Экономические науки/6. Маркетинг и менеджмент

К.е.н. Мокряк Е.В.

Криворізький національний університет, Україна

ТИПОЛОГІЯ НАЙБІЛЬШ ПОШИРЕНИХ У СВІТОВІЙ  ПРАКТИЦІ ЦЕНТРІВ КОРПОРАТИВНОГО КОНТРОЛЮ

 

Акціонерні товариства є головною, і як свідчить світовий досвід, найбільш ефективною формою великого промислового підприємництва. В усіх розвинутих країнах система взаємодіючих корпорацій, серед яких провідне місце займають великі акціонерні товариства, створює своєрідний каркас суспільного господарства, наповнюючи його безліччю взаємопроникаючих зв'язків та відносин між різними господарськими суб'єктами.

По проблематиці корпоративного підприємництва та корпоративного управління висунуті та обґрунтовані концептуальні моделі соціально-економічних процесів, зібрано великий емпіричний матеріал, зроблені певні висновки та рекомендації. Але практика реформування значно випереджає наукове осмислення трансформаційних процесів, що негативно впливає на їх соціально-економічну ефективність. Це потребує необхідності подальших наукових досліджень. Зокрема, першочергову увагу слід звернути на дослідження механізмів узгодження  інтересів різних економічних суб'єктів, причетних до системи корпоративного підприємництва. Здатність таких суб'єктів суттєво впливати на керівництво корпоративною підприємницькою організацією і, перш за все, визначення цілей та напрямків діяльності, стратегічне та середньострокове планування, формування та контролю за діяльністю вищих органів виконавчої влади, регулювання процесів взаємодії з іншими компаніями, фінансовими інститутами, державними органами влади, контролювання руху фінансових потоків, вирішальний вплив на розподіл та використання прибутків в науковій літературі отримала назву «корпоративний контроль».

Метою даної роботи є дослідження особливостей  центрів корпоративного контролю, що історично сформувалися в різних регіональних моделях корпоративного підприємництва з точки зору їх впливу на ефективність діяльності сучасних корпорацій.

В процесі історичного розвитку акціонерного підприємництва сформувалася певна конфігурація досить складної системи механізмів узгодження та регулювання суперечливих інтересів різних економічних суб'єктів, здатної більш-менш успішно виконувати орієнтаційні, кумулятивні, дистрибутивні, координаційні та регулятивно-мотиваційні функції, які забезпечують функціонування та розвиток великих корпоративних підприємств та інтегрованих бізнес-груп. Чільне місце в цій системі займають центри корпоративного контролю. Їх учасники, з огляду на різні обставини (розмір інвестованих у капітал підприємства коштів і відповідних формальних корпоративних прав, організаторські здібності, неформальний авторитет і зв'язки з впли­вовими зовнішніми центрами господарсько-політичної влади, специфічну історію фор­мування акціонерного товариства та ін.), мають найвагоміший вплив на формування та реалізацію політики корпорації.

Центр корпоративного контролю приймає ключові управлінські рішення та контролює органі­зацію їх реалізації у процесі постійної («робочої»), переважно неформальної, взає­модії між основними учасниками, оформляючи деякі найбільш публічні з них через передбачені стандартним корпоративним законодавством і статутом компаній орга­ни «акціонерної демократії» (загальні збори акціонерів, спостережні ради, ревізійні комісії). Ці процеси і процедури (наприклад, доцільність і ефективність використання органів «акціонерної демократії») істотно відрізняються і за своїм перебігом, і за результативністю впливу на ефективність функціонування та розвитку великих корпо­рацій залежно від складу, специфічних інтересів, реального владного статусу окре­мих учасників «центру корпоративного контролю». Важливе значення мають, зокрема, міра кон­центрації та ліквідності акціонерного капіталу, а також домінуючі ціннісні орієнтири та мотивації різних категорій власників акцій, найбільш впливових представників вищо­го корпоративного менеджменту і лідерів профспілок.

