Наталія Іванівна Ситник

Україна, м.Чернівці

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Соціально-культурні передумови розвитку українсько-канадських зв’язків у галузі освіти

Актуальність дослідження. Впродовж багатьох століть відбувалося формування українського етносу. Воно проходило в надзвичайно складних політичних та соціально-економічних обставинах. Це й спричинило масову міграцію населення з українських земель на канадські землі. Завдяки цьому тут сформувалася і активно діє одна з найчисленніших у західній українській діаспорі етнічна спільнота. Сьогодні вона є досить впливовою у внутріканадському суспільно-політичному просторі країни і налічує понад мільйон осіб українського походження. Свою життєдіяльність українська громада в Канаді зберегла і примножує завдяки розвинутій системі етнічної освіти і, безперечно, зв’язкам у цій галузі з Україною, зародження яких припадає на перші десятиріччя минулого століття. Незважаючи на їх важливу роль у розбудові культурно-освітнього життя двох гілок українського народу, вони ще не привернули достатньої уваги вітчизняних і зарубіжних науковців. Окремі аспекти в контексті аналізу інших проблем розкриті в працях В.Євтуха, О.Ковальчук, П.Кравчука, С.Лазебника, В.Макара, І.Руснака, А.Шевченка, А.Шлепакова та ін.

Мета статті – проаналізувати соціально-культурні передумови становлення і розвитку українсько-канадських зв’язків у галузі національної освіти.

Виклад основного матеріалу. Аналіз архівних джерел і наукової літератури дає підстави стверджувати, що імміграція українців до Канади триває понад 120 років і умовно поділяється на чотири періоди. Учасники їх залишали рідну землю з різних причин і мотивів, вибудовували різні плани і перспективи свого життя в новому краї. Але, як засвідчують факти, іммігранти намага­лись адаптуватись у нових умовах якнайшвидше, демонструючи свою рішучість вижити фізично і духов­но у важкі часи піонерської доби (перший період імміграції).

У іммі­граційному процесі слід виокремити кілька важливих моментів: 1) велике зростання імміграції українців до Канади у відносно короткий період – 1897-1913 р., 2) українці розселялися практично в усіх регіонах Канади, включаючи атлантичні провінції та північно-західні території, 3) абсолютна більшість цих поселенців (приблизно 94,5 %) обрали для по­стійного проживання та праці провінції прерій (Манітоба, Альберта, Саскачеван), 4) у зв'язку з низьким рівнем економічного розвитку тогочасної Канади (країна лише входила в стадію індустріалізації) не дивно, що більшість українців, які в основному були селянського походження, оби­рали місцем поселення фермерські райони цих та інших провінцій [1, с.124].

Хоча по прибутті до Канади українські поселенці й опинялися в несприятливому становищі, вони до­кладали всіх зусиль, щоб швидше адаптуватися до но­вих умов. І йшлося не тільки про те, щоб задовольнити матеріальні, але й духовні потреби. Українські іммігранти об'єднувались і створювали навчальні групи, відкривали хати-читальні, формували хорові колективи, оркестри та драматичні гуртки. Це було характерно для різних місцевостей, де з'являлась більш-менш значна громада українських поселенців. Тим більше, що саме в місцях компактного поселення українців (у той час це були переважно райони в Західній Канаді) з'являлось багато україн­ських назв, зберігалися своєрідний побут і традиції українського села і міста [2].

Було чимало людей, серед поселенців, які в старо­му краї ніколи не ходили до школи. Прилучення їх до діяльності різноманітних організацій сприяло їхній освіті й культурному розвитку. «Я не могла ні читати, ні писати, коли я вперше стала членом нашої організації, тому що я ніколи не могла відвідувати школу, – пригадувала одна з жінок-піонерок. – Завдяки нашій організації, що заснувала школу для цієї мети, я навчилась читати і навіть повільно писати» [5, с.124]. Все це свідчить про те, як нелегко було налагоджувати життя у новій країні.

