаті звільнення селян від експлуатації. Усвідомлення того факту, що працюючи на землі, вони більше не збагачують поміщиків, сприяло підвищенню активності сільських працівників. Збільшення обсягу продукції мало важливе народногосподарське значення. Підприємства харчової промисловості мали можливість додатково виготовити певну кількість товарів для забезпечення потреб населення.

Але головне досягнення заключалося в тому, що дівчата перебороли психологію індивідуального виробника, яка була не сумісна з вимогами нового часу. Технічне оснащення виробництва формувало відповідні виробничі відносини. Нові засоби праці вимагали колективних зусиль і грамотного відношення до справи. Поведінка деяких селян на той час залишалася старою: працювати добре у себе на огороді і як получиться на земля колективної власності, особливо не напружуючись. Члени ланок продемонстрували, що вони подолали старе, властиве на той час багатьом селянам, стандартне мислення, яке було обмежене межею особистого господарства. Вони перебороли самих себе і показали, що на колгоспній землі можна досягти значних успіхів. Колективні форми організації праці, сумлінне виконання виробничих завдань і вимог технології сприяли виробництву більш якісної продукції. Був зроблений значний крок спрямований на освоєння нової техніки, без якої неможливо досягти високої продуктивності праці у галузях народного господарства. Формування нового, прогресивного відношення до праці було важливою умовою перетворення аграрної країни в індустріальну.

І.Я.Франко залишив нащадкам велику спадщину на економічну тематику. В його працях відображені проблеми краю в кінці ХІХ ст. та на початку ХХ століття. Серед його робіт особливу увагу заслуговують «Злидні Галичини в цифрах». Написана вона була як рецензія на книгу депутата Польського Сейму, власника нафтових свердловин на території регіону Станіслава Щепановського. Стаття не втратила актуальності і у наші дні так, як дає чітке уявлення про життя селян у минулому на Західній Україні. Дякуючи І.Я.Франку, сучасне покоління може ознайомитися з окремими показниками соціально-економічного стану населення в кінці ХІХ ст. Статистичні дані свідчать, що тривалість життя людей на території краю становила 27 років, тоді як у Англії – 41 рік. Один рільник у Англії виробляв 22 метричних центрів продукту,
у Франції – 16 м.цнт., Німеччині – 16 м.цнт., Польщі – 9,1 м.цнт., а у
Галичині – 6¾ м.цнт. Від злиднів, пише І.Я.Франко, на протязі 27 років загинуло півтора мільйони чоловік, тобто кожен рік вмирало 55000 осіб. У сьомому розділі названої роботи автор порівнює рівень життя у Конгресівці і у Галичині, робить висновок, щоб досягти таких успіхів, яких досягло населення по той бік кордону, необхідно розвивати промисловість.

Класик української літератури хвилювався за майбутнє свого краю. Він доказував, що місцеву сировину необхідно переробляти у Галичині, в результаті чого значно зменшилися б затрати і ціни на товари. Для підтвердження своїх слів наводив слідуючі дані: «За сирий матеріал одержуємо більше 10 млн., а за вироби мусимо платити 50 млн. тобто даємо чужим людям 40 млн. заробітку» (5, с.20).

І.Я.Франко не був почутий громадянами Західної України. Поляк
С. Щепановський більше турбувався про Україну, чин націоналісти. Ніхто не прислухався до пропозицій Каменяра і не підтримали відому в краю людину. Тому він з розпачем писав про своїх земляків: «Ми засвоїли потреби й подобу цивілізації, а не її силу і творчість. Працюємо з нездарністю варварів, а маємо смаки і потреби європейські. Відчуваємо потребу європейської адміністрації, а нам бракує засобів, щоб вкладати на освіту й публічні роботи стільки, скільки така адміністрація вимагає. Відчуваємо потребу у європейських фабриках і вишуканості, а самі ані не вміємо їх у себе виробити, ані розвинути нашого вивозу настільки, щоб мати можливість ввозити їх без збитків для крайового споживання» (5, с. 26). Ніяких заходів, направлених на розвиток технічної бази на території Західної України не проводилося ні за життя автора, ні пізніше.

Пройшло більше сорока років після публікації роботи І.Я.Франка, а соціальна ситуація у краю залишалася без змін. І.К.Васюта у своєї монографії «Соціально-економічні відносини на селі Західної України до возз’єднання (1918-1939 р.р.)» наводить приклади із життя жителів краю. У 1933 році інститут суспільного господарства проводив опитування жителів сіл Львівського воєводства. Селяни написали у анкеті: «Зараз ми відмовляємо собі буквально у всьому. Цукру ми не споживаємо, хліба що тільки у великі свята, на солі економимо – вона дуже дорога. Жінки переносять вогонь із хати в хату в залізних горшках… Гас і лампа у нас у селі – це розкіш. Хати освітлюються скалками» (1, с. 142).

Аналогічна ситуація спостерігалася і в інших регіонах Західної України. В 1935 році польська газета «Вечір Варшавські» надрукувала статтю про життя селян Волині під заголовком «Польське село на окраїнах повертається до кам’яного періоду». Автор писав «Поліський селянин (мається на увазі
Волинь - Ш.П.) працює в дуже важких умовах. Він харчується тут картоплею і поганим хлібом. Все що він має на собі, починаючи з постолів і закінчуючи сорочкою, він виготовив, сам собі пошив. Місцевий селянин не купляє зовсім солі і керосину, не кажучи уже про сахар… Задимлений будинок своїм комфортом мало чим відрізняється від печери». Зато митрополит Шептицький в 1936 р. володів 50 відсотками акцій земельного іпотечного банку, основний капітал якого дорівнював 5 млн. злотих. Тому він був заядлим противником заходів, спрямованих на відродження краю.

Проблема не вирішувалася до того часу, а ж поки не з’явився на території краю «москалі» та «совєти», за що одержували кулі в спину. Невдячність націоналістів і відсутність бажання самим зробити реальні кроки з метою поліпшення життєвих умов вражала тих, хто допомагав їм вирватися із злиднів. Люди, які прийшли на допомогу мають усі підстави задати питання: до якого часу економічна безграмотність переважної частини населення Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської та інших областей Західної України буде видаватися за патріотизм? Та він там і близько не ночував. Те, що націоналісти бажають видати за боротьбу, був добре організований бандитизм людьми, які не здатні були зрозуміти прогресивних змін у суспільному житті, завдяки яким появлялася реальна можливість ліквідувати злидні.

В середині 30-х років ХХ століття на території Східної України було дуже поширене прислів’я, яке на місцевому діалекті звучало наступним чином: «Спасибі Сталіну – грузину, що обув нас у резину». Навіть недоброзичливці мусили визнати, що Радянський Союз досяг значних успіхів у технічному прогресі. По-перше, країна продемонструвала турботу про здоров’я громадян. Гумове взуття не пропускало вологи у мокру погоду. Ноги залишалися сухими. Людина не хворіла. По-друге, щоб виготовити взуття, необхідна сировина, електроенергія, обладнання, спеціалісти, тобто треба було провести цілий комплекс заходів, щоб одержати кінцевий результат. Ще більше зусиль потрібно докласти, щоб побудувати і ввести в дію гідроелектростанцію, металургійний комбінат, завод.

Вільний, мирний розвиток країни був перерваний нацистською Німеччиною. Минуло 27 років після початку Першої світової війни, а Вермахт розв’язав нову агресію проти людства. Війна розпочалася з провокації, влаштованої за наказом Гітлера. Перевдягли вояк загону служби безпеки СД у польську форму і вчинили напад на власну радіостанцію, яка знаходилася поблизу кордону з Польщею. У конфлікті звинуватили польські війська. Солдати Вермахту перейшли кордон 1 вересня 1939 р., не дивлячись на те, що 26 січня 1934 р. був підписаний пакт про мирне співіснування двох країн. Даний факт свідчить, що фюрер зневажливо ставився до любої угоди, якщо вона обмежувала інтереси Німеччини. І військові Вермахту не вважали її юридичним документом. Угода розглядалася як одна із ланок підготовки до війни і використовувалася для того, щоб приспати пильність керівників інших держав. Слід відмітити, що Польща до 1938 р. вела себе агресивно по відношенню до СРСР, Німеччини, Австрії, Чехословаччини. Дані країни ослаблені воєнним діями і не здатні були чинити опір полякам.

Підготовку до війни німецьке командування розпочало за 65 днів, а поляки – за 8 днів. Для окупації Німеччина на східному кордоні зосередила 1,6 млн. військових (53 дивізії, в т.ч. 14 танкових), 2 тис.танків, 1,9 тис. літаків, 10,5 тис. гармат. Польща привела в бойову готовність 840 тис. солдат, що склало 60% чисельності військ, яка була передбачена мобілізаційним планом. Кількість німецької піхоти було в 1,8 рази більше чим польської, артилерії – втричі, танків – у 4 рази, літаків – у 5 разів. Як видно з наведених даних співвідношення особового складу і військової техніки складалося не на користь Польщі. Даний факт свідчить, що польський уряд проявив халатне відношення до власного військового потенціалу. Не звертав уваги на темпи виробництва зброї у західних сусідів. Процес озброєння німецьких військ розпочався після приходу до влади Гітлера. За 6 років Вермахт одержав необхідну кількість техніки для окупації Польщі. Бездарне керівництво не прийняло потрібних заходів, щоб зупинити агресора і не забезпечило поляків необхідною зброєю для захисту країни, а однією мужністю неможливо здолати ворога. Поляки гинули із-за помилок, допущених власним керівництвом.

Байдуже відношення до подій, які відбувалися в Німеччині проявили Франція і Англія. Цим країнам були добре відомі умови Версальської угоди, які вони підписували разом з іншими країнами 28 июня 1919 р. після закінчення Першої світової війни. У одному із її пунктів було записано, що переможній стороні дозволяється мали армію не більше 100 тис. солдатів. Запроваджувалися обмеження і по другим родам військ. Але ніхто не здійснював належного контролю за виконанням умов угоди. Військова машина німців без перешкод набирала обертів. Це була друга помилка, яку допустили західні країни, за яку потім розплачувалися своїм життя громадяни.

Безпечно вели Франція і Англія після нападу нацистських військ на Польщу. Вони їй не допомогли, не дивлячись на те, що між ними існувала попередня домовленість про спільну боротьбу з агресором. Одна тільки Франція в кінці серпня 1939 р. нараховувала 2674 тис. солдатів (110 дивізій), мала 2200 танків, біля 7тис. гармат. Німецьке командування на заході тривало 31 дивізію і ні одного танка. При об’єднанні наявних військових сил Франції і Польщі (3514 тис. солдат) агресор був би розгромлений за короткий період. Але Франція і Англія сиділи як миші від віником і спокійно спостерігали за тим, як убивають поляків. Це була третя свідомо допущена помилка країн Західної Європи. При активному їх втручанні Німеччина зазнала б поразки на самому початку війни. В такому разі Другої світової війни можна було б уникнути і зберегти життя 50 млн. жителям планети. Не було б жертв у 1941 р., при визволенні України, не гинули б люди при форсуванні Дніпра, не умирали б від холоду і голоду жителі Ленінграда, не потрібні були б ні штрафні батальйони, ні загороджувальні загони. А радянські люди, які загинули від рук гітлерівців та націоналістів за 4 роки забезпечили б значне зростання економічного потенціалу країни.