Складність дослідження реальних механізмів контролю акціонерних товариств в значній мірі пов'язана з тим, що під «дахом» цієї організаційно-правової форми знаходяться підприємства з різними моделями корпоративного управління, обумовленими суттєвими відмінностями в соціально-економічних характеристиках та підприємницьких орієнтаціях і мотиваціях найбільш впливових економічних суб'єктів, які формують певні конфігурації «контролюючих секторів» компанії. Тільки поверхова («надводна») частина цих відмінностей фіксується інструментами традиційної соціально-економічної статистики. Ці статистичні показники, поєднуючись в певні групи (кластери) дають підстави для виокремлення певних регіональних моделей корпоративного підприємництва (англо-американської, євро-континентальної, японської тощо). Найбільш інформативними в цьому плані є три взаємодіючі групи показників: 1) показники розподілу акцій між різними категоріями акціонерів; 2) показники рівня концентрації акцій; 3) показники структури «центрів корпоративного контролю», які формуються на перетині перших двох показників.

Найбільш розповсюдженими центрами корпоративного контролю, що склалися в сучасних регіональних моделях корпоративного підприємництва є менеджерський контроль, контроль інвестиційних (пенсійних фондів), сімейний контроль, банківський контроль та перехресний взаємоконтроль промислового та банківського менеджменту.

Менеджерський контроль – вищі менеджери відіграють провідну роль у формуванні та реалізації політики компанії в умовах, коли акціонери компанії «розпорошені» –  жоден з них не володіє бодай блокуючим пакетом акцій (20-25% від загальної кількості акцій). Така ситуація типова, наприклад, для американської моделі корпоративного управління, де до кінця 1980-х років для більшості великих корпорацій характерним був менеджерський контроль при дуже великій розпорошеності акцій між безліччю дрібних акціонерів. Наприклад, у 1996р. співвласниками величезної компанії «АТТ» були 2,3 млн. акціонерів, загальна вартість акцій яких складала 300 млрд. дол. Однак жоден з них не володів більше 1% від загальної вартості акціонерного капіталу. Така ситуація була і в більшості інших великих корпорацій США («Дженерал Моторс», «Форд Моторс», «Крайслер», «Дженерал Електрик», «ІВМ» «Боїнг», «Локхід» та інших). В корпораціях з розпорошеною структурою акціонерного капіталу не можуть повноцінно функціонувати статутні механізми прямого контролю акціонерів за менеджментом (загальні збори акціонерів, спостережні ради тощо). За цих умов головними контролерами менеджерів є динаміка фондового ринку, механізми ринкового перерозподілу корпоративних прав та менеджерський самоконтроль, який спирається на усталену національну корпоративну культуру, високий професіоналізм, розвинуту професійно-творчу мотивацію менеджменту. Наявність масштабного і високоліквідного фондового ринку формує у численних дрібних акціонерів орієнтації виключно на збільшення свого особистого багатства за рахунок постійного зростання загальної курсової вартості свого «акціонерного портфеля» безвісно до потреб та інтересів певних конкретних підприємств. У результаті корпоративна влада концентрується в руках менеджменту, без будь-яких внутрішньофірмових механізмів контролю за ефективністю його діяльності. Це вимагає посилення впливу зовнішніх контрольних механізмів (як «несвідомих» з боку ринків, так і «свідомих» з боку державних контролюючих органів та громадськості). Тому, як на це слушно звертає увагу економіст Світового банку Д. Елерман, «…розвинутий фондовий ринок є ключовим інститутом, який перетворює акціонера з власника у спекулянта та соціалізує власність на великі компанії. Масовий фондовий ринок приватизує акції, але соціалізує компанії» [1, с.104].

Контроль інвестиційних (пенсійних) фондів. Він орієнтований переважно на поточне зростання вартості та спекулятивний перерозподіл пакетів акцій.  На початку нинішнього століття у США пенсійні фонди володіли вже 40% акцій усіх зареєстрованих американських корпорацій і більш ніж 60% акцій великих корпорацій. Приблизно така ж картина спостерігається і у Великій Британії. Майбутні пенсіонери поступово «прибирають до своїх рук» корпорації і в усіх розвинутих країнах.

