Філологічні науки / Рідна мова та література

Аспірантка Ачкан Л.С.

Бердянський державний педагогічний університет, Україна

Архетип землі в ліриці Н. Білоцерківець

У ліриці Н. Білоцерківець архетип першостихії постає в новій іпостасі – земля‑ґрунт, до її виникнення зумовлює споконвічне відчуття залежності від землі як від джерела життя та останнього притулку людського тіла. Із поезії „Бузок” читач дізнається про склад ґрунту: „Тепла, чорна земля — там є жук і надщерблене скло...” [1, с. 55].

Вірш „Сік лопуха” розкриває реципієнту архетипний образ ґрунту, що поєднує в собі мотиви плодючості, родючості та відродження, котрий відтворює циклічну вічність життя: „Відтінки шкіри приміряє звір, / Щоб злитися з нічним убранням гір, / І в темнім ґрунті світиться насіння” [1, с. 32]. За визначенням В. Філатова, образ землі – „це один з найнасиченіших образів, які застосовують люди для вираження світобачення. Це і ґрунт, який обробляє і на котрому проживає людина, і субстрат, який годує все живе і в який це живе, завершуючи свій життєвий цикл, повертається знову. Це і локальний ландшафт, що оточує людину, де вона народилася і проживає” [3, с. 11]. Такими функціями наділений архетип землі у ліриці Н. Білоцерківець. Міфологізування поетичного образу землі відбувається шляхом трансформування фольклорних мотивів. Головним прийомом у творі „Пам’ять” є симфора, зосереджено увагу на характерній, визначальній ознаці образу: „Земля жива не тільки тому, / Що зберігає глибина / Корінь буяння невідоме, / Тепло пророслого зерна. // Земля жива, бо в неї скрито / Життя, не зжиті до кінця. / Ти в рисах ґрунту відтворити / Зумієш лиця і серця” [1, с. 15]. Поетеса дає своєрідне фігуральне поняття, яке збігається з уявленням реципієнта. Архетип землі виступає образним ескізом, у котрому метафоричне забарвлення переходить в уявну правдоподібність: „Ступай же ніжно, обережно – / Їх більше там, ніж нас вгорі. / Зіниці чорні мовчки стежать / Із чорних грудочок ріллі” [1, с. 15]. Прийом імперативу („Ступай же ніжно, обережно”) у вірші урізноманітнює стиль Н. Білоцерківець, надає ліризму та сповідальності. Поетеса звертається до читача, висловлюючи прохання відноситися до землі, зокрема до ґрунту, з пошаною, аргуметує тим, що, на інтуїтивному рівні, вона жива, у лоні містяться життя не зжиті до кінця, а зовні можна побачити обличчя людей, які пішли від нас у інше буття. Інтуїтивне в людині являє собою переплетення глибинних психічних явищ, у підтексті поезії Н. Білоцерківець акцентована увага на генетичній пам’яті та інтуїтивному коді. Про померлих треба пам’ятати, поетеса акумулює увагу реципієнта на художніх деталях („Ти в рисах ґрунту відтворити / Зумієш лиця і серця”, „Зіниці чорні мовчки стежать”). Глибоке переживання реалій спонукає поетесу до містифікації, зокрема, які дійства відбуваються, коли інші не помічають, що очі померлих сбежать за нами з землі „Зіниці чорні мовчки стежать / Із чорних грудочок ріллі” [1, с. 15]. Засобами інвективи Н. Білоцерківець таврує ганебність відмови індивідуальності від своєї пам’яті, сокровенної людської сутності, зображується драма духовного виродження нації.

Мотив смерті простежуємо також у вірші „Солов’ї”, де порушується тема лихоліть Другої світової війни, картини концтабора. Поетеса використовує прийом апострофи, зветається до старшого брата Івана, зосереджуючи увагу реципієнта на душевному болю ліричної героїні. У творі Н. Білоцерківець за допомогою розгортанню метафори шляхом вербальних, підтестових і асоціативних деталей, зіставляє реальне з уявним: „Іване, / Прокинься, як ти плачеш уві сні, / О мій коханий і найстарший брате! / Вже сплять у ґрунті матері сумні / Й трагічні нетямущі немовлята, / Вже затягнуло шрамами землі / Могил солдатських застарілі рани, / Вже вічний спокій висіва свої — / Тут був концтабір — м’яту і рум’янок, / Це лиш маленькі сірі солов'ї, / Але вже пізно, тісно... Рано! Ранок!..” [1, с. 10]. Поетеса насичує вірш епітетами, однорідними членами речення, що свідчить про використання ампліфікації. Метафора „Вже сплять у ґрунті матері сумні й [...] немовлята” надає нових рис ґрунту, як вічному притулку людини; „Вже вічний спокій висіва свої [...] м’яту і рум’янок” поєднує в собі парадоксально непоєднані явища: там де вічний спокій та смерть, місце концтабору, зароджується нове життя, що свідчить про циклічність життя. Процитовані метафори є головними образними компонентами поезії, разом вони становлять комплекс, який утворюється внутрітекстовою домінантою – оксимороном.