У матеріалах, які підготувати працівники ІМЕМО АН СРСР, Держкомстата СРСР та органів ООН, відмічається, що у 1938 р. національного доходу на 1 людину у Радянському Союзі (у цінах 1980 р.) вироблялося
640 дол. у рік (8, с.2). Із-за відсутності даних за 1940 р. (останній перед війною) візьмемо дану суму за основу для визначення величини нової вартості, яку могли б створити людини, що загинули під час Другої світової війни. Смерть радянських людей має моральний аспект і економічний. Якби 20 млн. людей залишилися б живі, то суспільство могло додатково одержати 12800 млн.дол. Це нові квартири, автомобілі та інші речі, які необхідні населенню. Значно виріс би життєвий рівень кожного громадянина держави. Західні країни не бажали, щоб зростав добробут трудящих Радянського Союзу. До цього часу вони неприязно сприймають перемогу робітничо-селянської армії над фашизмом. Буржуазні держави не здатні не подібний успіх. Їм було жалкіше власних унітазів, чим радянських людей. Тому від імені тих людей, яким фашистська куля обірвала життя, вимагаємо від Західної Європи компенсувати матеріальні і моральні збитки. Це вони винуваті, що не зупинили Гітлера.

Бездарне керівництво країн Західної Європи (в першу чергу Англії і Франції) сприяли тому, що фашисти розстрілювали, вішали, спалювали живцем, труїли у газових камерах, кидали у шахти радянських людей. Це вони винуваті у тім, що допустили Гітлера, щоб він знищував, грабував майно нажите чесною працею громадян. Винуваті мільярдери, які штовхали Гітлера до окупації чужих територій для того, щоб заволодіти чужими ресурсами і збільшити власний капітал. Жадність одних обернулася трагедією для інших народів планети. Якщо країни Західної Європи не були здатні протистояти німецький армії, то хай стануть на коліна перед тими, хто ціною неймовірних зусиль зумів зупинити агресора. Вони мають залишатися в такому положенні до того часу, поки їм не дозволять піднятися на ноги 20 млн., які загинули, визволяючи держави від фашизму.

Перед тим, як напасти на Радянський Союз, німецькі війська окупіровали Австрію, Чехословаччину, Албанію, Польщу, Данію, Норвегію, Голландію, Бельгію, Люксембург, Францію, Югославію, Грецію. Нацистів підтримували Фінляндія, Румунія, Угорщина, Італія та інші країни. Червона Армія змушена була воювати майже проти усіх держав заходу.

На момент нападу на СРСР 22 червня 1941 р. німецьке командування на східному кордоні розвернуло військову групіровку у складі 5500 тис. солдат і офіцерів (в т.ч., німецьких – 4600 тис.), гармат та мінометів – 47 200 одиниць, танків та штурмових гармат – 3844 од., військових літаків – 46612 од. Щоб зупинити військову армаду Вермахту та відстояти свободу і незалежність народу, треба було мати відповідну кількість якісної зброї та військової техніки. А щоб мати в наявності танки, гармати, літаки, кораблі та інше озброєння, необхідно було побудувати шахти, нафтові свердловини, електростанції, металургійні комбінати, машинобудівні заводи та багато інших об’єктів легкої, харчової промисловості, соціально-культурного призначення, тобто треба було створити фундаментальну матеріальну базу. Щоб мати свободу, необхідно докласти великих зусиль по створенню народногосподарського комплексу.

Хто із зброєю в руках захищав державу, тому добре відомо, що перемога над ворогом можлива при напруженій праці трудящих, при наявності в країні природних ресурсів, розвиненої промисловості, та сільського господарства.

Це мусили б знати керівники ОУН-УПА, а не розказувати байки про їх супротив німцям. Що вони зробили для того, щоб Галичина буда здатною захистити незалежність? Яку зброю власного виробництва мали бандерівці у своєму розпорядженні? Свідки стверджують, що вони були здатні тільки зсукати із льону, чи конопель одні закрутки. Цікаво знати армія якої країни, крім УПА, використовувала подібний засіб під час Другої світової війни. Украв патрон у німців, сховався за ріг хати, пукнув і подався у кущі – так уявляли націоналісти боротьбу за свободу України. Закрутку неможливо використати, щоб чинити опір гітлерівцям. Даний вид «зброї» свідчить про промисловий розвиток краю, наявність корисних копалин, загальний рівень знань та здібностей бандерівців. Люди тільки з дубовою свідомістю можуть вважати себе героями, так, як закрутка не призначалася для ворогів, а для власного народу.

Факт залишається фактом: з куринного помету, кулі не зробиш. Цю істину можуть зрозуміти навіть людини з обмеженими здібностями. Тільки чомусь вона була не доступна керівникам ОУН-УПА. Замість того, щоб розвивати власну промисловість бандерівці закрутками душили українців, своїх сусід. На більше вони не були здатні.

Реалізуючи політику знищення слов’ян, фашисти під час окупації на Західній Україні спровокували конфлікт між українцями і поляками. Вермахт переміг польські війська, але не зломив їх опір. Частина Армії Крайової, якою керував із еміграції польський уряд і Армія Людова, підпорядкована Крайові Раді Народовій, що діяла в країні, знаходилася на окупованій території і продовжували боротьбу за свободу і незалежність краю. Народ не хотів покорятися загарбникам. У Варшавському гетто у 1943 р. при підтримці Гвардії Людової в’язні підняли повстання. Через рік у Варшаві збройний виступ організувала і розпочала Армія Крайова при підтримці Армії Людової. Німецькі війська жорстоко придуши повстання. Гестапівці, використовували різні методи, щоб поставити на коліна непокірний народ. Для знищення польського населення залучалися бандерівці, які проявляючи рабську покору, спалювати людей живцем, виконуючи установку гітлерівців. Різня припинилася тільки після того, як Червона Армія звільнила територію від окупантів. Радянській війська забезпечили спокійне життя жителям регіону.

Активність на сучасному етапі послідовників справи ОУН-УПА не придає авторитету Україні, але їх дії викликають задоволення міжнародних корпорацій, особливо, німецьких., які чекають слушної нагоди, щоб заволодіти ресурсами України. Вони мріють про 1918 р., коли вивозили із західної частини країни збіжжя, забезпечуючи тим самим зростання добробуту населення Австрії та Німеччини. Мільярдери Німеччини не проти того, щоб відшукати нового Гітлера, який би так само як у 1941 р. грабував українців та забезпечив їм надвисокі прибутки. Тому як місцевим олігархам, так і зарубіжним капіталістам потрібно поліцаї, які під загрозою розправи заставляли б людей інтенсивно працювати для збагачення кучки вітчизняних та зарубіжних багатіїв.

ОУН-УПА не докладали зусиль, спрямованих на розвиток краю. Щоб не працювати, бандерівці ховалися по схронах. Убивали, грабували, вішали, різали, кидали у колодязі малолітніх дітей та їх батьків, які чесно працювали на землі. Убивали учителів, які направлялися із Східної України, голів колгоспів, сільських рад, які налагоджували життя у Галичині. Про який патріотизм може йти мова?

Біля десятків років після закінчення війни бандерівці продовжувати творити безчинства, глумилися та знущатися над місцевими жителями та спеціалістами, які направлялися із Радянської України. В середині 50-х років ХХ століття буди ліквідовані боївки бандерівців. Місцеве населення разом з органами радянської влади викурили бандитів із схронів.

Що ж сприяло відродженню націоналізму в наш час? Чому сучасні націоналісти проголошують ті ж прокламації, які звучали від ОУН-УПА в 40-50-х р.р. ХХ століття? Чому з’явилися індивідууми, які плазують перед свастикою?

Перша причина (основна), яка сприяла відродженню проявів фашизму, заключається у тому, що нацисти і націоналісти мають спільну позицію відносно власності на засоби виробництва. Ні гітлерівська партія, ні ОУН-УПА, ні сучасна «Свобода» ніколи не піднімали питання про ліквідацію капіталістичної приватної власності.

Не дивлячись на те, що у назві німецької партії використовувалось слово «соціаліст», в дійсності політика була підпорядкована збагаченій власників фабрик і заводів і захищала не інтереси робітничого класу, а доходи капіталістів. З метою їх збагачення була розв’язана Перша і Друга світові війни. Заради наживи буржуазії гітлерівці, убивали людей, знищували їх в концентраційних таборах, молодь вивозили у Німеччину як дармову робочу силу. Під прикриттям боротьби з більшовиками вивозили ешелонами з окупованих територій зерно, худобу, вугілля, метал, навіть чорноземи.

Грабувати Україну і знищувати населення допомагали бандерівці. Очевидці стверджують, що націоналісти відносилися до місцевого населення гірше німців, стараючись їм догодити. Сучасна трьохпала партія, так само, як і нацисти відстоюють капіталістичні відносини.

Наступна причина відновлення націоналізму пов’язана з привласненням народного майна. Олігархи, ставши депутатами, прийняли вигідні для себе нормативні акти, які дозволили їм заволодіти підприємствами суспільної форми власності. Завдяки тому, що народногосподарський комплекс був створений при Радянській владі, окремі особи стали мільярдерами за дуже короткий термін. В західних країнах і США капіталістичні відносини формувалися століттями. Багатими ставили особи, які заради наживи займалися розбійництвом на морі, грабували, обдурювали, шантажували, убивали людей, торгували наркотиками. Методи, які використовувалися при накопичені коштів на різних стадіях формування капіталістичних відносин відображені в працях К. Маркса, Ф. Енгельса, В.І. Леніна, а також в художній літературі та кінофільмах, таких, як «Оклахома, як вона є», «Золота лихоманка», «Банди Ною Йорка» та ін. використовуючи жахливі методи збагачення, багатими ставали не за 5 років, як це відбулося на Україні, а протягом значного довшого періоду. Процес накопичення на заході тривав не одне покоління, а на Україні капіталісти прийшли на усе готове. Усвідомлюючи той факт, що вони володіють діючими фабриками і заводами, створеними руками трудящих Радянського Союзу і можуть їх лишатися, починають шукати дійові методи захисту награбованої власності. Як один із можливих варіантів закріпити за собою право на чуже майно, розглядалася можливість вступу України в НАТО. Місцева буржуазія розраховувала на військову підтримку країн Заходу і США, якщо буде поставлене питання про повернення засобів виробництва попередньому власнику. Але громадяни негативно відреагували на союз з військовим блоком. Активні протести народу змусили відмовитися українських капіталістів від задуманого. Вони зрозуміли, що треба готовити власні агресивні сили. Почали підбирати осіб з відповідною поведінкою, здатних захистити їх власність на політичному рівні. На той випадок, коли мільярдери змушені будуть залишити стіни Верховної Ради, на їх місце мають прийти особи, яких можна використовувати як маріонеток для досягнення реалізації своїх меркантильних інтересів. З цією метою була сколочена група молодих людей, якими легко маніпулювати. Їй дали назву «Свобода». Назва і дії партії мусять відповідати інтересам буржуазії і забезпечувати максимальне зростання багатства своїм панам без будь-яких обмежень. Здатність їх чинити чорні справи перевіряються на комуністах і воїнах Великої Вітчизняної війни, які захищали і захищаються надбання радянського народу. Проявляючи агресивність вони прагнуть доказати свою готовність і любу мить із битами та закрутками в руках кинутися на тих, хто посміє посягнути на власність свого пана. Партія «Свобода» - це партія поліцаїв при олігархах. Їм відводиться та ж сама роль, яку виконували бандерівці, відстоюючи інтереси третього рейху. Члени трьохпалої партії, так само як нацисти і націоналісти, не піднімають питання про ліквідацію капіталістичної приватної власності. Вони прийдуть на зміну іншим буржуазним партіям, члени яких, хоча і не виступають проти олігархів і приватної власності, але краще розуміють об’єктивну реальність, чим економічно безграмотні члени нової партії. Маючи великий життєвий досвід, ведуть помірковану політику в стінах законодавчого органу. Але така поведінка депутатів старшого віку не влаштовує мільярдерів. Їм потрібні особи, які здатні з допомогою грубого фізичного насильства змусити за копійки працювати власників робочої сили. Фінансують «Свободу», так само, як і націонал-фашистів у Німеччині, капіталісти. Щоб не втратити доходів вони виділяють частину коштів, які направляються на підтримку оскаженілої, несамовитої, людиноненависної поведінки окремої групи людей. В капіталістичному суспільстві при існуючому безробітті серед молоді завжди знайдуться особи, які за гроші здатні учинити любе порушення закону. Визначальним фактором поведінки такого суб’єкта служить не мораль, а та сума грошей, яку він одержить від замовника, не докладаючи розумових здібностей.