Широке залучення в до інвестування виробничого капіталу фінансових ресурсів пенсійних фондів відкриває нові можливості для значного розширення джерел корпоративного фінансування. Водночас виникають значні труднощі в процесі гармонізації інтересів виробників та фінансового менеджменту пенсійних фондів, який орієнтується переважно на постійне підвищення доходності тих акцій, якими він володіє в цей час і цілком байдужий до потреб стабільного інноваційного розвитку певних конкретних підприємств. За формою акціонерний контроль з боку інвестиційних фондів нагадує контроль мажоритарних індивідуальних власників. Проте домінуючі інтереси та мотивації великих індивідуальних та інституційних інвесторів істотно відрізняються. Як це зазначає відомий англійський аналітик У. Хаттон, «пенсійні фонди та страхові компанії стали класичними лендлордами, які мешкають поза своїми маєтками та здійснюють владу без обов'язків. Фонди ставлять обтяжливі вимоги до компаній, не визнаючи їх адекватного права на вимоги до держателів акцій» [2, с.38]. Тому на думку П. Друкера, «пошук шляхів узгодження інтересів великих пенсійних фондів з інтересами розвитку економіки та суспільства у цілому – це одна з головних проблем сучасного менеджменту, без грамотного вирішення якої важко розраховувати на економічний прогрес у майбутньому» [3, с.111].

Сімейний контроль. Дещо інша картина спостерігається сьогодні в континентальних країнах Західної Європи, де дуже низька питома вага великих корпорацій з розпорошеною власністю на капітал (від 0 в Австрії та Італії до 9-12% у Німеччині, Франції, Фінляндії). На відміну від США у Західній Європі значна частина великих корпорацій (20-30%) знаходиться під домінуючим контролем окремих індивідуальних власників (сімейний контроль). Приблизно така ж частка підприємств має власників блокуючих пакетів акцій. Одноособовий контроль власників контрольних пакетів акцій, з одного боку, має певні переваги, а з другого – може породжувати значні проблеми і труднощі. В таких компаніях «знімається» проблема гармонізації та узгодження інтересів різних груп акціонерів, до мінімуму скорочується ланцюжок «агентських відносин», забезпечується стабільність господарської влади, орієнтованої не стільки на поточні спекулятивні доходи, скільки на забезпечення перспективної життєздатності «свого підприємства». Водночас в «сімейних» корпораціях обмежуються можливості масштабного і гнучкого залучення ресурсів через фондовий ринок. У таких компаніях відсутні «автоматичні» внутрішні механізми акціонерного та менеджерського взаємоконтролю, які попереджують волюнтаризм та можливу некомпетентність стратегічних управлінських рішень. А ціна свавілля та некомпетентності «хазяїна» великого підприємства може бути дуже високою і загрожувати інтересам багатьох людей, а нерідко і суспільства в цілому. Тому не випадково в тих країнах капіталістичної Європи, де поширений такий тип корпорацій, контроль з боку індивідуальних власників великих пакетів акцій супроводжується достатньо щільним контролем з боку держави (Італія, Франція, Швеція), і така модель часто кваліфікується дослідниками як «сімейно-державна».

Банківський контроль. На відміну від «романського» (Італія, Франція, Португалія) «сімейно-державного» корпоративного контролю, головними акторами «рейнської» (німецької) «банкоцентричної» корпоративної моделі є комерційні банки. Традиційно кожний великий банк контролює певну групу «своїх» підприємств. Основою для такого контролю є не стільки володіння великим пакетом акцій, скільки кредитна залежність підприємств. Між індивідуальними власниками великих пакетів акцій, комерційними банками та конкретними підприємствами формуються та підтримуються довгострокові корпоративні взаємозв'язки, взаємозалежності та взаємовідповідальність. Власники великих пакетів акцій співпрацюють з менеджерами в спостережних радах, приймають активну участь у формуванні корпоративної політики. В німецькій корпоративній культурі особливе значення має створення умов для практичної реалізації принципів партнерства основних суб'єктів корпоративного підприємництва – акціонерів, кредиторів, менеджменту, найманих працівників. Організаційно цей принцип реалізується через законодавчо регламентовану паритетну участь в роботі наглядових рад представників інтересів інвесторів, менеджерів та найманих працівників, а також через механізми співучасті найманих працівників в прийнятті принципових управлінських рішень безпосередньо на рівні підприємств та їх окремих підрозділів.

