Економіка. 6. Маркетинг і менеджмент

Грибан Н.Г.

Житомирський національний агроекологічний університет

ЕВОЛЮЦІЯ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

В АГРАРНИХ ПЕРЕРОБНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ

Стратегічне управління сформувалось у процесі тривалого еволюційного розвитку шляхом удосконалення його елементів та усунення недоліків. Ідеї управління не завжди були такими, якими ми їх бачимо сьогодні, хоча проблеми природи та принципів справедливого управління хвилювали мислителів протягом багатьох століть. Першими фундаторами розробки питань управління можна назвати Анрі Файоля, Фредеріка Тейлора, Гарінгтона Емерсона та Генрі Форда. А. Файоль розробив основи теорії управління, Ф. Тейлор – принципи раціонального управління робочим персоналом, Г. Емерсон створив ефективну теорію управління господарською діяльністю [2, 10].

Значний вклад у розвиток наукового управління вніс Пітер Друкер, який розробив концепцію управління за цілями, суть якої полягала в тому, що управління повинно починатися з розробки цілей і тільки потім переходити до формування функцій, систем взаємодії і процесів [1, 2, 6]. В кінці ХІХ та на початку ХХ століття удосконалення системи управління знайшло своє відображення також в діяльності німецького юриста та соціолога Макса Вебера, який вважав, що бюрократична система організації має забезпечувати швидкість, точність, порядок, визначеність, непереривність та передбачуваність. Основними принципи побудови організації він визначив: розподіл праці, чітку ієрархію влади, систему правил та норм, визначення прав і обов’язків працюючого персоналу, систему правил та процедур поведінки в виробничих ситуаціях, домінування групових інтересів над особистими, забезпечення компетентності персоналу, стратегію життєвого найму, чітку система просування кадрів, документування правил і процедур управління [5].

Велику роль у розвитку наукового управління відіграли ситуаційні теорії. І.А. Ігнатьєва зазначає, що їх суть полягає в тому, що результати управлінських рішень у різних ситуаціях можуть відрізнятися один від одного. Для швидкої перебудови організації потрібно виконати чотири основні процедури: провести аналіз ситуації, розробити загальний підхід – стратегію управління, створити потенціал організації з розробкою нового стилю управління, провести організаційні зміни у відповідності до ситуації. Ці теорії давали відповідь на питання, як реформувати організацію стосовно до нових умов. З точки зору цих теорій, управління – це мистецтво менеджерів. Саме від їх компетенції, досвіду, інтелекту залежить майбутнє організації [2, с. 20].

Значимість менеджменту почала усвідомлюватися в 30-ті роки ХХ століття, коли менеджмент як вид діяльності почав перетворюватися в професію, менеджмент як галузь знань сформулювався в самостійну дисципліну, а менеджмент як соціальний прошарок став впливовою суспільною силою [2, с. 18]. В середині 60-их років все більшого значення в концепціях управління займала стратегія. У 1962 році А. Чандлером були сформульовані принципи, сутність яких полягала в тому, що проектування організації повинно відповідати обраній стратегії [4]. У 1977 р. Дж. Гелбрейт розробив елементи сучасного організаційного проектування, де було обумовлено три головних чинники, що визначають стратегічний вибір організації [9]:

- ідеологія управління, цінності та принципи управління;

- виділення основних функцій стратегії обслуговування організацією клієнтів (перша – орієнтація тільки на виготовлення продукції; друга – орієнтація на задоволення потреб клієнтів);

- визначення ринків збуту та територіального розміщення виробництва.

В економіці термін “стратегічне управління” був введений в 60–70-х роках ХХ ст. у зв’язку із загостренням конкурентної боротьби та з метою внесення різниці між поточним управлінням на рівні виробництва і управлінням, що здійснювалось на вищому рівні. Зміни, які відбувались в умовах діяльності підприємств у другій половині XX ст. призвели до необхідності розв’язання виробничих завдань, що надало стратегічному управлінню підприємством нового змісту. Визначальною подією для становлення стратегічного управління стала Піттсбурзька конференція (США), яка була проведена в травні 1971 р. Початком практичного впровадження стратегічного управління та його переходу від стратегічного планування вважається 1973 р., коли в м. Нешвіллі (США) пройшла Перша міжнародна конференція зі стратегічного менеджменту. З того часу стратегічне управління невпинно розвивається, дослідження в цій галузі проводяться в усьому світі, більшість “процвітаючих” підприємств досягли високих результатів саме завдяки впровадженню системи стратегічного управління. Стратегічне управління дає змогу підприємству також досягти ринкових переваг і розкрити перспективні напрями своєї діяльності.