В Німеччині штурмові загони формувалися з молодих осіб. Гітлеру, коли він став очолювати партію нацистів було 32р., опублікував «Майн кампор» - у 36 р., у 44 р. його партія прийшла до влади, а у 56 р. - життя покінчив самогубством. До складу партії входили фізично кріпкі особи, які уміли несамовито репетувати і скандувати лозунги, своєю демагогією впливати на маси, довго говорити не по суті, відволікати від існуючих проблем популістськими виступами. Хотіли любою ціною добитися влади. Націонал-соціалістична робітнича партії Германії (НСДАП) користувалася підтримкою серед селян, дрібних власників, робітників без роду занять. Партія «Свобода» формується аналогічним чином. До її лав входять особи, які особливо не розбираються в економічних процесах розвитку суспільства. Користується популярністю в тих регіонах, де переважає селянське мислення, находить підтримку дрібних власників західних областей України. На сході, півдні і півночі представники середнього бізнесу розраховують переважно на «Удар». Вони пам’ятають випадок, коли була вчинена спроба влади підвищити податки на їх доходи.

Слідуюча причина появи націоналізму – це економічна безграмотність переважної часини населення України, головним чином жителів Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей. Не хочуть зрозуміти, що можливості нації визначаються економічним становищем країни, а не політичними гаслами. Вважають, що кількість грошей має необмежену величину. Не усвідомлюють того факту, що їх постійне збільшення прияє підвищенню цін на товари, а у кінцевому підсумку уряд буде змушений провести девальвацію гривні. Багато виборців Верховну Раду розглядають, як магічну силу, що здатна водночас забезпечити усіх жителів країни необхідними матеріальними благами. Не розуміють, що депутати здатні тільки проголосувати, чи не проголосувати за закон, який приймається на сесії. Пакет нормативних актів може відображати або інтереси власників капіталу, або власників робочої сили.

Якщо виборці проголосували за буржуазні партії (Партія регіонів, «Батьківщина (БЮТ)», «Удар», «Свобода»), то ніяких змін в суспільстві не відбудеться. Рідні, близькі, знайомі, сусіди так і залишаться безробітними, буде і далі вимирати Україна, підвищуватимуться ціни на ліки, тарифи на комунальні послуги, плата за освіту і т.д.. Працівники бюджетних установ і організацій голосують за капіталістів, а потім скаржаться на низьку оплату праці. Але, щоб підвищити їм заробітну плату при обмеженій грошовій масі, необхідно збільшити доходну частину бюджету за рахунок підвищення податків на доходи олігархів. Але при існуючій владі цього неможливо зробити, так як самі мільярдери входять до складу депутатського корпусу і вони ніколи не проголосують за обмеження своїх прибутків. Щоб відвернути увагу від рішення економічних проблем, зчиняють галас чи то з приводу української мови, чи то присутності у залі депутатів. Але крикуни ніколи не поставлять на сесію питання про повернення підприємств у державну власність. Прийняття такого рішення означало б збільшення доходної частини бюджету.

При радянській владі в роботі приймали участь усі депутати від партії праці. Голосували вони одностайно тому, що вирішували проблеми країни. Люди не були проти того, щоб підвищувалася зарплата, щоб більше вводилося в експлуатацію жилих будинків, кінотеатрів, спортивних майданчиків, об’єктів народногосподарського комплексу і т.ін. При цьому старалися зберегти постійний курс карбованця і забезпечити стимулюючу роль оплати праці.

Виборці голосують за тих, хто дасть більше гречки, чи грошей, а потім обурюються, що у країні процвітає корупція, що не виконуються діючі закони. Але ні в одному із нормативних документів не сказано, що за відмітку, поставлену у потрібному місці бюлетеня мусить оплачувати продуктами чи коштами претендент на посаду депутата. Особа, ставши таким чином депутатом, переконана, що вона повністю розрахувалася з клієнтом. То які, в такому випадку, можуть бути до депутата претензії. Виборці продали, він купив голос. Оборудка відбулася. І будьте здорові! До зустрічі на наступних виборах. Претендент на посаду депутата вважає, що не існує принципової позиції у економічно неграмотної людини. Гроші в любому випадку забезпечать йому успіх. Самі виборці створюють прецедент для порушення діючих законів. Які виборці, така і Верховна Рада. Вона озвучує те, що хочуть чути окремі громадяни України, перетворюючи сесії на політичне шоу. Годі і думати про толерантний законодавчий орган. Політичний концерт продовжується за стінами Ради, на телевізійних каналах.

Боротьба з корупцією розпочинається з ліквідації капіталістичної приватної власності з тих осіб, які здатні мільйонами доларів засівати кабінети суддів. В такому випадку окремі кандидати в депутати перестануть купляти голови виборців. У складі Верховної Ради і на місцях з’являться особи, які здатні навести лад в країні, вести боротьбу з корупцією, проституцією, наркоманією та відстоювати здоровий спосіб життя. Коли ж панує капіталістична приватна власність репетувати про справедливість чи права людини так же безперспективно, як воювати з вітряками.

Суттєвою причиною появи націоналізму послужила спотворена свідомість переважної більшості населення Західної України. Справа в тому що територія західних областей тривалий час, біля шістсот років, знаходилася у складі Австрії, Угорщини, Польщі, Румунії, які вороже ставилися до Росії, а потім до СРСР. На підлеглих територіях протягом усього часу перебування під владою загарбників, пропаганда убивала у голови людей зневажливе ставлення до східних сусідів. Під час воєнних дій проти Росії, жителі західної частини виступали як супротивники населенню Східної України. Призвані до військової служби одержували гвинтівки і відправлялися в окопи, щоб убивати українців, а не кашу варити. Буржуазія вирішила використати ситуацію в корисних для себе цілях.

«Свобода» відома як партія руйників, члени якої нездатні займатися творчою роботою, уміють тільки здіймати галас без всякої причини. Репетують, вимагаючи заборонити комуністичну ідеологію, демонструючи при цьому низьку культуру та невисокий рівень знань. Якщо лідери партії навчалися у вищих навчальних закладах, а не у церковно-приходській школі, то мусили б знати, що комуністичну ідею комуністи не придумали. Вона існувала задовго до появи партії пролетаріату. Ідея соціалістичної справедливості, яка є основою комуністичної ідеології, хвилювала людство з того часу, як виникла майнова нерівність. Мрія про суспільство без підневільної праці і спільне майно жила у свідомості людей античного періоду. У свій час Спартак підняв повстання, добиваючись її реалізації. В епоху феодалізму німецький керівник селянської війни Т. Мюнцер засуджував приватну власність, виступав за об’єднання майна і добивався рівної праці для усіх членів суспільства.

Цікаво знати, чи усвідомлюють лідери партії трьох пальців різницю між власним рівнем інтелекту і інтелектом француза Шарля Фур’є, К. Маркса,
Ф. Енгельса, В.І. Леніна, І.Я. Франка та іншими мислителями, які вважали капіталістичні відносини не досконалими і не вічними та розробили теорію комуністичного майбутнього, яке прийде на зміну буржуазному суспільству. Не кожний спроможний зробити внесок в теорію розвитку суспільства. А зчинити галас на телебаченні чи у залі Верховної Ради України здатна людина без особливих розумових здібностей. Р. Оуен доказував, що причиною соціального зла є неуцтво людей.

Спостерігаючи за витівками членів трьохпалої партії, згадуєш ті часи, коли депутатами були передовики виробництва. Вони своїми моральними і розумовими здібностями перевершували сучасних лідерів окремих партій. Своєю працею доводили своє право бути у вищому законодавчому органі. Будучи учасниками виробництва, краще розбиралися в економічних питаннях, чим сучасні демагоги. Створюючи матеріальні блага, підвищували добробут громадян, які за них проголосували. Поводили себе як культурні і виховані громадяни країни Рад. Нові партії, в т.ч. «свободівці», нічим позитивним себе не зарекомендували. Репетують проти комуністів, роблять популістські заяви, імітують діяльність – це усе нащо здатні члени партії. Витрачають сили на нікому не потрібні галас, шум, крики. Економічні проблеми їх не хвилюють.

Період соціалістичних перетворень відзначився високими темпами розвитку економіки. Менше було розмов на відволікаючі теми, а більше будувалося об’єктів, росла продуктивність праці, покращувався добробут населення. Критерієм правильно вибраної політики служить постійне збільшення жителів міст і сіл. Високі досягнення, які мав Радянський Союз в кінці 90-х років ХХ ст. були перекреслені людьми, які були нездатні керувати великою державою. Прикро зізнавалися, що до драми Радянського Союзу прикладали руку люди з партійними квитками.

Події кінця ХХ століття показали, хто із якою метою вступив до лав КПРС. Виявилася велика кількість членів, які не поділяли змісту власної заяви, яку вони додавали при вступі в партію. Дійсність показала, що тільки один із більш, як 30 членів вступав в партію без внутрішньої суперечки із самим собою. Дане співвідношення свідчить, що були комуністи, які не змінили власних переконань, а були просто члени партії, які при першій можливості розсталися з нею так, як їх внутрішній світ не відповідав комуністичним ідеалам. Носіями партквитка були особи, які вступали в партію ради кар’єри, або збагачення. Деякі члени проявили слабкість, не витримали, розв’язаного в адрес комуністичної партії, морального терору.

