Лугуценко Т.В.

ДЕЯКИ АСПЕКТИ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ПРИРОДИ КОМУНІКАЦІЇ

Дослідницький інтерес до комунікації починається з просвітителів XVIII ст., які звернули увагу на те, що різні народи володіють різним історичним і національним досвідом, який може бути переданий і засвоєний в інших країнах. Філософи стали схилятися до ідеї, що в основі культури лежить діалог, спілкування, комунікація. Комуникаційні явища стали предметом вивчення етнографів і соціальних психологів. Найбільш відомими західноєвропейськими дослідниками, що внесли помітний вклад до дослідження комунікативних явищ стали: Р.Барт, А.Вебер, В.Вундт, Р.Зіммель, Р.Лебон, М.Маклюен та ін. Так само даною проблемою цікавилися:М.Бердяєв, Вл.Соловйов, та ін.

У 60-70 роки минулого століття під впливом установок позитивізму швидко розвиваються кібернетика і теорії інформації, у яких комунікація стала інтерпретуватися як інформаційний процес. Вона розглядалася як особливе технологічне, а інколи і природне явище. З таких позиції інформація, використовується в ході спілкування людей, сприймалася лише як однієї її виді. Інформаційний підхід до комунікації ігнорував принципову відмінність, що існувала між спілкуванням людей, як духовних істот і взаємодією матеріальних систем, свідомо позбавлених духовного елементу. Такий підхід до розуміння комунікації прийнято називати фізікалістським. Сучасні науки, такі як семіотика, лінгвістика, філологія розглядають комунікацію з точки герменевтики і структуралістської зору.

Нова парадигма значно розширює поняття комунікації і позбавляє його строго обкреслених кордонів. Це відбувається за рахунок того, що через безмірне розширення меж культури – сфери, підвладній творчій волі суб’єкта. При цьому весь всесвіт бачиться, як творча майстерня, як твір, як знайома реальність, як збори текстів. Використання слова «текст» герменевтикою і структуралізмом як основного поняття, що характеризує зміст комунікаційного процесу, виглядає протилежно випадку поміщена загальна тенденція обійти стороною питання про суб’єктів комунікації, її людському факторі та її соціокультурну природу.

Таким чином, якщо узагальнити різні приклади комунікації, то можна зробити висновок, що комунікація – це вид соціального зв’язку, де обов’язково присутній відправник повідомлення, само повідомлення, спосіб, яким воно відправлене, одержувач повідомлення і, нарешті реакція на повідомлення.

Наприклад, формула Г.Лассуела:«Хто, що сказав, завдяки якому каналу(засоби) комунікації, кому, з яким результатом» справедлива і для масової, а так само міжособовій комунікації. На наш погляд, різниця між ними полягає в тому, що в міжособовому типові комунікації беруть участь одиниці, що мають рівні можливості для участі в цьому процесі, тоді як в масовій комунікації функції сторін виявляються принципово протилежними: одна порівняно нечисленна сторона виробляє і облямовує послання, а інша, що представляє мільйонну аудиторію, сприймає його. Необхідно підкреслити, що у міжособовій комунікації люди сполучені персонально адресованим повідомленням. Але у масовій комунікації воно стає «…надбанням величезної маси людей, розсіяних на великому географічному просторі»[1, 64].

Важливим моментом комунікації є її однонаправленість. Через цю обставину ототожнення комунікації із спілкуванням, не є коректним, оскільки міжособова комунікаційна діяльність близька тому об’єкту, який ми мислимо в понятті спілкування. В цілому ж комунікація, до складу якої прийнято включати масову комунікація, не може бути ототожнена із спілкуванням, бо масова комунікація за визначенням не можна представити як процес рівноправного, взаємного і одночасного обміну посланнями, як «…отримання суб’єктами спілкування духовної спільності»(М. С.Каган).

Сучасна комунікація займає в житті людини особливе місце, вона повністю оволоділа увагою сучасників в слідстві того, що зараз поширюється розвиток нової інформаційної техніки, здатної ще більш підвищити рівень інформаційного сервісу, а також, завдяки тому, що засоби комунікації стають усе більш доступними для людини. «Комунікація не відрізняється скромністю, правдивістю, споглядальністю, вона – безсоромна, меркантильна і надлишкова. Людина втомлюється від сучасної культури, від її підміни продукцією масової комунікації» [2, 111].

Сьогодні новітні форми комунікації активно витісняють міжособистісну комунікацію з сфери публічного життя. Звідси здається природним висновок про те, що сучасна культура визначається роботою засобів масової комунікації. Але слід враховувати той факт, що міжособистісна комунікація, яка в інформаційному просторі тотожна безпосередньому спілкуванню людей, не потребує публічності. Вона існує «…як підводна частина комунікаційного айсберга», забути про неї можна лише значно обідняючи духовне життя людини [3, 121].

Справжня культурна цінність комунікації витікає з її глибинної залежності від потреб і характеру міжособистісної комунікації і безпосереднього спілкування, що наповнюють життя людини сенсом, гідним людини. У рамках побудованого нами дискурса рішення поставлених завдань представляється оригінальним та відкриваючим нові евристичні можливості в підходах і рішенні проблеми соціокультурної природи комунікації. На наш погляд, суперечок і розбіжностей в даному питанні множина, вони йдуть навколо механізмів дії соціокультурного простору на природу комунікації.

Література

1. Арнольдов А.И. Человек и мир культуры / А.И.Арнольдов. – М.: Знание, 2002. – С.64.

2. Воронина Т.П. Информационное общество: сущность, черты, проблемы / Т.П.Воронина. – М.: ЦАГИ, 2005. – С.111.

3. Почепцов Г.Г. Теория и практики коммуникации / Г.Г.Почепцов. – М.: Центр, 2008. – С.121.