Необхідно зазначити, що переселенці страждали від шовінізму і перед­усім з боку певної частини англосаксонського насе­лення. Про ступінь зневажливого ставлення до новоприбулих українських селян свідчить редакцій­на стаття газети «Дейлі Нор-Вестер» (Вінніпег), надрукована у вересні 1897 р. В ній зазначалося: «Навала цих брудних, зубожілих і темних іноземців на прогресивні і освічені громади є важким випробу­ванням для таких громад. Ці люди не мають достат­нього капіталу, щоб витримати труднощі зими... Во­ни також принесли з собою хвороби у повному набо­рі, зареєстровано випадки скарлатини, кору та деяких інших заразних хвороб, і їхні брудні звичаї перетво­рюють проблему усунення інфекції серед них на ду­же складну справу. Вони будуть засобом поширення цих хвороб поміж поселенцями, в середовище яких вони вторгаються. Будучи бідними і непрогресивними, вони замість сприяння прогресові округи галь­муватимуть його. Труднощі значно зростають, коли приходять люди чужої раси і релігії і займають зем­лі, котрі в іншому разі могли б бути зайняті сеттлерами, які робили б внесок у розвиток... Не може бути надто великим підкреслення того, що населення Манітоби не бажає таких «сеттлерів», які ці «галі-шенс» [3, 123].

З цього досить відвертого висловлювання газети стає очевидним, що українські іммігранти опинилися зде­більшого у становищі другосортних людей, звідки і їхній принижений соціальний статус, і прихована або явна дискримінація. Проте можна відзначити, що саме таке принижене становище підштовхувало укра­їнських поселенців до єднання, посилювало тугу за рідним краєм і спонукало до підтримання з ним активних зв'язків.

Аналіз наукової літератури і архівних джерел, засвідчує, що найбільша спадкоємність і потяг до розвит­ку зв'язків із старим краєм спостерігалася в галузі освіти. Адже для українських поселенців було дуже важливо адаптуватися до нових умов, опанувати анг­лійську мову і не втратити своїх духовних цінностей, передати їх молодому поколінню. Одним з мотивів еміграції вважалося бажання батьків забезпечити нормальне життя і освіту своїм дітям, питома вага яких подекуди становила близько половини іммігран­тів. Для його задоволення були відповідні умови. Адже наприкінці XIX ст. в Манітобі вже існувала дво­мовність, яка полягала у вживанні в школах пара­лельно з англійською також іншої мови, якщо нею розмовляли понад 10 учнів у класі. У більшості своїй непи­сьменні українські поселенці воліли, щоб їхні діти опанували як англійську, так і українську мови. Спо­чатку вони організовували шкільні класи у своїх будинках. Помітною перешкодою було незнання вчителями англосаксонського походження ні мови, ні потреб учнів-українців. Крім того, до українських шкіл направлялися вчителі нижчої кваліфікації. Ви­никла гостра потреба у вчителях української мови. За оцінками, у 1904 р. шкільна організація охоплю­вала лише десяту частину місцевостей, і близько 4 тис. українських дітей опинилися поза школою. З метою розв'язання цієї проблеми в Манітоба Коледж було налагоджено підготовку таких учителів. Справа поліпшилась, коли серед зростаючого припливу іммі­грантів виявилися люди з гімназійною освітою, які могли викладати українську мову в державних, а також у рідних школах. В процесі навчання активно використовувалися підручники, привезені з Галичини та Буковини.

Перша публічна школа для українців відкрилася в 1898 р. в місцевості Стюартборн (Манітоба). Зго­дом їх діяло уже декілька під такими назвами, як «Шевченко», «Франко», «Буковина» та ін. У 1904 р. в українських поселеннях вже налічувалось 40 шкіл, з них 22 – в Манітобі. З 1911 р. в Альберті і Саска­чевані, а з 1913 р. в Манітобі в початкових школах використовувались українсько-англійські читанки, опубліковані провінційними урядами. Проте з прихо­дом у Манітобі до влади уряду консерваторів поси­лився тиск на школи, де переважали французи, меноніти та українці. У 1916 р. все закінчилося ска­суванням двомовної освіти в Манітобі [6, 24]. Проте українські поселенці широко розгорнули діяльність приватних рідномовних початкових шкіл, підручники й методичну літературу для яких отримували із Західної України. Зрештою, звідти прибували і досвідчені педагоги, які активно включилися в розбудову українського шкільництва в Країні кленового листу, підготовку навчально-методичної літератури рідною мовою, а також видання періодичної преси.

Слід зазначити, що зв'язки в галузі освіти були двосторонніми. Так, зважаючи на злиденне становище українських шкіл у Східній Галичині, українські по­селенці розпочали збір коштів на підтримку народної освіти. Було зібрано 5,6 тис. доларів у Канаді і 9,4 тис. – у США. Газета «Новини» надрукувала подяку зарубіжним українцям, в якій, зокрема, зазначалося: «Подаючи ці рахунки до прилюдної відомості наших земляків за океаном, складаємо цим рівноваги не лише від себе, але також в імені тих соток українських дітей, які побирали науку в рідних школах, нашу найглибшу й найсердечнішу подяку» [4].