Крім цього була група суб’єктів, яка вороже ставилася до політики партії. З трибуни Верховної Ради, в засобах масової інформації звучали зізнання про те, що вони вступали в партію для того, щоб їй шкодити. Ставали членами КПРС, просувалися по службовим східцям, маючи певну освіту, а потім використовували своє службове становище, щоб шкодити заходам при проведенні індустріалізації і колективізації під час війни, при відновленні галузей народного господарства, в період мирного будівництва соціалізму. Залишки буржуазії, дворянства, інших партій мстили робітникам і селянам за революційні події 1917-1921 рр. шляхом доведення до абсурду рішень, які приймав Радянський Уряд. Не дивлячись на глибоко законсперірований внутрішній протест, такі особи не могли відкрито виступити проти політики партії, проти тих заходів, які проводилися у країні. Вони мусили підкорятися комуністичній ідеології, але старалися зробити доручену справу таким чином, щоб дискредитувати КПРС.

Існують дві ідеології прямо протилежні по своїй суті. Одна із них виражає позицію тих, хто створює матеріальні блага, тобто трудящих, а друга тих, хто привласнює результати їх праці – буржуазії, поміщиків, куркулів. Матеріальне становище класів впливає на формування світогляду і трактовку свободи.

Ринкові відносини, основані на приватній власності, не можуть використовувати ідеологію, яка існувала до 90-х років ХХ ст. Вона не відповідає намірам окремих осіб сколотити капітал за рахунок багатства, яке було створене руками трудящих за роки радянської влади. А щоб виробити буржуазну ідеологію необхідно спочатку дискредитувати соціалістичну. За справу взялися особи, які вороже були налаштовані проти політики комуністичної партії. Почали зводити наклепи на героїчні вчинки минулого, які мали місце під час громадянської війни, колективізації, Великої Вітчизняної війни та у мирні дні. Спочатку взялися обробляти свідомість підростаючого покоління, щоб воно не перешкоджало старшим грабити власний народ. Старалися витравити із пам’яті молодих людей ідею соціальної справедливості і убити у мозок ідею наживи. З цією метою буржуазні ідеологи організували психологічну атаку на поступок Павлика Морозова.

Формуванню колективних відносин на селі чинили супротив багато сімей, в тому числі дід Сергій Морозов, а також хрещений батько Павла, куркуль Арсеній Кулуканов, які разом із бабою Оксаною Морозовою та двоюрідним братом, організували убивство онуків. Ця подія свідчить про наявність класового протистояння в родинних стосунках. Нові відносини, які формувалися у суспільстві вплинули на життя сім’ї. Тетяна Морозова не захотіла батрачити на остальних членів і настояла на розподілі майна. Їй самій потрібно було годувати чотирьох дітей так, як її чоловік Трохим не допомагав по господарству. Діду така поведінка невістки не сподобалася. Жадібний колишній жандарм затаїв злобу на матір чотирьох дітей.

Ставши піонером, надівши галстук, Павлик тим самим засвідчив свою підтримку новим перетворенням у суспільстві. Прогресивним змінам чинили відчайдушний опір такі як дід і йому подібні. Напруга у сімейних відносинах зросла. Заява Павлика про те, що його батько видає підробні документи свідчить про те, що він не формально, а реально відстоював правдиві, а не фальшиві цінності. Можна допустити, що зробити крок до справедливого рішення Павла, прискорив сам батько, який знущався з матері та синів. Побив старшого за те, що надів червоний галстук. Це свідчить про те, що старе, яке коріннями знаходилося у глибині родового ладу, чинило супротив формуванню новим відносинам, які базувалися на колективних зусиллях усіх членів суспільства.

Зробили доносчиком П. Морозова такі ж жадібні люди, як і сам дід. Ця спільна риса об’єднала убивця дітей і сучасних писак, які прислужують буржуазії. Який такий страшний вчинок зробили онуки, що їх лишили життя? Чому батько Трохима не пояснив сину, не переконав, не розказав, щоб той облишив нелюдське поводження з дружиною та синами, що не слід порушувати діючих законів? Якби він поступав у відповідності з нормативними актами, то не було б і заяви. Буржуазні писаки не звертають уваги на поведінку убивць дітей, а усю увагу концентрують на Павликові. Ідеологи капіталізму поміняли місцями причину і наслідок. Панство стверджує, що Трохима посадили тому, що син подав заяву у міліцію і нічого не кажуть про те, що заява появилася тому, що батько порушував державні закони. Вони не здатні звинуватити батька, бо їх життєва позиція співпадає з позицією голови Герасимівської сільради Тавдинського району Уральської області. Буржуазні ідеологи не засуджують Трохима за те, що він підробляв документи, брав хабарі, привласнював конфісковане майно, використовував службове становище у корисних цілях. Для них він є ідеал, а сина – докоряють.

При радянській владі велась активна боротьба з корупцією, крадіжками. Наказували суб’єктів, які використовували посаду для наживи, або збагачувалися шахрайством. Для юрисподенції того часу дії голови сільради розглядалися як причина для відкриття кримінальної справи.

Заява Павлика слідчим органам про порушення законів – це перший крок на шляху боротьби з корупцією. Він продемонстрував, яким чином можна добитися звільнення суспільства від негативних явищ. Досягти успіху в боротьбі за свободу громадян від впливу корупції можна лише активними діями керівників країни, правозахисних організацій при підтримці населення країни та ліквідації умов її існування.

Претенденти на посаду Президента чи депутата Верховної Ради України клянуться, що вони будуть боротися з корупцією і покінчать із цим злом. В такому разі вони мусять поставити у залі засідань портрет Павлика Морозова, цього прекрасного мужнього юнака і кожний день на колінах сповідуватися перед його світлим образом, як перед святим мучеником, який постраждав за правду і справедливість про те, що було ними зроблено для ліквідації корупції у країні. Але наперед можна сказати, що їх зусилля будуть марними до того часу, поки не буде ліквідована капіталістична приватна власність. Успіх можливий тільки при пануванні суспільної власності на засоби виробництва, коли підприємства стануть загальнонародними.

З допомогою методологічної заміни ідеологічного спрямування у причинно-наслідковому зв’язку, буржуазні писаки прагнуть виправдати корупціонерів і убивць дітей. Дід разом з онуком дев’ятнадцяти років зарізали Павла – 13 років та Федора – 9 років, а захисники буржуазії звинувачують неповнолітніх хлопців. Чому міністерство, яке відповідає за сім’ю та молодь не реагує на подібні публікації? Яке зло зробили діти, щоб їх лишали життя? Трохиму дали 10 років, відсидів 3 роки, живим та здоровим повернувся на волю, а двоє дітей через його поведінку позбавлені такої можливості. Порушник закону і п’яниця продовжував нормально жити, а моральні чисті хлопці лежать в землі. За свободу суспільства від експлуатації та корупції віддали своє юне життя Павло та Федір Морозови.

Серед тих, хто зневажливо відносився до вчинку Павлика Морозова колишній редактор «Огонька», відомий «мораліст», носій в минулому партійного квитка В. Коротич. До відомих подій славив соціалістичні відносини, а потім змінив свої політичні уподобання на протилежні. Поведінка цією особи свідчить про те, що він, вступаючи в ряди КПРС, керувався не ідейними переконаннями, а сумою грошей, яку забезпечувала йому посада. Як тут не згадати про Іуду Іскаріот?

Буржуазні ідеологи не зупинилися на дискредитації вчинку героя колективізації. Почали спотворювати подвиги комсомольців під час Великої Вітчизняної війни. Їх доводить до люті стійкість молодих людей під час допитів. Сила волі, яку не змогли зламати ніякі тортури, мужність, яка забезпечила свободу та незалежність радянським людям. Продавши свою совість за гроші буржуазні ідеологи нехтують навіть християнським принципом, який віщує, що про людей, які полинули у вічність згадують тільки добрими словами, або мовчки слухають, що кажуть інші.

Реальність свідчить, що під час окупації, населення по відношенню до ворога не було одностайним. Умовно його поведінку можна поділити на 3 групи. Перша – включає тих членів суспільства, які вели активну боротьбу з ворогом. Друга – складалася з громадян, які пасивно спостерігали за окупацією. Третя – незначна чисельність перейшла на бік ворога і виконувала функції поліцаїв.

Вісімнадцятирічна комсомолка Зоя Космодемянська добровільно вступила в партизанський загін, а не відсуджувалася в московській квартирі. Вона не могла спокійно спостерігати за насильством ворога. Активна життєва позиція – це уже героїчний вчинок. Дякуючи таким членам суспільства, була досягнута свобода в результаті перемоги над ворогами. Комсомолка загинула як воїн на полі брані. А те, що вона витримала жахливі знущання гітлерівських солдат, заслуговує на вічну повагу. Юна патріотка проявила таку силу волі, що в певній мірі заслуговує на звання Героя Радянського Союзу. А ті, хто паплюжить подвиг дівчини, в разі воєнних дій поповнили б ряди ворогів.

Буржуазні ідеологи не залишили поза увагою подвиг Олександра Матросова. Їх дратує те, що дев’ятнадцятирічний юнак закрив собою амбразуру дзота. Свої поступком допоміг підрозділу вирішити поставлену задачу з меншими втратами в живій силі. Спас життя багатьом своїм однополчанам. Комсомолець свідомо пожертвував власним життям, щоб хоч на невеликий крок наблизити свободу для тих, хто залишиться живим, хто буде жити після війни.

Націоналісти не залишають спроб примазатися до подвигу комсомольців Краснодону. При дослідженні історії створення та дій «Молодої Гвардії» буржуазні ідеологи доказують, що комуністи не були засновниками організації. А яке це має значення? Молоді люди діяли у відповідності з власною свідомістю і були виховані на комуністичній ідеології. Вони не чекали, що хтось покличе їх чинити опір німцям. Самостійно організовували групу боротьби з ворогами. Їм не потрібно було пояснювати, яким чином діяти в умовах окупації. Виходячи з власних міркувань, приймати рішення, яким чином вести боротьбу з фашизмом. Більшість із них віддали життя за свободу Вітчизни. Вони не були пасивними спостерігачами. Не чекали, коли їх розстріляють в Бабиному Яру, чи спалять у крематорії. Дослідники трагедії під Києвом стверджують, що фашисти та українські націоналісти знищили більш, як сто тисяч людей. По військовим міркам – це ціла армія.

Комсомольці піднялися на боротьбу, щоб відстояти честь країни. Вони розуміли, що за свободу потрібно боротися навіть ціною власного життя. Тому справжнім блюзнірством над їх подвигом, над їх пам’яттю звучить назва групи пройд об’єднаних в партію з трьох пальців.

Комуністична ідеологія – це комплекс заходів, направлених на поступове підвищення соціальних стандартів при панівному становищі суспільної власності на засоби виробництва. Вона включає не тільки пам’ятники, з якими тепер воює нова влада, а пропаганду нових підходів до вирішення проблем, зайнятість робочої сили, безплатне отримання квартир (для держави – це значні кошти), одержання освіти, надання медичних послуг, та інших льгот.