Подальший розвиток стратегічного управління прослідковується в наукових працях як зарубіжних, так і вітчизняних вчених. До класичних наукових робіт з питань стратегічного управління належать праці І. Ансоффа, К. Боумена, П. Друкера, Ф. Котлера, Б. Карлофа, Г. Мінцберга, М. Портера, Дж. Стрікленда, А. Томпсона, Д. Хассі. Розвиток стратегічного мислення можна відстежити у роботах І.В. Адизеса, М. Армстронга, Д. Ланкастера, Д. Уотерса, Д. Йорка, Н. Ленгли, У. Кіма, Д. Дж. Колліса, М. Коленса, Д. Мура, М. Трейсі, Г. Хамела та інших дослідників. Накопичення теоретичних розробок призвело до систематизації концепцій стратегічного управління, які розкриті в роботах Дж.Г. Бойетта, Г. Мінцберга. Проблеми стратегічного управління розглянуті також у працях вітчизняних вчених, серед яких можна виділити наукові праці Ю. Валуєва, М.Д. Виноградського, О.С. Віханського, Ю.І. Головні, М.М. Єрмошенко, С.А. Єрохіна, О.А. Стороженко, З.Б. Живка, М.Л. Данилович-Кропивницької, Г.І. Кіндрацької, В.М. Колпакова, М.І. Круглова, Б.М. Мізюка, А.П. Міщенка, О.Ю. Могилевської, Т.С. Муляр, О. Попова, Р.М. Пушкар, Ю.В. Самойлика, Л.С. Сіліверстова, О.М. Скібіцького, Н. Теслюк, З.Є. Шершньової та ін. В аграрному секторі вивченням стратегічного управління переробних підприємств займалися П.С. Березівський, Л.А. Євтушик, Л.В. Козак, М.А. Хвесик, В.М. Якубів в роботах яких надаються окремі характеристики стратегічного управління та пропонуються деякі теоретичні підходи до його поглибленого визначення. Однак, в представлених працях недостатньо висвітлюють питання основних тенденцій стратегічного управління діяльністю переробних підприємств в аграрному секторі економіки та не в повній мірі розкривають особливості стратегічного управління в умовах сучасного аграрного ринку України.

В той же час, аналіз літературних джерел показав, що еволюція розвитку стратегічного управління має свої періоди та особливості формування, які знаходять свій подальший розвиток в аграрному секторі та сприяють його вдосконаленню. О.О. Смоляренко [9] вважає, що модель еволюції стратегічного управління складається з чотирьох періодів: бюджетування, довгострокове планування, стратегічне планування та стратегічне управління, але слід зазначити, що В.В. Пастухова [8] та О.І. Ковтун [4] виділяють ще один період – стратегічне підприємництво, який обумовлений високим рівнем змін на ринках та підвищенням конкуренції. На цьому етапі відбувається створення незалежних господарських одиниць, які формують та реалізують стратегію на окремих сегментах ринку.

З посиленням небезпеки для підприємств в сучасних умовах необхідною є поява нового періоду стратегічного управління – стратегічного убезпечення. Цей період передбачає забезпечення безпеки підприємства шляхом стратегічного управління. Стратегічне убезпечення – це розроблення довгострокового плану підприємства та стратегічного управління ним для забезпечення реалізації мети, завдань та досягнення цілей підприємства. Головною метою цього періоду є забезпечення безпеки підприємства не лише в поточний період але й в здійсненні подальшого прогнозу, стратегічного плану та конкретної стратегії для забезпечення безпеки у майбутньому [9, с. 271].

Основними передумовами становлення стратегічного управління є: посилення впливу зовнішнього середовища на виробничу діяльність; неможливість розв’язання завдань управління з позиції внутрішнього середовища підприємства; перехід від виробничої до ринкової орієнтації; посилення розриву між поведінкою підприємства і вимогами оточення; зміна характеру споживчого попиту в умовах постіндустріального суспільства; динаміка нестабільності умов підприємницької діяльності [7, с. 52]. Також автор стверджує, що особливого значення і вагомості стратегічне управління набуло за останні десять років, коли розпочались ринкові перетворення в економіці України. Досвід цих змін свідчить, що ні виробництво, ні споживання, ні раціональне використання ресурсів неможливі без ринкового реформування економічних відносин [7, с. 17].

Упровадження стратегічного управління в діяльність переробних підприємств аграрного сектору України вимагає, з одного боку, розробки відповідного теоретичного підґрунтя, адаптованого до ринкових умов, зокрема осмислення суті стратегії, дослідження класифікації типів стратегій і методичного забезпечення здійснення процесу стратегічного управління на рівні окремого підприємства, а з іншого – практичного інструментарію діагностики середовища підприємства, балансування стратегій у стратегічному наборі підприємства, обґрунтування ефективності стратегічного вибору [2, с. 6]. Стрімкий розвиток конкуренції в українській аграрній економіці зумовлює необхідність вдосконалення стратегічного управління таким чином, щоб своєчасно адаптуватися до умов навколишнього середовища та досягнути задовільних результатів, потрібних для виживання і розвитку на продовольчому ринку. Для забезпечення виживання та розвитку переробних аграрних підприємств та їх переходу на якісно вищий рівень функціонування необхідне окреслення конкретного плану дій, тобто стратегії розвитку.