Однак піонерська доба життя і праці українських іммігрантів у Канаді мала свої особливості, що власне, й позначилося і на масштабах, і на діапазоні зв'язків з рідним краєм. Це був найважчий період пристосу­вання до умов у новій країні, час багатьох нестатків і труднощів, пошуків тих форм і методів підтримання контактів із землею предків, які давали наснагу, ба­жання і в далеких краях плекати українську мову, розвивати рідну культуру, освіту і завдяки цьому не перетворитись на безбатченків, що не пам'ятають, де коріння їхнього роду [5, 231].

У міжвоєнні часи між освітянами Західної України та їх канадськими співвітчизниками відбувався обмін періодичними виданнями, підручниками й навчальними посібниками, виданими в Галичині й Буковині, художньою літературою, яка виходила по обидва боки океану і засвідчувала єдність українського духовного життя, прагнення обох гілок українського народу примножувати національні культурно-освітні скарби.

Після Другої світової війни зв'язки в галузі освіти й культури поступово розширювалися. Налагодився постійний обмін делегаціями, дедалі більше канадських українців відвідували землю батьків. Справі зміцнення зв'язків сприяли матеріали, які надсилалися з України канадськими кореспондентами українського походжен­ня, а також матеріали, що надходили від авторів з України.

Кульмінаційним моментом в такому розвитку по­дій було впровадження в життя резолюції, одноголосно прийнятої четвертим крайовим з'їздом Товариства об’єднаних українських Канадців (Торонто, січень 1950 р.), про відзначення 60-ої річниці української імміграції в 1951 р., про встановлення пам'ятника великому українському поету Т.Г.Шевченку на канадській землі й проведення національ­ного фестивалю української пісні, музики й танцю, який мав показати вклад українців у канадську культуру.

Починаючи з 1947 р., виникла ще одна форма зв'яз­ків канадських українців і України – встановлення для молоді стипендій з метою їх навчання мови, му­зики, хореографії в культурно-освітніх закладах Ра­дянської України, а також філології та історії у Ки­ївському державному університеті ім. Т.Г.Шевчен­ка. Це давало змогу готувати нові кадри, які займа­лися б культурною діяльністю в Канаді, а також журналістикою.

Студенти, які навчалися у вузах України, а також канадські кореспонденти українських періодичних видань регулярно надсилали до Канади матеріали про життя українського народу. Серед дописувачів були Петро Кравчук, Микола Гринчишин, Степан Мацієвич, Матвій Шатульський, Джон Вір. Вони інформу­вали українську громаду в Канаді про розвиток промисловості й сільського господарства, успіхи в освіті, культурі і науці, про умови життя народу України.   

Висновки. Отже, як свідчить досвід минулого і сучасного, об'єктивний потенціал зв'язків, далеко не вичерпаний. Це продемонстровано в останні роки, коли, крім традиційних (обмін підручниками, періодичними виданнями, навчально-методичною літературою, навчання на курсах української мови в українських вищих навчальних закладах), появилися й інші їх види і форми: проведення спільних конференцій і семінарів, виконання наукових досліджень і проектів, підготовка педагогічних кадрів і навчальної та науково-методичної літератури, заключення і реалізація міждержавних угод у галузі освіти та ін. Їх доцільність відповідає інтересам обох держав, двох гілок українського народу і основоположним засадам мирного співжиття людства загалом. Зміцнення і розширення освітніх зв’язків є у значній мірі запорукою майбутнього української діаспори в Канаді.                                                          

Список використаної літератури:

1.     Альманах ТУРФДім 1918-1929. – Вінніпег, 1929. – 268 с.

2.     Кравчук П. П’ятдесят років служіння народу. До історії української народної преси / Петро Кравчук. – Торонто, 1957. – 128 с.

3.     Марунчак М. Матеріали до історії українців Канади / Михайло Марунчак. – Вінніпег, 1963 – Т.3. – 486 с.

4.     Подяка Рідної школи заморській рідні // Новини. – 1913. – 4 листопада.

5.     Стечишин Ю. Історія поселення українців у Канаді / Юліан Стечишин. – Едмонтон, 1975. – 286 с.

6.     Українські канадці в історичних зв’язках із землею батьків: До 100-річчя прибуття перших українських поселенців до Канади: Збірник. – К.: Дніпро, 1990. – 231 с.