Її складовими частинами є:

- соціальна справедливість, про яку мріяло людство з того часу, як виникла майнова нерівність. Коли появилася держава як суб’єкт міжнародних відносин і сформувався в результаті розвитку продуктивних сил робітничий клас, основа ідеології доповнилася такими складовими, як:

- національна єдність;

- інтернаціональна згуртованість;

- класова співдружність.

Вражає некомпетентність багатьох депутатів буржуазних партій щодо існування комуністичної ідеології. Деякі члени ВРУ вважають, що вона зникне, якщо знищать символи радянської епохи. Символи – це наслідок, а не причина існування комуністичної ідеології. Причина у тім, що вона повністю співпадає з бажаннями і потребами трудящих. Звичайно на шляху її реалізації існували труднощі. Потрібно було прикласти значних зусиль для того, щоб досягти наміченої мети. Матеріальні блага створюються на землі, а не на небесах. Манна небесна буває тільки в Біблії. Покращити життя можна шляхом створення необхідних для цього умов. При суспільній власності на засоби виробництва старанність трудящих перетворювалася в електростанції, шахти, металургійні комбінати, жилі будинки та інші об’єкти необхідні для життєдіяльності людини. Результати праці при соціалізмі ніхто не привласнював і за рахунок трудящих ніхто не збагачувався. Навіть Й.В. Сталін не мав на це права. Необхідно відмітити, що він був послідовним у своїх діях і самостійно обмежував власну свободу відносно задоволення особистих потреб. Під час війни, як і мільйони громадян СРСР, його сини знаходилися на фронті. Поступок першої особи країни став прикладом для інших партійних і державних діячів ( А.І. Мікоян, М.С. Хрущов та ін.). Й. Сталіна звинувачують у гріхах, придуманих сучасною буржуазією, не вникаючи в проблеми, які існували напередодні війни перед країною. Але навіть прибічники інтересів багатіїв не здатні звинуватити його у тім, що він тримав мільйони грошових знаків в офшорних зонах, мав маєтки на території країни, або був власником палаців за кордоном, чи тримав кошти в зарубіжних банках. Й. Сталін був свободним від багатства і володів імунітетом проти жадності, чого не можна сказати про сучасних керівників держави. Його поведінка була еталоном для оточуючих. Він не мав права відступати від своїх принципів так, як усвідомлював, що в протилежному випадку буде нанесений удар по комуністичній ідеології, порушена єдність та згуртованість людей країни.

Перед комуністичною пропагандою, як перед однією із форм ідеології стояли дві важливі задачі. По-перше виховати у громадян зневагу до наживи і здирництва. По-друге – виробити повагу до праці, як єдиного джерела збагачення окремої людини і держави в цілому. Це була багатопланова форма впливу на маси. Навіть при існуючих недоліках вона забезпечувала досягнення позитивних результатів.

Ідея соціалістичної справедливості проявилася в період розшарування первісного суспільства на заможних і незаможних. І вона буде існувати постійно, незалежно від наявності партії комуністів. Але тільки комуністи взяли її за основу своєї діяльності і прагнуть її реалізувати в умовах супротиву заможних.

Можна учитини наругу, чи навіть знищити символи радянської епохи, але комуністична ідеологія залишається у свідомості трудящих України. Вони до цього часу не втрачають надії безкоштовно отримувати квартиру, мріють постійно мати роботу, не заперечують проти безплатного отримання освіти, нарікають на дорогі сучасні медичні послуги, згадують, як могли по путівці відпочити у санаторіях на березі Чорного моря. Ринкові відносини відібрали названі блага у людей праці. Майнова нерівність служать політичною основою економічної стратегії для сучасних владних структур.

Жадні особи не сприймають соціальної справедливості. Прибічники буржуазної ідеології приймають різні міри, використовують різні способи, залучають засоби масової інформації для її дискредитації. Їх абсолютно не хвилює скорочення чисельності населення України. Для них головне – це безмежне накопичення капіталу.

В країнах Західної Європи робітники використовують різні форми протесту, намагаючись обмежити жадібність буржуазії. Вони зрозуміли, що ситуацію можна змінити шляхом активної боротьби за власні права. Трудящі Греції, Іспанії, Італії, Англії, Франції та інших країн не бажають миритися із несправедливим розподілом матеріальних благ. Для них свобода протесту це спосіб добитися кращих умов життя.

Критикуючи комуністичну ідеологію, націоналісти не забезпечили подальший розвиток економічного потенціалу, якого вони отримали у спадщину. Більше того, рішення приймалися людьми, які не розбиралися в господарських проблемах. В результаті некомпетентності у країні виникла кризова ситуація. Обсяги виробництва значно скоротилися, життєвий рівень знизався, чисельність населення зменшилася.

Відсутність адекватній сучасному виробництву організації привело до того, що в економічній ситуації країни переважають негативні сторони над позитивними. У зв’язку із зменшенням обсягів сучасного виробництва вражають досягнення передвоєнного періоду, коли в дуже важких умовах будувалися важливі народногосподарські об’єкти створювалися не тільки матеріальна база майбутніх досягнень, але разом з тим, країну витягували з культурної відсталості, ліквідовували неписьменність та безробіття. В перших п’ятирічках становлення виробничого потенціалу не хватало самих простих знарядь праці. Лопата, тачка, носилки, лом – це основне майно, яке використовували при будівництві гідроелектростанцій, металургійних комбінатів, промислових споруд та житлових будинків. Порівнюючи ситуацію країни першого десятиліття ХХІ ст. з тією, яка існувала у 30-х роках ХХ ст., можна зробити висновок, що на відміну від сучасних керівників країни
Й.В. Сталін був хорошим менеджером. Під його керівництвом був створений потенціал, який у передвоєний період досяг рівня розвитку країн Західної Європи.

В кінці ХХ ст. і на початку ХХІ ст.. характер епідемії набули претензії до керівництва радянською державою довоєнного періоду і особливо до першої особи. Новоявлені обвинувачі не роблять всебічного аналізу подій довоєнної пори. Поспішні висновки запізнилися на багато років. Судять про події минулого переважно особи, які народилися в 70-х і насупних роках ХХ ст. Вони не знайомі з тими труднощами, які потрібно було подолати при переході від аграрної країни до індустріальної.

Були особи, які пробивалися у вищі ешелони радянської вдали, використовували ситуацію і своє службове становище в корисних цілях, для кар’єрного росту, з метою привласнення чужої квартири, майна, розправи із своїми противниками, мстили робітникам і селянам за революцію 1917 р. Індивідууми з подібною орієнтацією існували в минулому, існують і в теперішній час. Як приклад, можна навести декілька фактів із сучасного життя.

Після того, як лишився посади М.Горбачов заявив, що зневажав комуністичну ідею. Він так і не зрозумів, що її основою є соціальна справедливість, за яку боролися з того часу, як виникла майнова нерівність. Як би він залишався, як у молоді роки, механізатором, то зрозумів би сенс буття і пізнав би сутність самої ідеї. Силою ніхто не змушував писати заяву про вступ у партію і вільно міг вийти із її складу. Але на той час власне відношення до ідеї ніскільки його не бентежило, а, натомість, рвонув на вищі щаблі влади, розпихуючи та штурляючи інших, щоб зайняти більш вигідне становище в суспільстві. Відсутність гармонії між свідомістю та діями свідчать про те, що Горбачов не зміг засвоїти життєву силу комуністичної ідеї, не дивлячись на те, що він закінчив без оплати два вищих навчальних заклад (хто тільки його учив?) і працював на партійній роботі. З поступку можна зробити такий висновок, що його внутрішнє «Я» не відповідало зовнішнім діям. Не можна виключати, що даний носій суперечностей в сталінський період міг опинитися у Магадані, щоб прибирати сніг на Далекому Сході. В такому разі він приніс би більше користі краю, чим на партійних посадах.

Такою суперечливою натурою на Україні являється Л.Кравчук. В молодості прислужував бандерівцям, носив їм харчі, а потім став керівником ідеологічного відділу партійних організацій комуністів України. Тепер надає перевагу буржуазній ідеології. В даному випадку не можна вести мову про його комуністичні переконання, про що писав в заяві при вступі в партійні ряди. Заради тридцяти серебреників Л.Кравчук обдурював себе і оточуючих. Дивуєшся, яким чином він зробив політичну кар’єру, коли за ним тужить край «де Макар телят не пас».

На відміну від попередника на посту Президента України, Л.Кучма був послідовником кар’єристом. Для того, щоб зберегти за собою вигідне місце на наступний термін, розігнав колгоспи. Селяни залишилися без роботи. В пошуках заробітку кидали власні господарства і виїздили в міста чи за кордон. В інших країнах створювали матеріальні блага, підвищуючи добробут місцевого населення. Його діяльність запам’яталася громадянам України тим, що забезпечив дружину діамантовими прикрасами, зятю дав можливість привласнити чуже добро, а дочці купив палац у Англії. Покупка будинку збільшила надходження у казну Великобританії і зменшила суму коштів у країні. Такі дії в сталінський час попали б під відповідну статтю Карного кодексу. Замість поста Президента мотав би строк в місцях не так віддалених.

Після Л.Кучми на посаду Президента зовнішні та внутрішні сили пропхали В.Ющенка. Новий володар булави, як і його попередники, не зумів забезпечити стабільний розвиток країни. Віддав румунам без усіляких для нього підстав частину Чорноморського шлейфу разом з підземними родовищами. Це зробив суб’єкт, який бив себе в груди і запевняв любих друзів українською мовою, що він дбає про державу. Таке «піклування» в минулому було неможливе, а той, хто допустив подібне був би суворо покараний за розбазарювання території, за яку гинули настоящі патріоти, захищаючи водні простори України.

Як бачимо, для перших осіб сучасної України патріотизм це не зрозуміле і другорядне поняття. Немає іншого виходу, як звернутися до вищої інстанції: «Боже, звільни Україну від таких патріотів».

Перебудова показала, що подібних горе-патріотів було надзвичайно багато. Тільки вони прикривалися чужими для них словами. Один попереду другого спішили депутати на трибуну Верховної Ради України, оголосити, що вони вступали в КПРС для того, щоб підривати її авторитет. В засобах масової інформації, особливо в газетах і журналах друкувалися і продовжують друкуватися відверті зізнання про те, що окремі особи ставали комуністами за наказом керівників бандитських боївок, щоб шкодити партії. Такі індивідууми навіть не задумувалися над тим, який сенс в тому, що довгі роки тривали злість на КПРС, на партію, яка поставила за мету постійно покращувати загальний добробут трудящих.

Серед військових були такі, як генерал Дмитро Михайлович Карбишев,
чл. ВКП(б) з 1940 р., якого гітлерівці заморозили у концтаборі Маутхаузен. Це була людина з великої букви. Він проявив надзвичайну силу волі. Його мужність викликає повагу і захоплення, а подвиг вічно буде жити у пам’яті вдячних нащадків.