Аналізуючи сучасний стан стратегічного управління Г.І. Кіндрацька стверджує, що в останні роки стратегічне управління дедалі більше доповнюється якісними особливостями, що дає підстави твердити про його трансформацію у систему стратегічного підприємництва. Великі, раніше досить успішні підприємства зіткнулися з проблемами, спричиненими технологічним динамізмом, інформаційною автоматизацією, непередбачуваністю ринку, посиленням конкурентної боротьби. Вирішити ці проблеми було нелегко. Вихід був знайдений у запровадженні нового стилю керівництва та організаційної форми, яка передбачає створення в підприємствах незалежних господарських одиниць. Такі підрозділи мають безпосередні зв’язки з групами споживачів, залишаючись частиною підприємства; самостійно визначають стратегію в межах узгоджених умов і здійснюють її незалежно; несуть відповідальність за результати своєї діяльності. Українські виробники, переживши період дещо скептичного ставлення до планування взагалі та перспективного зокрема, роблять спроби передбачити майбутнє в новій системі відповідно сформованої стратегії. Цей процес супроводжується великими труднощами, зумовленими невмінням вищого керівництва думати стратегічно, відсутністю власного досвіду стратегічного управління, а також неможливістю скористатися зарубіжним досвідом, враховуючи істотні розбіжності між умовами функціонування зарубіжних корпорацій і вітчизняних підприємств [3, с. 19–20].

Основним завданням стратегічного управління на аграрних переробних підприємствах є досягнення цілей шляхом оптимального використання внутрішнього потенціалу з урахуванням чинників зовнішнього середовища підприємства й приведенні майнового й виробничого потенціалу підприємства у відповідність із вимогами зовнішнього середовища, яке змінюється при забезпеченні конкурентоспроможності й ефективному функціонуванні на продовольчому ринку. При цьому підприємства і зовнішнє середовище перебувають у постійній взаємозалежності.

Аналіз сучасних літературних джерел дозволив виокремити цілий ряд стадій становлення стратегічного управління. Зокрема, стратегічне управління можна розглядати як динамічну сукупність п’яти взаємопов’язаних управлінських процесів: аналіз середовища, визначення місії та цілей організації, вибір стратегії, реалізація стратегії, оцінка і контроль реалізації стратегії. Ці процеси логічно витікають один від одного. Однак існує стійкий зворотній зв’язок і відповідно зворотній вплив кожного процесу на інші та на всю їх сукупність. Процес становлення системи стратегічного управління здійснювався поетапно, враховуючи специфіку діяльності переробних підприємств, визначення установок персоналу та використання ним стратегічного підходу для інноваційної управлінської культури, використання новітніх елементів та стратегічного підходу до управління, який забезпечує гнучку політику на зміни, що відбуваються на продовольчому ринку.

Література:

1. Друкер П.Ф. Как выйти в лидеры. Практика и принципы / П.Ф. Друкер. – М.: Изд-во «Бук Чембэр Интернешнл», 1992. – 350 с.

2. Ігнатьєва І.А. Методологічні основи стратегічного управління підприємством: дис. … докт. екон. наук: 08.06.01 / І.А. Ігнатьєва / Київський нац. ун-т технологій та дизайну. – К., 2006. – 350 с.

3. Кіндрацька Г.І. Стратегічний менеджмент: навч. посіб. / Г.І. Кіндрацька. – К.: Знання, 2006. – 366 с.

4. Ковтун О.І. Стратегії підприємства: монографія / О.І. Ковтун. – Львів: Вид-во Львівської КА, 2008. – 424 с.

5. Мартиненко М.М. Основи менеджменту / М.М. Мартиненко. – К.: «Каравела», 2005. – 494 с.

6. Мескон М. Основы менеджмента / Пер. с англ. / М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоури. – М.: Дело, 1992. – 701 с.

7. Мізюк Б.М. Стратегічне управління: підручник. –2-ге вид., переробл. і доповн. / Б.М. Мізюк. – Львів: Магнолія плюс, 2006. – 392 с.

8. Пастухова В.В. Стратегічне управління підприємством: філософія, політика, ефективність / В.В. Пастухова. – К. : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2009. – 302 с.

9. Смоляренко О.О. Еволюція стратегчного управління підприємством // Науковий вісник НЛТУ України. – 2011. – Вип. 21.18. – С. 266–271.

10. Хміль Ф.І. Міфи зарубіжної науки менеджменту і українські реалії / Ф.І. Хміль // Економіка України. – 2005. – № 5. – С. 66.

Грибан Н.Г., вул. Велика Бердичівська, буд. 54, кв. 48, м. Житомир, 10002