Психология и социология / 12. Социальная психология

К.пс.н. Буркало Н.І.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, м. Київ, Україна

Соціально-психологічні аспекти міжкультурної комунікації

Поширення міжнародних контактів, вивчення іноземних мов та активна міграція населення зумовлюють інтерес до міжкультурної комунікації, що нині переживає динамічний розвиток у всьому світі. Саме тому виникає потреба у вмінні досконало висловлюватися, уважно чути та розуміти специфічні смисли, які виражають та інтерпретують учасники міжкультурної комунікації.

Перш ніж розглянути особливості міжкультурної комунікації, слід звернути увагу на такі поняття як «комунікація» та «культура». Існують різні визначення даних понять. Комунікація – це передача інформації від однієї системи до іншої через посередництво спеціальних матеріальних носіїв, сигналів. Комунікація виступає необхідною передумовою функціонування і розвитку всіх соціальних систем, бо вона забезпечує зв’язок між людьми, робить можливим накопичення і передачу соціального досвіду, розподіл праці і організацію сукупної діяльності, управління та трансляцію культури [6]. Комунікація часто розглядається як складова спілкування, що здійснюється за допомогою вербальних та невербальних засобів із метою передавання та одержання інформації [3; 4].

Культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людською спільнотою, які характеризують певний рівень розвитку суспільства; інтерпретаційна модель світу людини, соціалізованої в певних умовах; цілісний історичний феномен, локальна цивілізація, яка виникла на грунті територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної та психологічної спільності [4]. Культура пронизує весь життєвий шлях людини. Вона включає й те, як люди одягаються, працюють, їхні релігійні церемонії, дозвілля, а також ті речі, що виробляються людьми і стають значимими для них. Таким чином, культура виступає способом життя членів певного суспільства, що дотримуються певних звичаїв та традицій [8].

Культурні моделі поведінки засвоюються людиною у процесі виховання в певному соціальному середовищі. Вона починає діяти, оцінювати дійсність хоч і по-своєму, але загалом у межах сформованої культурної програми, яка об’єднує спільноту. Комунікація є найважливішою частиною такої програми, яка настільки глибоко проникає у повсякденне життя, що людина не помічає, як сама дотримується заданих норм і правил спілкування та поведінки. Однак їх порушення призводить до непорозуміння та подиву [4].

Способи уникнення непорозумінь під час спілкування між представниками різних етнічних груп можливий за рахунок використання знань з особливостей міжкультурної комунікації. Міжкультурна комунікація – це процес взаємного зв’язку і взаємодії представників різних культур, в ході якої відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями і навичками між представниками різних типів культур [8].

Виділяють вербальні та невербальні засоби комунікації, які є мають спільні та відмінні риси серед представників різних етнокультурних спільнот.

Вербальна комунікація здійснюється, послуговуючись усною і писемною мовою, яка є основою культури народу, невичерпним океаном вселюдського досвіду [6; 7]. Мова як засіб спілкування пов'язує людину з сучасниками, минулими та прийдешніми поколіннями. Доки існує мова, доти живе й народ. Володіння іншими мовами відкриває доступ до культурних традицій багатьох народів, розширює межі спілкування. Мова є явищем не тільки лінгвістичним, а й психологічним, естетичним і суспільним, вона охоплює всі сфери суспільного життя, а саме: науку, освіту, мистецтво тощо [7; 9].

Якщо уявити, скільки книг, газет і журналів виходить щодня, скільки листів, телеграм, рекламних листівок знаходять люди в своїх поштових скриньках, скільки книжок ми читаємо протягом свого життя – стає зрозумілою важливість письмової комунікації. Люди використовують письмову мову рідше, ніж усну, і все-таки письмова комунікація має дуже велике значення, особливо в останні декілька років. В епоху, коли на зміну телефонним переговорам приходить електронна пошта, навички письмової мови стають дуже важливими [6].

Усна мова ще й досі залишається найбільш розповсюдженим ним способом комунікації. Слова, які ми використовуємо здійснюють суттєвий вплив на ефективність комунікації. Психологи розрізняють значення слова і його особистісний смисл. Значення слів для всіх є однаковим, а особистісний смисл їх змінюється залежно від віку, переживань, статі, індивідуальних особливостей тощо. У словниковому запасі мови зберігаються знання про той народ, який говорить цією мовою [2; 6].