Але був генерал Власов А.А. який здав у полон німцям цілу армію. Десятки тисяч людей змушені були помирати у концтаборах. Хіба це не ворог народу? Своїм поступком він продемонстрував фактичне відношення до радянської влади. Перейшовши при першій можливості на бік ворога. В критичний момент наніс відчутний удар у спину держави.

Під час анархії, якій була дана назва «перебудова» звільнили з місць позбавлення волі ізольованих від людей авантюристів, які нехтували юридичними і економічними законами розвитку суспільства. Свою економічну неграмотність нав’язали громадянам. Очолили під назвою «Народний рух» групу людей, які не розуміли наслідків своїх дій. Звільнення лідерів руху обійшлося для українського народу у 132 млрд.крб. та зменшенням населення на 6 млн.чол. Оце таку «користь» отримали громадяни України. Хіба це не вороже ставлення суб’єктів до долі українського народу? Громадяни країни мають пред’являти претензії з приводу заощаджень не державі, а тим, хто із-за власної економічної безграмотності добивався розпаду СРСР. Протестні дії не могли поліпшити умови діяльності. Життєвий рівень рядових громадян значно погіршився. Про зниження добробуту населення свідчить той факт, що за період, який називають «незалежністю», зменшилася народжуваність дітей і збільшилася смертність. Дама в чорному плащі з косою в руках панує над Україною. Успіх її діяльності забезпечили капіталісти. Цікаво, хто буде в майбутньому на них працювати? Настав час відповісти демагогам за свої вчинки. Але вони поховалися в кущах, за спиною держави. За гріхи рухівців відповідає суспільство власними коштами.

Свідомо чи не свідомо (не має значення) лідери руху розчистили шлях до влади особам жадним до чужого добра. Потяг до зажерливості можна порівняти з алкоголізмом. Багато людей вживають спиртні напої, але тільки окремі особи регулярно напиваються до свинячого писку. Кожна людина прагне поліпшити добробут сім’ї, але не кожен член суспільства абсолютизує дане бажання і не проявляє нестриманий потяг до збагачення за короткий час, не рахуючись із життям інших. Можливо, що він жадності необхідно лікувати подібно алкоголізму? Була альтернатива розвитку негативних подій щодо єдності Радянського Союзу. Існувала можливість не допустити розпаду великої держави. Для цього необхідно було продовжити тримати подалі від людей осіб, які володіли фразами, не розуміючи їх змісту і тих наслідків, які можуть викликати запропоновані ними зміни. Свободу дій їм надали суб’єкти, які прагнули нажитися на багатстві, створеного руками робітників і селян. Прийшовши у Верховну Раду України як депутати, при безумній активності рухівців був прийнятий пакет законів про капіталістичну приватну власність, у відповідності з яким були привласнені засоби виробництва, які належали трудящим. Робітники і селяни вкладаючи власні кошти, затрачуючи свою працю, будували промислові об’єкти, освоювали виробничу потужність, випускали продукцію, гинули захищаючи від ворога власне майно. Рухівці мусять вибачитися перед трудящими за свої безвідповідальні дії та повернути у їх власність підприємства. Тільки в такому разі появиться можливість налагодити виробництво, забезпечити людей роботою і підвищити життєвий рівень робітників і селян. При пануванні капіталістичної приватної власності виробництво не в змозі досягти тих показників, які існували при радянській владі.

Наведені приклади свідчать, що існували і існують індивідууми, які вороже сприймають соціалістичні зміни у суспільстві. Вони як могли так і шкодили новій владі. Одні у відкритій формі, а інші діяли приховано. Вчинки супротиву процесу досягнення справедливості, які мали місце протягом існування радянської держави, виправдовують дії Й.В.Сталіна, який піклувався про єдність Радянського Союзу та прагнув перетворити аграрну країну в індустріальну. Власна промисловість забезпечувала незалежність від Заходу і вільний розвиток СРСР. Подальший рух вперед сучасної України можливий тільки в тому випадку, коли виробництво буде підпорядковане ідеї соціальної справедливості. Тільки таким чином можна об’єднати націю. Ріст чисельності населення після Великої Вітчизняної війни є яскравим підтвердженням позитивного впливу комуністичної ідеї на соціально-економічний стан СРСР.

А.Власова, М.Горбачова, Л.Кравчука, Л.Кучми, В.Ющенка, лідерів «Народного руху» об’єднує загальна риса поведінки. Усі вони зневажали комуністичну ідею, членами КПРС ставали у супереч власній позиції, прихованій від суспільства, заради 30 серебреників. Набити живіт – головне кредо їх життя. Це не Зоя Космодемянська і не Молодогвардійці.

Заслуговують осуду економісти, які занадто захоплювалися ринковими відносинами. В результаті таких «щасливих» змін у країні існує безробіття, зменшується кількість жителів, зникають села. Відсутність економічного успіху їх не бентежить. Риночники поховалися за широкою спиною влади, яка належить буржуазії і не несуть ніякої відповідальності за скоєне. Вони не бажали, а може і не спроможні були пояснити, до яких змін в суспільстві призведе передача засобів виробництва у приватні руки. Не вдаючись до серйозного аналізу минулого у них хватило фантазії лише на те, що період соціалізму назвати тоталітарним режимом. Але до того часу, поки існувала комуністична ідеологія чисельність населення становила біля 52 млн.чол. У селах вирувало життя. Село позбавлене жителів уявляє жахливу картину. До пустих будинків, в яких замість вікон зіяють чорні діри, веде асфальтна доріжка (яка нагадує про добротне життя селян), по якій уже не будуть бігати діти, не ступить господар. Дворище заросло бур’янами, кущами терну, бузини та деревами. Немає навіть перед ким вибачитися за злі вчинки, до яких приклали руку придворні економісти. Не дивлячись на негативні явища буржуазної системи, яка несе розруху і знищує населення України, вони продовжують відстоювати не життєздатні догми.

З трибуни Верховної Ради України, через засоби масової інформації, у монографіях риночники розказують байки про конкуренцію, яка здатна забезпечити усіх сестер по сережкам. Абстрактні висновки про конкуренцію, як про мотор економіки не відповідають дійсності. Про яку конкуренцію можна вести мову, коли існує монополія на природні ресурси, на енергоносії. До кожного жилого будинку чи до промислового об’єкту підводиться не дві чи три, а одна газова труба, одна лінія електроенергії. Споживач не в змозі вибрати собі постачальників у залежності від якості і ціни поставок. Змушений брати то, що дають по ціні, яку виставить компанія. Плата за енергоносії складає біля
90 відсотків вартості комунальних послуг. По цій причині не виходить вільної конкуренції і між промисловими підприємствами. Підвищення ціни на газ, нафтопродукти, електроенергію веде до підвищення витрат виробництва так, як енергозатрати становлять біля 60 відсотків матеріальних ресурсів, використаних на одиницю виробу. Збільшення собівартості призводить до зростання вартості продукту. Виробники, щоб отримати прибуток, мусять підвищити ціну товару. Конкуренція майже не впливає і не регулює ринкові ціни. Відхилення на пару копійок для споживача суттєво значення не має. Свобода в боротьбі за споживача ціновими методами обмежується монополією на природні ресурси.

Б. Спіноза визначав свободу як усвідомлену необхідність. Його точка зору одержала подальший розвиток у працях Г. Гегеля. Їх позицію підтримав
Ф. Енгельс. Але назва трьохпальної партії вибрана не для того, щоб продемонструвати знання філософії і не для того, щоб активізувати потяг громадян до вивчення даної науки і розвитку особистого кругозору. Політтехнологи, які підібрали назву партії, виходили не з теоретичних передумов, а із того, що рядові громадяни не знайомі із змістом даної категорії, не знають, або не бажають знати про існування співвідношення між свободою і необхідністю. Тому переважна більшість населення сприймає свободу, як ліквідацію усіляких обмежень власних прагнень. Помилкове уявлення про сутність свободи приносить шкоду психології людини, поведінці суб’єкту, що нерідко призводить до порушення діючого законодавства.

Дане абстрактне поняття має ряд аспектів. Існує свобода волі, совісті, слова, які в свою чергу, тісно пов’язані з економічною свободою. Економічну свободу можна розглядати, як здатність суб’єкта виходячи з можливостей вільно діяти у відповідності з власними теперішніми і майбутніми економічними інтересами та потребами. Не вдаючись до теоретичного узагальнення її сутності, зупинимося на тому, як сприймають та який зміст вбачають різні верстви населення.

Олігархи вважають, що свобода – це не тільки можливість вільно використовувати капітал. На їх думку, вона буде досягнута в тому випадку, коли не будуть платити ніяких податків. Придворні економісти постійно підкреслюють, коли мова заходить про тіньову економіку, що її існування пов’язано з тим, що власники підприємств платять високі податки з прибутку.

Для капіталістів свобода означає бути вільним від будь-яких зобов’язань перед працівниками щодо оплати праці. З цією метою вони прагнуть забезпечити прихід до влади такі сили, які заради їх збагачення здатні примусити трудящих працювати без оплати праці під впливом страху бути задушеними закруткою. Але бажання буржуазії зменшити доходи робітників наштовхується на їх організовані протести. Трудящі прагнуть добитися покращення життєвих умов.

Працівники, які юридично не залежать від капіталістів, мають власне уявлення про економічну свободу. Воно кардинальним чином відрізняється від буржуазного. Для них свобода наступить тоді, коли при мінімальних затрат праці, будуть одержувати максимальну суму доходу. Дану проблему можна вирішити шляхом подальшого розвитку науково-технічного прогресу, який забезпечив би економію затрат робочої сили при умові панування суспільної власності на засоби виробництва.

В капіталістичному суспільстві у відносини вступають два протилежні за своїми інтересами класи. Позиція власника робочої сили і власника засобів виробництва відносно суті економічної свободи носять суперечливий характер. Збільшення доходів одного суб’єкта відносин приводить до скорочення доходів іншого при стабільних цінах і постійний технічній будові капіталу. Але кожен із них, коли чує, що обіцяють свободу дій, вважає, що при її досягненні здійсниться саме його мрія.

Антагонізм, який існує між робітниками і капіталістами заставляє задуматися над питанням: свободу якого класу відстоюють члени партії трьох пальців? Агресивна поведінка «свободівців» свідчить, що їх точка зору повністю співпадає із бажаннями буржуазії і діють вони у відповідності до вимог тих, хто снабжає їх коштами. Від депутатів трьохпалої партії ніколи не поступить пропозиція про обмеження доходів мільярдерів, про повернення в суспільну власність підприємств. Вони не протестують проти розкрадання бюджетних коштів. Їх не хвилює той факт, що вимирають села. Спостерігаючи за їх поступками, складається враження, що вони діють за програмою, яка включає такі розділи: 1) ображати людей, ветеранів Великої вітчизняної війни; 2) зчиняти галас, шум, крики без будь-яких для цього підстав; 3) розмахувати кулаками на усі боки; 4) здійснювати хуліганські вчинки; 5) розділ (поки що не введений в дію) закрутками душити людей, щоб догодити капіталістам. Але і без програми можна зрозуміти, якої орієнтації дана група людей. Лемент, який вони здіймають проти комуністів, які відстоюють позиції трудящих, свідчать про те, що трьохпала партія противник свободи робочого люду.