Перехресний взаємоконтроль промислового та банківського менеджменту. Характерною специфічною особливістю японської моделі корпоративного підприємництва є деперсоналізація акціонерної власності при її високій концентрації. Індивідуальні акціонери володіють тільки п'ятою частиною акцій. На відміну від континентальних країн Західної Європи це, як правило, дрібні акціонери, які практично не мають можливості якимось чином впливати на політику корпорацій. Власниками ж великих пакетів акцій є банки (50% від загального обсягу акціонерного капіталу промислових корпорацій) та корпорації-партнери (30%). Інституціональні інвестори США (перш за все пенсійні фонди), які є сьогодні власниками контрольних та блокуючих пакетів акцій багатьох американських промислових корпорацій, все ж певним чином пов'язані з індивідуальною власністю. Японська ж дійсність така, що в принципі неможливо знайти кінцевих індивідуальних власників більшої частини капіталу. В результаті виявляється, що контроль здійснюють не власники – фізичні особи або їх представники, а управлінці, які спираються на власність юридичних осіб (не «принципал» контролює агента, а один «агент» контролює іншого «агента»). Це дає підставу деяким дослідникам стверджувати, що японська фірма наближається до моделі «коаліції агентів» і в ній фактично відсутні класичні відносини «принципал-агент».

Таким чином, найбільш відомі сьогодні регіональні моделі корпоративного підприємництва відрізняються по ряду ключових позицій: структура джерел фінансування, ступінь концентрації та ліквідності акціонерного капіталу, регулятивні функції фондових ринків, комерційних банків та держави, характер мотивації основних корпоративних суб'єктів, специфічні риси трудових відносин тощо. Незважаючи на певні тенденції до конвергенції різних моделей, суттєві відмінності між ними зберігаються, так як їх корені пов'язані з особливостями історичного розвитку та національних культур. Найкращих моделей не існує, як не існує і найгірших, так як в різних соціально-економічних і соціокультурних умовах порівняно низька ефективність одних регулятивних механізмів компенсується більш ефективним функціонуванням інших.

Україна не може механічно скопіювати жодну з корпоративних моделей світових економічних лідерів (США, Японії, Німеччини, Франції та інших країн), так як суттєво відрізняються конкретні умови формування та розвитку національного підприємництва. В той же час в процесі свідомого цілеспрямованого суспільного регулювання подальшої еволюції тієї перехідної моделі, яка склалася на першому етапі реформування, є можливість широкого використання найбільш ефективних компонентів з різних регіональних моделей. При цьому ефективність такого запозичення зарубіжного досвіду буде залежати від того, наскільки кваліфікованим буде аналіз наявності чи відсутності в порівнюваних економічних системах на певному етапі їх розвитку тих чинників, які забезпечують ефективність окремих регулятивних механізмів в контексті їх взаємодії з іншими в межах цілісної системи.

 

Література:

1. Эллерман Д. Ваучерная приватизация как инструмент холодной войны / Д. Эллерман // Вопросы экономики. – 1999. – №9. – С. 99-111.

2.Третьяков М. Конвергенция моделей корпоративного управления. / М. Третьяков // «Вопросы экономики». – 2004. –  №1. – с. 129-140.

3. Друкер П. Труд и управление в современном мире. / П. Друкер // США: Экономика. Политика. Идеология. – 1993 - №5. – с. 101-112.