Філологічні науки/7. Мова, мовлення, мовленнєва комунікація

Іванова О.О.

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»

Особливості мови політичного дискурсу

Останнім часом у світі стрімко зростає інтерес до вивчення політичної мови з боку представників різних наукових дисциплін – лінгвістів, соціологів, психологів, дослідників масової комунікації. Це зумовлено тим, що політичний дискурс сьогодні відіграє важливу роль у житті будь-якого суспільства, адже має безпосередній вплив на життя кожної людини.

Перед тим, як розглядати поняття політичного дискурсу, необхідно дати визначення терміна «політика». У словнику політичної лексики можна знайти досить широке визначення даного терміна: "П. позначає будь-який тип впливу або формування суспільної думки, а також виконання визначених (суб’єктом політичного процесу) вимог та цілей як на рівні громади, так і держави взагалі. Політика являє собою сукупність певних дій. Немає сумнівів, що політична дія передбачає певний комунікативний акт, адже політика і мова тісно пов’язані між собою. Саме за участі мови відбувається підготовка певної політичної дії, саме за допомогою мови ми обговорюємо, дискутуємо і, звісно ж, керуємо політичним процесом. Саме мова дає політиці можливість існувати.

Політичний дискурс є одним з різновидів дискурсу, який використовується для спілкування у сфері політики. Нерозривність таких понять як мова та дискурс, а відповідно, і політика, є очевидною, так як мова виступає в ролі засобу мислення тих, хто працює у сфері політики. Робота політика значною мірою пов’язана з використанням мови. Так, наприклад, М. Грайфенхаген зазначає, що «життя політика полягає у говорінні, писанні та читанні: все це відбувається за допомогою використання слів. Тому політик має орієнтуватися у різних сферах мовлення та володіти різними його стилями» [1, с. 117]. Із зазначеного твердження випливає, що політичний дискурс є складною структурою, що в основі своїй має текст, а також є формою політичної мовленнєвої дії, метою якої є отримання влади (і/або її утримання) або зміна діючого стану речей. Для досягнення даної мети можуть використовуватися різноманітні стратегії [3, с. 91].

Мова є основним засобом комунікації, а політична дія, по суті, є неможливою без процесу комунікації. Зазвичай комунікацією вважається процес спілкування між щонайменш двома учасниками – мовцем (автором письмового тексту або усного повідомлення) та слухачем (читачем або реципієнтом) з властивими їм соціальними особливостями. Тобто комунікація – це завжди процес спілкування з іншою людиною або групою людей. Процес комунікації у сфері політики відбувається між комунікантами, які представляють певні політичні та соціальні ідеї та позиції. Й. Цінкен підкреслює саме ідеологічний характер політичної комунікації, а відповідно й політичних текстів. [7, с. 140].

Процес комунікації також передбачає певну тематику. Інформація у політичній сфері завжди повідомляється з певною метою. Мова не є лише засобом передачі інформації або опису певної ситуації, її використання дозволяє мовцю висловити власну думку та почуття і, таким чином, викликати у слухача необхідний емоційний стан.

Х. Грюнерт визначає таке прагнення мовця до впливу на слухача як намагання переконати його, а, отже, і головною функцією політичної мови, на його думку, є функція переконання, яка, в свою чергу, має дві підфункції – інформативну та афективну [5, с. 63].

Однією з основних проблем, пов’язаних із політичним дискурсом, є класифікація політичної лексики, адже не існує єдиної визначеної термінології, що використовується лише у політичному мовленні. Політична лексика є одним з найважливіших аспектів вивчення мови політичного дискурсу. Перед тим, як аналізувати певний пласт лексики, перш за все, необхідно відокремити його від інших. На відміну від медицини або фізики сфера політики не має чіткого розмежування лексики. Навіть слова, сфера вжитку яких не є політичною, сьогодні можуть отримувати так зване «політичне» значення за певних умов [4, с. 47]. Проблему класифікації політичної лексики вивчали такі дослідники як В. Дікман, Й. Кляйн, Р. Банер і П. Бальнус та інші. Та навіть сьогодні ми не можемо сказати, що дана проблема є вирішеною, адже постають нові питання, пов’язані з цією темою.

Політика являє собою «складний функціональний комплекс», який охоплює всі сфери суспільного життя. Тому і постає проблема розмежування не лише політичної та розмовної лексики, а й фахової лексики політичної сфери та інших галузей [2, с. 47-48].

Основою класифікацій політичної лексики, запропонованих В. Дікманом та Й. Кляйном, є семантичне значення слова. Й. Кляйн, наприклад, вважає, що політична лексика є «сумішшю чотирьох основних компонентів»:

· інституціонального вокабуляру

· відомчого вокабуляру

· загального вокабуляру інтеракції

· та ідеологічного вокабуляру [6, с. 4].

Перша група слів представляє фахову лексику: Інституціональний вокабуляр політичної лексики містить саме спеціальну лексику даної галузі. Друга група охоплює професійну лексику з різних галузей (від міжнародних відносин до освітньої сфери). Загальний вокабуляр інтеракціїї являє собою шар лексики, що використовується для позначення загальновживаних понять. Ідеологічний вокабуляр містить слова, що використовуються для позначення понять соціально-політичного світу, опису принципів його функціонування, а також основних пріоритетів [6, с. 5-7].

Потрібно зазначити, що найбільшу увагу лінгвісти приділяють саме вивченню ідеологічної лексики, яка, перш за все, використовується для зовнішньої комунікації.

Отже, питання класифікації політичної лексики є досить складним, адже політична мова включає не лише фахову лексику даної сфери, вона поєднує термінологію з різних галузей, а також повсякденну лексику. Тобто ми говоримо не про використання «спеціальної мови», а про «використання мови для досягнення певних цілей».

Література:

1. Burkhardt A. (2003) Das Parlament und seine Sprache. Studien zur Theorie und Geschichte parlamentarischer Kommunikation. – Tubingen: Niemeyer, 2003. – 417 S.

2. Dieckmann W. Sprache in der Politik. – 2. Aufl. – Heidelberg: Winter, 1975. – 147 S.

3. Dijk T. A. van Ideología y discurso. Una introducción multidisciplinaria, Ariel, Barcelona.

4. Girnth, H., Spies, C. Dimensionen öffentlich-politischen Sprachhandels. In: Girnth, H., Spies, C. Strategien politischer Kommunkation. Pragmatische Analysen. – Berlin: Schmidt, 2006. – 223 S.

5. Grünert H. Sprache und Politik. Untersuchungen zum Sprachgebrauch der ”Paulskirche”. Walter de Gruyter. Berlin, New York, 1974.

6. Klein J. Wortschatz, Wortkampf, Wortfelder in der Politik. In: Klein J. (Hg.): Politische Semantik. Bedeutungsanalytische und sprachkritische Beiträge zur politischen Sprachverwendung. – Opladen: Westdeutscher Verlag, 1989. – 208 S.

7. Zinken J. Intertextuelle und körperliche Metaphern im politischen Diskurs. – Режим доступу:

http://bieson.ub.uni-bielefeld.de/volltexte/2004/483/pdf/09_Kap6.pdf.