В радянський період не існувало суперечностей між багатіями та працівниками суспільного виробництва так, як не було олігархів. Оплата праці керівника підприємства лише на незначну суму перевищувала зарплату робітника. Висококваліфікований працівник міг мати більший дохід, а ніж директор заводу. Свобода трудящих не обмежувалася свободою буржуазії. Створюючи матеріальні блага, робітники збагачували себе і суспільство, а не окремого суб’єкта.

Селянство складає третю групу осіб, які мають самостійний інтерес. Жителі сіл в переважній більшості, з однієї сторони є виробниками і для одержання продукту затрачують свою працю, а з другої – є власниками знарядь праці. Тому , як правило будуть протестувати проти збагачення осіб, які свої статки збільшили не за рахунок особистої праці, але не будуть виступати проти капіталістичної приватної власності. Така непослідовна позиція призводить до одних обурень, до гучноголосих заяв, а не до кардинальних змін у суспільстві, не до конкретних дій, пов’язаних з ліквідацією капіталістичної приватної власності шляхом повернення великих підприємств державі. Ніяким чином словесні обурення не впливають на доходи капіталістів і в кінцевому результаті піднятий галас закінчується політичним шоу, політичним піаром, грою на публіку, яка не розуміє закономірностей розвитку суспільства.

Двояке положення селянства у суспільстві впливає на сприйняття свободи. Дану категорію вони розглядають з позиції власних інтересів. Селяни вважають, що свобода для них наступить тоді, коли будуть продавати, виготовлену продукцію за ринковими цінами, а купляти товари за цінами, які існували в радянський період при планово-організованій економіці. Можливість максимально реалізувати свої інтереси селяни, як і інші класи, ототожнюють із свободою.

Інтелігенція безпосередньо не зв’язана з виробництвом. Для неї не існують загальні орієнтири свободи. Тому цю частину суспільства можна умовно поділити на окремі підгрупи у відповідності з тим, як кожна із них трактує її зміст.

Особливе місце займає інтелігенція, яка вбачає сенс життя у ліквідації експлуатації людини людиною. Для них особиста свобода наступить тоді, коли настане економічна свобода для усіх трудящих країни. Їх не хвилює власне благополуччя, чи особливі матеріальні блага. Вільна від жадності частина інтелігенції прагне добитися ліквідації соціальної несправедливості, яку породжує капіталістична приватна власність.

Видне місце у суспільстві займає творча інтелігенція. Для цієї частини людства сенс існування заключається у вільній реалізації власних розробок та ідей, здатних сприяти росту продуктивності праці, організації виробництва підвищенню якості продукції. Сума доходу не має вирішального значення.

Для працівників органів управляння свобода має інший сенс, а ніж для інтелігенції інших підгруп. Свобода в їхньому розумінні – це можливість виконувати розпорядження керівництва вищої ланки управління. Специфіка роботи вимагає підкорення власних бажань волі інших людей, яка втілена в законах, постановах, інструкціях. Загальні положення посадових рекомендацій вимагають від працівників, щоб його особиста свобода була підпорядкована необхідності. При цьому на їх поведінку значний вплив мають сума доходу, льготи, та інші блага, які вони одержують як компенсацію за лояльне відношення до скорочення масштабів свободи, коли перебувають на посаді.

Значна частина працівників розумової праці свободу розглядає, як можливість добросовісною роботою приносити користь суспільству, турбуватися про добробут і здоров’я людей, вільно передавати набуті знання іншим громадянам країни.

В буржуазному суспільстві постійно існує армія людей, не задіяних у виробництві. Приватна власність лишає можливості працювати певний частині населення. Людина без роботи не може бути вільною. Не дивлячись на те, що не працює, вона залишається у суспільстві. Безробітний не здатний реалізувати себе як особистість. Для задоволення його власних потреб трудяться інші члени суспільства. Свобода визначається по відношенню до виробничої діяльності, а безробітний залишається поза нею. Трудящі не в змозі оцінити його заслуги і негативно реагують на небажаного утриманця. Тривала бездіяльність часто призводить до деградації індивідуума.

Існує значна частина інтелігенції, яка прямо пов’язує свободу з якомога більшою сумою коштів. Прихильники мільярдних статків вважають, що чим більша їх величина, тим більшої незалежності набувають від інших членів суспільства та норм юридичних законів. Для таких індивідуумів чесноти відступають на задній план. Сумління совісті піддаються тиску грошей. Вислів Аристотеля: «Я їм, щоб жити, а не живу, щоб їсти» читається багатіями навпаки. Для олігархів, політичних партій, телевидучих, радіоведучих, журналістів, кореспондентів та інших працівників ЗМІ, які обслуговують мільярдерів, друга частина фрази ставиться на перше місце. В угоду капіталістам вони підмінюють факти, події, причину наслідком і усі явища розглядають через призму наживи, очима тих, хто платить більше.

Політичні шоу, тобто концерти в прозі, організовуються у першу чергу з метою витравити із свідомості населення комуністичну ідеологію і утовкмачити в голови ідеологію меншості, щоб ніхто те зміг піддати сумніву джерела збагачення української буржуазії. Реклама розглядається не тільки як джерело доходів ЗМІ, а головним чином, як метод впливу на маси. Її використовують для формування буржуазного світогляду. Працівники мусять сприймати як належне вислів: «Хто платить, для того в музика грає». Робітники, заробіток яких не дозволяє заплатити за передачу, не мають доступу до телебачення.

Ефірний час занадто дорогий, щоб землероб міг вільно висловити свою думку. Тому свобода слова, за яку так голосно репетують буржуазні ідеологи належить власникам капіталу, а не трудящим. Свободу такі суб’єкти ототожнюють із безмежним матеріальним доходом. Для одержання зиску використовують методи, які порушують діюче законодавство. Трудящі зневажливо відносяться до індивідуумів, які збагачуються за рахунок обману, махінацій, шантажу, зрадництва, пограбування, корупції, приховано і відкрито здирництва. Капіталістична приватна власність розвиває пристрасть до наживи. Даний процес може тривати безкінечно. Впевнено не можна сказати, яка сума грошей здатна задовольнити олігарха. Він зупинився тільки тоді, коли стане перед судом Божим. Жадність – це абсолютизація потягу до багатства, яка перетворює інтелігента в раба накопичення. Такі особи не усвідомлюють, що накопичене не можна забрати в другий світ. Не можна ототожнювати жадність із бажанням покращити власний добробут. В першому випадку використовується праця найманих працівників, або незаконні методи збагачення, а в другому – власна праця робітника. Жадність тормозить розвиток продуктивних сил, а добробут – сприяє.

При пануванні капіталістичної приватної власності проявилася традиція – мільйонами доларів засівати кабінети суддів, змушуючи їх діяти в супереч нормам юридичних законів. В таких випадках свобода обмежується не необхідністю, а індивідуумом. Він самостійно обмежує власні дії і стає заручником іншого суб’єкта, який диктує йому свою волю, як власник грошей. При радянській владі, коли дарили посадовій особі пляшку вина і коробку цукерок, то даний поступок розглядався як порушення законодавства. А проституція, наркоманія, алкоголізм та інші негативні явища засуджувалися суспільством, обмежувалися нормами юридичних законів і законами моралі, нормами поведінки, яку прищеплювали молодим людям з дитячих років. Свобода – це не безмежний прояв негативних сторін індивідуума. Перебуваючи в оточені людей, необхідно урахувати реакцію інших на власну поведінку. Знаходитися у суспільстві і ігнорувати його думку – це абсолютний егоїзм. На безлюднім острові особа вільна від грошей, від моралі, від усяких зобов’язань перед суспільством. Але таке життя в одиночку буде максимально наближеним до первісної людини. Приблизно про таку ситуацію розповів Д. Дефо (1660-1736рр.) у романі «Робінзон Крузо». Герой роману набув певні знання і одержав виховання, які відображають рівень розвитку продуктивних сил Англії ХVІІ ст. Умів користуватися рушницею, з допомогою якої було звільнено П’ятницю. Проживаючи (до аварії коробля) у більш цивілізованому суспільстві, він виробив моральні принципи, які змусили його діяти рішуче і не допустити канібальства. Свобода дій Робінзона була обумовлена перевагою у технічному відношенні над тубільським племенем. Але звільнивши особу, Робінзон обмежив власну свободу. Тепер йому необхідно було піклуватися не тільки про себе, а і про долю звільненого.

Суть свободи розкривається у процесі контактів між окремими членами суспільства, групами осіб, класами, народами. Вона закінчується, поступаючись необхідності, там, де розпочинається свобода іншого суб’єкта відносин, для якого раніше передувала необхідність.

Різні народи мають про свободу своє уявлення. Воно буде різним, наприклад, для росіян і англічан. Межі свободи для росіян будуть іншими, чим для англічан. Широкі простори Росії вплинули на формування поведінки людей і на відображення у свідомості її змісту. У жителів Англії масштаби волелюбності обмежені територією острова. Вони мусять ураховувати, що їх існування пов’язане з необхідністю спільного проживання на обмеженій ділянці суші. Об’єктивна необхідність вплинула позитивним чином на суспільний поділ праці. Він сприяв подальшому розвитку продуктивних сил. Нові, більш досконалі знаряддя праці у Великобританії появилися значно раніше, чим на материковій частині Європи. Даний висновок підтверджує, той, факт, що уже в 1209р. появився Кембріджський університет. Введення в дію навчального закладу свідчить, що нове виробництво вимагало більш ґрунтовних знань порівняно із сільським господарством ХІІІ ст. Можна допустити, що у його стінах одержували знання спеціалісти, які потім працювали у легкій промисловості, на судах морського транспорту, у добувній промисловості. Суспільний поділ праці змусив англічан обмежити свободу на користь необхідності, але вони добилися більшої незалежності від природи.

Важливий крок на шляху до прогресу островитяни зробили набагато раніше, чим інші країни материка. Перший заклад, який готовив спеціалістів вищої кваліфікації появився у Парижі через 48 років. Кельнський університет у Німеччині відкрили через 179 років пізніше англійського.

Людство свідомо чи підсвідомо ураховує необхідність. Вони формується у результаті:

- природнокліматичних умов;

- відсутністю природних ресурсів і корисних копалин;

- низької якості землі;

- суспільного поділу праці;

- трудової і технологічної дисципліни на виробництві;

- спільних умов проживання;

- дії економічних законів;

- дії юридичних законів, положень, інструкцій та іншими факторами.

Свобода і необхідність взаємозалежні категорії. Необхідність визначає поведінку суб’єкта при обмежених можливостях при досягненні свободи. Індивідуум має усвідомити, що його дії обмежені об’єктивними умовами існування. Він має поступати таким чином, щоб не зашкодити суспільству, сім’ї, іншим членам суспільства, прогресивним змінам у країні.