У поезії Н. Білоцерківець архетип землі постає перед реципієнтом у проблемній площині земля‑Батьківщина, що втілюється у низці синестезійних образів, які вражають своєю особливою мальовничістю, яскравістю й опуклістю барв та навпаки підлістю та мерзенністю. Вірш „Земля моя солодка...” розкриває патріотизм, ностальгічні почуття ліричної героїні, які панують у її душі до рідної землі. Для ліричної героїні „мала батьківщина” –поняття сакральне, пов’язане з духовністю, з життєвим орієнтиром, що „породжує” духовний зв’язок взаємозалежності й постійних рефлексій зі спогадів дитинства: „Земля моя солодка, / Люблю її гірку. / Горить вода холодна – / Криниця у садку. // Я стану на коліна стану / Обличчя нахилю / І зачерпну вустами / Спокойного вогню” [1, с. 7]. Колоритності образу Н. Білоцерківець надає за допомогою використання художнього прийому оксиморону („Земля моя солодка, / Люблю її гірку”, „Горить вода холодна”). Загострене емоційне патріотичне почуття героїні є ліричною домінантою поетеси.

У творчості поетів 80‑ків, В. Кордуна, перед читачем ґрунт постає в означенні патріотизму: „Час твого невимовного болю, / Вітчизно, / Я візьму й понесу на плечах – / Аж під його вагою / Серце вгрузне у грунт: / Отак означимо нашу землю” [2, с. 13]. Ліричний герой „Я” бере на себе функцію захисника землі, частину болю забере на свої плечі.

У текстовій площині вірша „Лютий” розкривається інший бік нещасної землі‑Батьківщини. Авторка показує світоглядну концепцію людини, її сучасника, і часу у поетичних картинах за допомогою художньо‑публіцистичних форм вираження: „Нещасна земле підневільних снів! / Мерзенних слів, / одрубаних голів, / обпаленої кислотою шкіри! / Твій солов'їний вирвано язик, / і тільки мат, і свист, і п'яний крик / доносяться з-під княжої порфири. / Твій кожен син — негідник або раб! / Кому віддатись і кого любити? / Над берегами вічної ріки — / бухгалтери, майори, їх жінки... / І в закордонних школах їхні діти” [1, с. 14]. У двох вищезазначених цитованих уривках Н. Білоцерківець протиставляє образ землі‑отчого краю („Земля моя солодка...”, збірка „Балада про нескорених”, 1976 р.) та землю‑країну („Лютий”, збірка „Готель цетраль”, 2000 р.), в якій народилася та живе. Простежуємо протягом всієї творчості образ землі‑Батьківщини наповнюється новим художнім змістом, протиставляючи особистісно‑ностальгійний суспільно‑реалістичний, що свідчить про зміну світогляду поетеси. Проблематика останньої цитати розкриває весь можливий спектр граней сучасної країни, роздуми та відчуття її жителя за допомогою використання різного роду метафоризованих епітетів („Нещасна земле підневільних снів! / Мерзенних слів, / одрубаних голів, / обпаленої кислотою шкіри!”), апострофи („Моя княгине, жоно риб і жаб!”), диз’юнкції та риторичних окликів („Твій кожен син — негідник або раб!”).

Отже, творення архетипу землі Н. Білоцерківець відзначається органічною цілісністю й гармонійністю, що досягається передусім патріотичним спрямуванням її лірики. У ліриці першостихія постає у різних проблемних площинах земля‑ґрунт, земля‑Батьківщина.

Література

1. Білоцерківець Н. Готель Централь. Вибрані вірші / Н. Білоцерківець. – Львів : Кальварія, 2004. – 120 с.

2. Кордун В. Земля натхненна. / В. Кордун – K. : Молодь, 1984. – 111 с.

3. Филатов В. Живой космос: человек между силами земли и неба / В. Филатов // Вопросы философии. 1994. – № 2. С. 3 – 12.