Існують культурні відмінності вербальної комунікації. Культури відрізняються за тим, як багато значень вкладається в мову і скільки значень залежить від контексту комунікації. Виділяють культури із низьким та високим рівнем контексту. У культурах з низьким рівнем контексту інформація міститься в основному безпосередньо в переданих повідомленнях, а в культурах з високим рівнем контексту – інформація передається опосередковано, а навколишні повинні робити висновки про значення повідомлення, виходячи з фізичного і соціального контексту, тобто потрібно враховувати фізичні та соціально-психологічні чинники під час спілкування, а саме: час, місце та обставини спілкування; невербальні прояви, що виражаються в жестах, міміці, паузах та мовчанні; соціальний статус співрозмовника та етикет спілкування прийнятий в даній культурі [1; 5].

У культурах з низьким рівнем контексту таких як Північна Європа або Сполучені Штати, значення міститься головним чином в самих переданих повідомленнях, тобто представники культур з низьким рівнем контексту говорять, що вони думають, і відповідно, діють прямо. У культурах з високим рівнем контексту – типу азіатських країн або країн Близького Сходу, значення повідомлення засноване, як вже зазначалось, на фізичному і соціальном контексті, тобто представники, що належать до культур з високим рівнем контексту, очікують від інших опосередкованої інтерпретації значень слів; вони очікують, що інші зрозуміють приховані почуття і натяки, виражені жестами, про які люди з культур з низьким контекстом навіть не здогадуються. У результаті часто відбуваються непорозуміння [1; 11].

До невербальних засобів комунікації належить система знаків, які відрізняються від мовних способами та формою їх виявлення. У процесі взаємодії вербальні й невербальні засоби можуть підсилювати або послаблювати дію один одного. Невербальна комунікація представлена різноманітними знаковими системами, які включають у себе не лише моторику різних частин тіла людини, а й просторово-часові характеристики організації спілкування тощо. Мова невербального спілкування є мовою не лише жестів, а й почуттів. Хоча люди зважують свої слова, справжні почуття можна прочитати через міміку, жести, інтонацію і тембр голосу. Кожен з цих невербальних елементів спілкування може допомогти нам переконатися в правильності сказаного або ж навпаки, поставити сказане під сумнів [2; 7].

До основних знакових систем належать: 1) оптико-кінетична, що охоплює жести, міміку, пантоміміку, коли джерелом психологічної інформації є руки, обличчя, постава; 2) паралінгвістична – це система вокалізації мовлення, тобто якість, діапазон, тональність голосу; 3) екстралінгвістична – це включення у мові пауз, сміху, темп мовлення тощо; 4) візуальне спілкування, тобто "контакт очима", періодично дивлячись в обличчя співрозмовника, людина приділяє йому увагу, що особливо цінується у спілкуванні; 5) проксеміка – передбачає організацію простору і часу спілкування [3; 7].

В різних культурах існують особливості невербальної комунікації. Так, наприклад, в дослідженнях англійського вченого М. Аргайла вивчалась частота і сила жестикуляції в різних культурах і було виявлено, що протягом години фіни жестикулювали 1 раз, італійці – 80, французи – 120, мексиканці – 180 [6].

Майже половина арабів, латиноамериканців і представників народів Південної Європи торкаються один одного в процесі спілкування, в той час як це не характерно для народів Східної Азії. З точки зору латиноамериканців, не торкатися при бесіді співрозмовника означає вести себе холодно та недружелюбно. Японці ж вважають навпаки, тобто торкатися співрозмовника під час бесіди не ввічливо і це є проявом неповаги [10].

Залежно від загальноприйнятих соціальних норм представників різних культур по-різному керують вираженням емоцій на обличчі. Так, наприклад британці, деякі північні та азійські народи не звикли показувати свої емоції відкрито через вираз обличчя. Тоді як італійці, мексиканці, бразильці та багато інших народів не маскують гарного або поганого настрою. Американці намагаються приховати вираження горя, тоді як араби, латиноамериканці вважають нормальним прояв горя та журби на обличчі при сторонніх [4].