На сучасному етапі приватний капітал перешкоджає розвитку економіки. Олігархи привласнюють у тричі більшу суму прибутку порівняно з тією, яка направляється у бюджет. Кошти капіталіста осідають в офшорних зонах та зарубіжних банках. Українська економіка залишається без інвестицій, в результаті чого зростає безробіття, не розвивається медицина, освіта, зменшується чисельність населення. Ситуація покращиться в тому випадку, коли буде обмежена свобода капіталіста розпоряджатися коштами на користь трудящих, шляхом повернення у їх власність підприємств, які вони створили своїми руками.

Між свободою і необхідністю існує умовна межа, яка може зміщуватися під впливом різних факторів в залежності від процесів, явищ, подій, які виникають у економічному житті, при зміні політичної ситуації, у результаті діяльності окремого індивідуума. Дані категорії становлять дві сторони одного цілого, але між ними не існує раз і назавжди заданої послідовності. Черговість змінюється у залежності від ситуації, яка обумовила їх появу. Свобода може викликати необхідність, або навпаки, необхідність призвести до свободи. Не дивлячись на їх єдність, вони можуть діяти самостійно у просторі і часі, не втрачаючи при цьому зв’язку між собою.

Наприклад, під час Великої Вітчизняної війни спочатку треба було усвідомити кожним військовим і громадянином країни той факт, що з ворогом необхідно боротися із зброєю в руках, чинити опір військам Вермахту, не дивлячись, що існує реальна загроза власному життю. Не усі військові у перші дні війни могли перебороти страх перед смертю. Боязнь втратити життя переважала необхідність знищувати фашистів. Це одна із причин того явища, що на початку війни у 1941 р. були підрозділи Червоної Армії, які втрачали боєздатність, здавалися в полон, де їх ждали концтабори і крематорії. Воно не були потрібні Німеччині як споживачі продуктів харчування, а тільки, як попіл для удобрення ґрунту третього рейху.

Коли ж необхідність боротьби з нацизмом пройшла через свідомість кожного рядового і офіцера, військові опанували себе, зрозуміли своє призначення, лише тоді смерть відступила на другий план. Змінився моральний дух солдатів. Червона Армія почала перемагати фашистів які мріяли про власні маєтки, обіщані Гітлером на території України та про використання рабської праці слов’ян для підвищення матеріального стану німецьких громадян. Розгромивши війська Вермахту Червона Армія звільнила від рабства та добилася свободи для населення України. Критерієм події служить Перемога радянського народу над нацизмом. Межею переходу від необхідності до свободи є День Перемоги.

Успіху Червоної Армії сприяло налагоджене виробництво за передвоєнні п’ятирічки. Заходи, які були проведені забезпечили позитивний результат. Індустріалізація країни, колективізація сільського господарства, ліквідація неграмотності створили передумови Перемоги над ворогами. Фронту були потрібні не пусті слова про свободу, а реальна вогнепальна зброя, яка здатна знищувати ворога для досягнення свободи. Працюючи по 9-10, а то і більше годин на добу трудящі тилу розуміли необхідність напруженої роботи, без якої неможливо досягти успіху на війні.

В історичному аспекті зв'язок між свободою і необхідністю змінювався під впливом розвитку продуктивних сил. Під час формування первісного суспільства розумна істота залежала від природи, але була вільна від виробництва. В період палеоліту, який тривав від 2 млн.до 10 тис. років до нової ери, задоволення потреб не вимагало особливих знань чи знарядь праці. Захотіли їсти, вбили мамонта, відпочили, послухали спів птахів, знайшли щось їстівне серед рослин, у річці чи у морі. Потреби були обмежені і споживали тільки те, що давала природа.

З появою суспільного поділу праці і люди стають менш залежними від природи, розширюють і урізноманітнюють потреби. Для їх задоволення винаходять та виготовляють нові знаряддя праці, які здатні забезпечити зростаючі потреби населення. Техніка ставить перед індивідуумами значно складніші вимоги. Для того, щоб можна було її використати і уміти управляти потрібні ґрунтовні знання, технологічна і трудова дисципліна. Порівняно з простим товарним при машинному виробництві свобода людини, занятої у процесі виготовлення продукції, в значній мірі обмежується необхідністю. Щоб задовольнити особисті потреби, робітники мусять погодитися з вимогами виробництва. В обмін на свободу вони мають можливість при відповідних доходах придбати більше різної продукції. Учасники виробничого процесу уже не мають права діяти за власним розсудком. Їх дії підпорядковуються технологічному процесу. Воля індивідуума підкоряється задачам суспільства. Машинне виробництво створює об’єктивні умови, які обмежують особисту свободу при прийнятті рішень, а природа стає частиною виробничої діяльності (електростанції).

Одночасно з розвитком продуктивних сил відбувається розшарування суспільства. Розпочався поділ на дві його частини в середині та другій половині неоліту, який тривав від 8 тис. р., до 3 тис. р. до нової ери. Поступово із середовища собі подібних виділяються особи, які накопичують засоби до існування та стають власниками засобів виробництва. Заможні змушують працювати для свого збагачення незаможних. В результаті майнової нерівності відбувається накопичення безмірного багатства на одній стороні і зменшується – на другій. Поділ суспільства на два протилежні табори посилюється з розвитком продуктивних сил. Учасники виробничого процесу попадають у двійну залежність. Їх свободу обмежують з однієї сторони умови виробництва, а з другої – власники засобів виробництва. І якщо з існуванням об’єктивного фактору, який обмежував свободу, працівники погоджуються, то примусові дії суб’єктивного – викликає у робітників протест, який переростає у революцію, у ході якої ліквідується приватна власність, як така, що служить причиною існування соціальної несправедливості. Обмеження капіталістами свободи робітників стосується тієї величини прибутку, яка присвоюється власником підприємства. Доступ трудящих до даної суми коштів, які осідають у кишенях олігархів, заборонений відповідними законами. Значні суми направляються в зарубіжні банки і не приносять користі економіці країни.

Свобода має суб’єктивний початок. Вона появилася тоді, як виникло людство і формувалася в результаті розвитку виробничих відносин. Але існування індивідуума, колектива, держави пов’язана з тим, що поряд із свободою діяла необхідність, яка не допускала розвитку свободи до критичного рівня. Для регулювання взаємовідносин суспільство використовує юридичні закони. Необхідність може поступитися свободі лише в тому випадку, коли суспільство, робочі люди добиваються соціальної справедливості. Після її досягнення необхідність знову вступає у свої права. Існування суспільства можливе тільки в тому випадку, коли необхідність займає панівне становище по відношенню до свободи.

Необхідність обмежує свободу з допомогою моральних принципів юридичних законів, умов відтворення, економічних законів таких, як, наприклад, закон вартості, закон грошового обігу та ін. Їх дія пов’язана із виробничою діяльністю суспільства. Вони не являються продуктом розумових здібностей певної особи, появилися в результаті розвитку товарного виробництва і сприйматися мають як об’єктивна необхідність. Суб’єкт мусить зрозуміти сутність економічних законів, зробити висновки і діяти у відповідності з їх вимогами. Не дивлячись на велике бажання індивідуума досягти значних успіхів у матеріальному збагаченні, воно обмежується власними можливостями.

У процесі розвитку суспільного поділу праці виникають гроші і товар. Одночасно починає діяти закон грошового обігу, сутність якого заключається у тім, що кількість знаків, які обслуговують оборот продукції має відповідати кількості товарів, які реалізуються на ринку. Порушення пропорції призводить або до кризи відтворення, або до інфляції, яка також негативно впливає на економічний розвиток країни. Стабільний курс національної валюти буде зберігатися у тому випадку (нарівні з іншими), коли суб’єкт виробничих відносин діє в рамках власних доходів. Але це правило порушують власники підприємства, які мають більшу свободу дій, чим робітники. Не задіяний в технологічному процесі, капіталіст обмежує свободу робітника. На правах власника забирає продукцію у працівника, щоб потім її реалізувати трудящим через систему торгових фірм, збільшивши при цьому свої капітали, в тому числі, і за рахунок підвищення цін.

Слід мати на увазі, що можна добиватися свободи від експлуатації, а не від праці. Праця є необхідною умовою існування суспільства. Людина не може жити без задоволення власних потреб. Щоб одержати предмети споживання необхідно докласти зусилля багатьох членів суспільства. Сучасне машинне виробництво поставило у залежність одного виробника від іншого Щоб одержати кінцевий результат, необхідно індивідуальні бажання підпорядкувати колективним і суспільним інтересам і потребам. Але результати праці використовуються по-різному.

При соціалізмі відсутній суб’єкт, який привласнює готову продукцію. Прибуток не використовується для збагачення окремої особи, а направляється в бюджет на різні заходи, які покращують умови життя. При пануванні суспільної власності на засоби виробництва трудящі свободні від експлуатації, але залишаються залежними від виробництва.

ІV. Висновки

Між розвитком виробництва та рамками свободи існує обернена залежність. Чим вищий рівень суспільного поділу праці, тим в більшій мірі свобода обмежується необхідністю. Існуюча закономірність поставила умови: або людина буде вільна від виробництва і проживати у печері, або їздити на автомобілі та обробляти поля технікою, свідомо обмежуючи власну свободу. Людство вибрало другий варіант.

Приватна власність, перед якою стояли на колінах окремі економісти, появилися в Україні в супроводі великої кількості негативних сторін, серед яких особливо відчутний вплив на доходи населення та моральний стан працівників має безробіття. Невпевненість в майбутньому, відсутність роботи та доходів використовуються мільярдерами для організації провокацій з метою дискредитації людей, які відстояли і відстоюють справедливий спосіб розподілу матеріальний благ – не по капіталу, а по труду.

Об’єктивні умови заставляють рухатися вперед, будувати підприємства, організувати колективні господарства, оснащувати їх передовою технікою, щоб полегшити працю робітників і селян. Добиватися росту продуктивності праці в будівництві, промисловості, сільському господарстві. Не дивлячись на складності, які виникли під час формування соціалістичних відносин, суспільна власність доказала свою перевагу над капіталістичною приватною власністю високими темпами розвитку, збільшенням чисельності населення та зростанням добробуту.

Література

1. Васюта І.К. Соціально-економічні відносини на селі Західної України до возз’єднання (1918-1939 р.). Львів, «Вища школа», 1978 р.

2. Грушевський М. Ілюстрована історія України з додатками та доповненнями. / Укладачі Й.Й,Трояк, В.Ф,Верстюк. Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008.

3. Костомаров М.І. Історія України в життєписях визначнійших єї діячів. Репретивне відтворення видання 1918 р. – К:, Україна, 1991 р.

4. Франко І.Я Земельна власність у Галичині. Твори у 20 томах, т-19, - К.; Політвидав УРСР, 1956.

5. Франко І.Я.Злидні Галичини в цифрах. Зібрання творів у 50-ти томах. Т.44, частина 2. – К.; Наукова думка, 1985.

6. Проэктор Д.И. Агрессия и катастрофа. – М.: Наука, 1972.

7. Народное хозяйство СССР в 1987. Статистический ежегодник. – М.; Финансы и статистика, 1988 г.

8. Национальный доход на душу населения. Статистические данные ИМЭМО АН СРСР, Госкомстата СССР, органов ООН. Газета «Аргументы и факты» 21-27 мая 1988 г.