Филологические науки / 3.Теоретические и методологические проблемы  исследования языка

К.ф.н. Карабута О.П.

Херсонський державний університет, Україна

Еволюція зоологічної номенклатури української мови

Лексична група - найменування тварин - у давніх пам'ятках відбита дуже нерівномірно. Назви диких і свійських тварин (бик, бобер, вівця, віл, жеребець, заєць, кінь, кобила, коза, корова, лама, пес, олень, порося, свиня, собака, теля, ягня), що мають спільну основу в індоєвропейських і спільно- слов'янських коренях, зустрічаються дуже часто, і оскільки ці тварини відіграли важливу військову та господарську і роль у житті давніх слов'ян.

Назви тварин у зоологічній науці представлені двома видами: номени, утворені на основі народної назви, та номенклатурні найменування, що утворилися на основі латинської мови.

Найменування тварин, основою яких є народна назва, окрім прямого термінологічного значення, можуть вживатися і в переносному.

Наукове вивчення зоологічної номенклатури пов'язують із шведським натуралістом Карлом Ліннеєм [10]. У 1758 році вперше була систематизована описова зоологія, хоч її основа була закладена ще в період усвідомлення людиною самої себе як біологічного виду. У 1761 році К. Лінней опублікував десяте видання своєї «Systema natural», де запропонував однакову процедуру - надавати кожному виду тваринного світу спрощене найменування, яке складається з одного слова та родової назви: Canis lupus – вовк; Canis aureus – шакал.

Основи сучасної біології були закладені ще в доісторичний період. Першими біологічними науками були зоологія - наука про тваринний світ і ботаніка – наука про рослинний світ. В історії європейської науки спроби систематизації та узагальнення процесів та явищ природи були зроблені ще у творах давньогрецьких вчених Аристотеля і Теофраста.

Вивчення основ зоології на Україні починається в кінці XVII століття. Але перші згадки про тварин ми знаходимо у словниках Лаврентія Зизанія [7], Памви Беринди [8], латинському лексиконі Е.Славинецького [9] та у словнику староукраїнської мови XIV-XV століть [13].

Особливо інтенсивно залучається зоолексика у науковий обіг, коли вона (ця лексема) стає основою для виникнення і закріплення зоологічної термінології. Наукові праці з'являються спочатку грецькою, мовою, а вже потім і латинською, і це з'єднує Україну з давніми джерелами її культури.

Найбільшого інтересу природознавство набуло у XVIII столітті. Вивчали зоологію, фізіологію, метеорологію під загальною назвою «фізика» у Київській Академії. Ідеї західної культури запозичувались не наосліп, а проходили крізь призму засвоєння та перероблення. Стародавні східні та візантійські традиції, які виробила українська творчість часів Київської Русі, не залишалися пасивними, оскільки брали участь у засвоєнні нових західних досягнень, вносили у них свої оригінальні нюанси.

У XVIII столітті у біологічній науці існували анатомо-ембріолого-фізіологічна та зоолого-систематична течії. У цей час спостерігається об'єднання знань про живу природу, оскільки до цього моменту існували дві окремі науки - зоологія і ботаніка.

Термін «зоологія» означає – «комплексна біологічна наука, що всебічно досліджує тварин: їхні будову, розмноження, індивідуальний та історичний розвиток, взаємозв'язки з навколишнім середовищем, закономірності географічного поширення та значення для людини»[1, с.196].

У 1802 році французьким вченим Ж.- Б. Ламарком і німецьким ученим Р. Треніранусом був запропонований термін «біологія», який об'єднував усі існуючі науки про живу природу. На початку XIX століття на основі зоології та ботаніки виділяється палеонтологія – наука про викопних тварин. Разом із палеонтологією виникає інша галузь біології – географія тварин і рослин - наука про поширення живих організмів у просторі. У 1886 році німецький учений Е. Геккель висунув новий біологічний термін екологія (від грец. oikos) - житло, помешкання, місцеперебування і ...логія), який означає «біологічну науку, яка вивчає організацію і функціонування систем різних рівнів: популяцій, біоценозів (угрупувань), екосистем і біосфери» [2, с.730].

