К.держ.упр. Самойленко Л.Я.

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

ПРОБЛЕМИ ІННОВАЦІЙ В СИСТЕМІ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

У сучасних умовах оновлення організаційних інститутів органів державної влади і органів місцевого самоврядування ставлять перед її ініціаторами завдання організації безперервного процесу нарощування конкурентних переваг у всіх напрямках ресурсного забезпечення нововведень. Їх головним джерелом на сьогодні є так звані нематеріальні активи і, перш за все, людські ресурси, професіоналізм і знання, як упорядкована специфічна сфера, яка націлена на вирішення певних завдань впровадження інновацій в системи державного управління і місцевого самоврядування.

Сьогодні розроблені різноманітні теорії суспільних змін. Сучасні концепції надають перевагу епохальним і базисним нововведенням ХХІ ст. в утвердженні суспільства нового типу, де інновація набуває всеосяжного характеру. Однак, сучасна інноваційна політика України є традиційно орієнтованою, не враховує розмаїття нововведень, насамперед, у суспільному просторі, що свідчить про відсутність належного інноваційного світогляду в українському суспільстві.

Даний етап розвитку суспільства і інститутів органів державної влади та місцевого самоврядування визначається інноваціями, спрямованими на збереження досягнень минулого та на модернізацію системи державного управління, відповідно до вимог часу, новітніх надбань науки, культури і соціальної практики. Ю. В. Карпова сформулювала сучасне визначення терміну «інновація»: інновація – нововведення, прогресивний результат творчої діяльності, котрий знаходить широке застосування і призводить до значних змін в життєдіяльності людини, суспільства, природи [1, с. 20].

Сучасний дослідник Ю. В. Яковець стверджує, що нововведення можливі у всіх видах людської діяльності. Він визначає інновацію як внесення у певні види людської діяльності нових елементів (видів, способів), що підвищують її результативність [3, с. 9]. Д. І. Кокурін трактує термін «інновація» як результат діяльності по оновленню, перетворенню попередньої діяльності, що спричиняє заміну одних елементів іншими, або доповнення наявних новими [3, с. 10]. Тобто, можна зазначити, що під інновацією розуміється «оновлення, новизна, зміна». Сутність даного явища пов’язується з реформами і на нього покладаються великі надії.

Предметом оновлення організаційних інститутів органів державної влади і органів місцевого самоврядування є відносини, які виникають з приводу створення інновацій і їх упровадження в практику суспільного життя, а основним суб’єктом – законодавчі та виконавчі органи державної влади.

Оновлення зазвичай має багаторівневу структуру. Кількість рівнів управління визначається особливостями політичного устрою країни. В Україні сьогодні існують два рівні державної інноваційної політики: державний і регіональний. Крім того, існують певні правові й організаційно-фінансові можливості регулювання інноваційних процесів на рівні органів місцевого самоврядування [2, с. 85]. Отже, інноваційна політика регіону є сукупністю дій двох рівнів управління – державного та регіонального.

На державному рівні визначаються пріоритети розвитку країни в цілому, загальний правовий простір здійснення інноваційної діяльності в країні, принципи і механізми управління, готуються й реалізуються програми і проекти, що мають загальнодержавне значення.

Завдання регіонального рівня полягає в тому, щоб максимально «підстроїти» цей механізм під вирішення завдань конкретної території за рахунок введення додаткових заходів з регулювання інноваційної діяльності на підлеглій території. На регіональному рівні визначаються пріоритети інноваційного розвитку регіону, формуються й реалізуються регіональні програми, можуть вводитися в рамках його компетенції додаткові податкові пільги, інші механізми впливу на розвиток інноваційних процесів у регіоні. Регіональне правове поле суб’єктів інноваційної діяльності може бути закріплене у відповідних законодавчих актах.

Крім державного та регіонального рівнів у структурі державної інноваційної політики виділяються ще два додаткові рівні: державно-регіональний і міжрегіональний, в завдання яких входить узгодження дій по вертикалі і горизонталі управління. Слід конкретніше зазначити, що це не рівні управління, а організаційно-функціональні зв’язки. Так їх і треба розглядати.

Формування інноваційної політики регіону йде одночасно у двох напрямах: згори вниз і знизу вгору. Регіони подають свої пропозиції у вищі органи. Згори доводяться установки, склад програм, рівень і форми участі вищого суб’єкта управління в реалізації інноваційної політики регіону. Потім, в принципі, можливе узгодження дій.

У регіонах змішаного типу, які володіють досить розвиненими як інноваційним, так і виробничим потенціалом, і, таким чином, одночасно є і генераторами інновацій, і їх споживачами. Інноваційна політика повинна будуватися на поєднанні двох вищеперелічених стратегій.

Проблеми регулювання інноваційної діяльності для України актуальні і мають свою специфіку. Інноваційна діяльність потребує підтримки з боку держави. А система державного управління країни перебуває у стадії формування. Ці і багато інших проблем оновлення організаційних інститутів взаємодії органів державної влади і органів місцевого самоврядування потребують свого вирішення, зокрема державного втручання. Інноваційна діяльність потребує комплексної підтримки, причому ця підтримка має здійснюватися на державному та регіональному рівнях. Однією із серйозних проблем оновлення організаційних інститутів взаємодії органів державної влади і органів місцевого самоврядування є розробка ідеології та механізмів управління інноваційною діяльністю. Для ефективного вирішення цієї проблеми необхідно визначити вихідні позиції основних компонентів національної інноваційної системи, ступінь їх відповідності вимогам інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, виявити слабкі сторони і перепони, що гальмують такий розвиток, а також наявні переваги і потенційні можливості щодо здійснення узгоджених системних змін.

Список використаних джерел:

1. Карпова, Ю. А. Введение в социологию инноватики: Учебное пособие / Ю.А. Карпова – СПб.: Питер, 2004. – 192 с.

2. Мартиненко, В. Формування інноваційного процесу в Україні: методологічний аспект / В. Мартиненко // Вісник УАДУ. – 2003. – № 2. – С. 84-92.

3. Яковец, Ю. В. Эпохальные инновации ХХІ века / Ю. В. Яковец – М.: Экономика, 2004. – 444 с.