Особлива мова – мова очей, які є найкращим індикатором стану людини, її інтересу до розмови, зміни настрою та прояву емоцій. Під час спілкування з представниками різних культур слід враховувати етнокультурні особливості зорового контакту. Переважна більшість людей в США та в інших західних культурах чекають від співрозмовника, що він буде дивитися їм прямо в очі, а в багатьох інших культурах, навпаки, коли людина старається не дивитися в очі співрозмовника, це означає пошану і повагу. Наприклад, у Японії люди під час розмови уникають прямого погляду. Китайці, індонезійці і мексиканці опускають очі на знак поваги: для них занадто прямий погляд – це ознака поганих манер. Араби, навпаки, намагаються дивитися прямо в очі людини, з якою вони розмовляють, для них прямий погляд – прояв живого інтересу [1].

Гучність і темп мовлення південних народів значно відрізняється від повільного і загалом тихішого та спокійнішого мовлення представників північних країн. Неабияку роль відіграють також паузи і комунікативне мовчання. Для американця відмова розмовляти з людиною, яка знаходиться з ним в одному приміщенні, означає крайню ступінь негативного до неї ставлення. В Англії, навпаки, мовчання вважається загальноприйнятою нормою, а схильність дуже багато говорити – поганим тоном [4;10].

Простір і час організації комунікативного процесу виступають також знаковою системою, вони є компонентами комунікативних ситуацій та несуть смислове навантаження. У різних культурах розроблені свої нормативи часових характеристик спілкування, які є своєрідним доповненням до семантично значущої інформації. Своєчасний прихід до початку переговорів символізує ввічливість до партнера, запізнення – вияв неповаги. Aмериканський дослідник Е. Холл досліджував особливості просторової і часової організації комунікативного процесу. Дослідник виділив чотири зони міжособистісного спілкування: 1) зона інтимного спілкування (від півметра до безпосереднього тілесного контакту). На такій відстані спілкуються закохані, батьки з дітьми, дуже близькі люди; 2) зона особистого спілкування (від 0,5 до 1,5 м). Межі цієї зони різні для різних культур. Як правило, на такій дистанції спілкуються добре знайомі один одному люди. Ця відстань дозволяє їм торкатись один одного, потиснути один одному руку, похлопати плече. Більшість людей вважають цю зону своїм особистим простором і не схильні впускати в нього сторонніх людей; 3) зона формального спілкування (від 1,5 до 3 м). На такій дистанції ведуть ділові, а також випадкові і малозначимі розмови; 4) зона публічного спілкування (більш як 3 м). Простір, що відділяє людину від оратора в залі, є зоною публічного спілкування. В такій ситуації коментарі, інтимні жести не є дотепними, наприклад, потиснути руку лекторові, похлопати по плечах [4; 6].

Описані зони міжособистісного спілкування мають культурні відмінності.

Американці звичайно ведуть розмову, розташовуючись на відстані не ближче 60 см один від одного. Латиноамериканець в розмові намагається наблизитись до партнера. Незнання особливостей різних культур може зашкодити спілкуванню [10].

Як ми бачимо, існують соціально-психологічні аспекти міжкультурної комунікації. Розуміння та врахування знань з етнокультурних та соціально-психологічних особливостей спілкування та поведінки представників різних культур дає змогу налагоджуванню толерантних, щирих та дружніх відносин.

Література:

1. Вердербер Р., Вердербер К. Психология общения. – СПб.: ПРАЙМ-ЕВРОЗНАК, 2003. – 320 с.

2. Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська,

З. В. Огороднійчук та ін. – К.: Каравела, 2009. – 464 с.

3. Коваленко А. Б., Корнєв М. Н. Соціальна психологія: Підручник. – К., 2006. – 400 с.

4. Манакін В. М. Мова і міжкультурна комунікація: Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2012. – 288 с.

5. Мацумото Д. Психология и культура. – СПб., 1-е издание, 2003. – 720 с.

6. Москаленко В. В. Соціальна психологія. Підручник. Видання 2-ге, виправл. та доп. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 688 с.

7. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Навч. посіб. – К., 2005. –

448 с.

8. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології. Навчальний посібник. – К.: Фірма «Інкос», Центр навчальної літератури, 2006. – 368 с.

9. Савицька О. В., Співак Л. М. Етнопсихологія: Нав. посіб. – К., 2011. –

264 с.

10. Сухарев В.А., Сухарев М.В. Психология народов и наций. – Донецк: Сталкер, 1997. – 400 с.

11. Gudykunst, W. B., Matsumoto, Y. Cross_cultural variability of communication in personal relationships // In W. B. Gudykunst, S. Ting-Toomey, T. Nishida (Eds.), Communication in personal relationships across cultures. –Thousand Oaks, CA: Sage, 1996. – P. 19–56.