Тільки з кінця XVIII століття тісні зв'язки із Заходом слабнуть і згасають під тиском насильницької русифікації українського життя. У житті України та її культури починається період російський, великоруський.

Україна XIX століття була відірвана від Заходу, від Європи, але мова науки, у тому числі й природознавство, розвивалася. У західних регіонах України почали видаватися роботи з медицини, ветеринарії, сільського господарства, природознавства українською мовою.

У 1869 році при Київському університеті імені св. Володимира виникло об'єднання дослідників природи, яке мало свій друкований орган «Записки Киевского общества естествоиспытателей».

Майже одночасно з Київським було створене аналогічне Харківське товариство, через рік – Новоросійське (Одеське), згодом Вінницьке, Сімферопольське, Луцьке.

Таким чином, формування сучасної зоологічної номенклатури мало місце у минулих століттях. Вона була зафіксована у лексикографічних працях І. Верхратського [4], Б.Грінченка [12], Є. Желехівського та С. Недільського [5], П. Житецького [6], Ф. Піскунова [11].

Якісно новим у розвитку зоологічної науки стало XX століття. Спочатку роботи з систематизації термінології проводилися стихійно. Це спричинило появу в мові багатьох уже існуючих на даний час слів, спотворених термінів, які потрапили до шкільних підручників, преси, наукових видань. У 20-х рр. XX століття з'являється ряд робіт, які були присвячені вивченню лексики української мови, зокрема зоолексиці.

Українська зоологічна лексика на позначення живої природи має інтернаціональний характер. Це пояснюється насамперед тим, що для позначення тварин, які не поширені на території України, залучалися запозичені лексеми, побудовані на греко-латинській основі.

Особливо вплинули на розвиток української термінології традиції російської мови. І якщо б не русифікація, коли запозичували як окремі терміни, так і цілі словосполучення, то ми б давно мали свою, українську термінологічну систему. Бо на думку видатного українського історика М. С. Грушевського, український народ є народом західної культури – одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки всім складом своєї культури і свого духу народом західним, тим часом як великоруський, хоч і європеїзований, стоїть у полоні орієнтального духу та стихії [3, с. 141].

Таким чином, зоологічна номенклатура складалась упродовж століть, мала виразну споконвічно українську основу, хоч і запозичення часто поповнювали цю систему. Ця система являє собою цікаву як семантичну, так і словотвірну структуру.

Література:

1. Біологічний словник. – К.,1974. – 552 с.

2. Биологический энциклопедический словарь. – М.,1986. – 832 с.

3. Грушевський М.С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Знання,1991. – 240 с.

4. Верхратський І. Нові знадоби до номенклатури і термінології природописної народної. – Львів,1908. – 84 с.

5. Желехівський Є., Недільський С. Малорусско-німецький словник / У 2-х томах. – Львів,1885-1886. – Т.1. – 589с.; Т.2. – 117 с.

6. Житецький П. Словарь книжной маорусской речи. – К.,1888. – 104 с.

7. «Лексис» Лаврентія Зизанія: Пам'ятка української мови XVI-XVII ст. – К.: Вид-во АН УРСР,1963. – 201 с.

8. Лексикон словенороський Памви Беринди. – К.: Вид-во АН УРСР,1961. – 272 с.

9. Лексикон латинський Є.Славинецького. – К.: Наукова думка,1973. – 540 с.

10. Международный кодекс зоологической номенклатуры. – М. – Л.: Наука,1966. – 100 с.

11. Пискунов Ф. Словарь живого народного, письменного и актового язика руських южан. – К.,1882. – 304 с.

12. Словарь української мови / Упор. Б.Гринченко. У 4-х томах. – К.,1907-1909.

13. Словник староукраїнської мови XIV-XVст. / У 2-х томах. – К.: Наукова думка,1977-1978. – Т.1. – 630с.; Т.2. – 590 с.