ПОСТМОДЕРНІЗМ В РАКУРСІ СУЧАСНОЇ СОЦІОЛОГІЇ

ПОСТМОДЕРНІЗМ В РАКУРСІ СУЧАСНОЇ СОЦІОЛОГІЇ

Попович Г.

Буковинський державний фінансово-економічний університет

м. Чернівці

Науковий керівник: Чайка Г. В.

У статті розглянуті основні постулати постмодернізму у сучасній теорії соціології та його основні риси.

The article discusses the basic tenets of postmodernism in modern sociology theory and its main features.

Постановка проблеми. Вихід постмодернізму в соціологію є дещо запізнілим порівняно з проникненням його в інші сфери знання й культури і достатньо суперечливим. Тривалий час ряд соціологів, переважно зарубіжних, працював у руслі постмодерністської тематики і методології, навіть не підозрюючи цього. Мова йде передусім про різнопланові інтерпретації сутності й образу постіндустріального суспільства. Попри саму розбіжність в термінології, виборі тематики та інтерпретації, західні соціологи одностайно декларують та обґрунтовують появу суспільства нового типу, яке суттєво відрізняється від попереднього.

Певні філософські передумови або ідейно-теоретичні джерела постмодерну, як і будь-якої іншої течії, які вже настільки оформились, що можна побачити її витки, найбільш очевидно починають проглядатись десь у кінці ХІХ століття. Схожі ідеї висловлювали вже французькі філософи доби Просвітництва, у німецькій класичній філософії від Канта до Гегеля і Фейєрбаха, релігійному містицизмі, розмаїтих естетичних і літературознавчих пошуках. У роботах Шопенгаура, Ніцше, а пізніше Фрейда ця співзвучність вже набуває якості родинної спорідненості чи спорідненої родинності.

Варто зауважити, що більшість робіт тих авторів, яких сьогодні відносять до фундаторів постмодернізму, ідентифікують як представників «нової соціальної науки».

Актуальність дослідження обумовлена активізацією теоретичних пошуків українських соціологів щодо постмодернізму та постмодерної соціології.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Обговорення проблеми в сучасній літературі. Вітчизняна соціологія активно досліджує проблеми постмодернізму. Цьому, зокрема, сприяють переклади відомих творів як класиків постмодерністської соціології, так і їх інтерпретаторів. Можна серед останніх назвати роботи С.Леша, В.Вельша. Змістовним є учбовий посібник українських соціологів «Європейська теоретична соціологія XX-XXI століття.

Але докладний аналіз витоків постмодерну, його ідейно-теоретичних засад та понятійного апарату не знайшов у вітчизняній літературі достатнього висвітлення.

Вітчизняна соціологія активно досліджує проблеми постмодернізму. Цьому зокрема сприяють переклади творів як класиків постмодерністської соціології Д. Белла, З. Баумана, Ж.-П. Ліотара, П. Бурдьє, А. Турена, Ж. Бодрійяра так і їх інтерпретаторів.

Питанням сутності постмодернізму активно займається низка українських соціологів, зокрема: Бистряков І. К. [1], Буруковська Н. В. [2], Павко А. [3], Щербина В. В. [4-7] та ін.

Виклад основного матеріалу. Постмодернізм означає доволі розлогий ідейно-теоретичний рух, розпочатий передусім публікаціями певної групи однодумців з числа представників французької лівої інтелігенції, які прагнуть осмислити і зрозуміти сенс і внутрішню сутність та природу того стану в розвитку насамперед західного суспільства, яке сформувалось після Другої світової війни внаслідок післявоєнних трансформацій. В тому числі, досліджуючи соціально-політичну природу тих основних контрагентів, її розпочали, втягши в це руйнівне безумство по суті весь цивілізований світ (німецький фашистський і російський більшовицький тоталітаризм), а також низку технологічних і соціокультурних трансформацій, в результаті яких утворились певного типу суспільства і загальний міжнародний світо порядок, природу яких гуманітарна інтелігенція зобов’язана тепер описати і пояснити.

Із соціального боку, а саме цей бік нас цікавить у першу чергу, «епідемія постмодернізму» у першу чергу поширюється там, де соціогрупова структура і соціальні процеси, що її поєднують, настілки відчужились, виокремились, диференціювались і урізноманітнились, що в основі соціального порядку тепер лежить не схожість, а відмінність; не очевидність, а незрозумілість; не простота, а складність; не довіра, а підозра; не безперечність, а агресивна роздертість; не інтегральність, а демонстративна окремішність. У такій соціальній ситуації домінує не доцентровість (прив’язаність усього структурно-функціонального цілого до одного або кількох центрів прийняття рішень і відповідальності за їх виконання), але й не відцентровість, центробіжність. Навпаки, процеси в такому суспільстві скоріше протікають по колу, а в основі соціального порядку домінує ексцентричність без очевидних натяків на центр чи центри. Соціальний дизайн тут відзначається надмірною диверсифікацією і хаотичною фрагментаризацією [3, 34].

Потрібно підкреслити, що постмодернізм, з одного боку, постав як реакція на нездатність провідних країн Західної Європи і США розв’язати нагальні проблеми буття людей в індивідуальному і суспільному вимірах. З іншого, це критика традиційної модерністської матриці, класичного раціоналізму, традиційних постулатів та орієнтирів метафізичного мислення. Незважаючи на різницю в тлумаченні терміна «постмодернізм», усі прибічники його застосування вбачають у ньому методологічний інструмент для визначення позиції відходу від класичного раціоналізму і модернізму. Сильна сторона цієї течії – заклик до подолання таких негативних феноменів суспільства епохи модерну, як «тоталітаризація» різних сфер життя, «відчуження об’єктивного знання», «лімітація» думок, дій людини різними привидами «загального», «раціонального» чи «істинного».

Одним із основних своїх завдань постмодерн вбачає критику класичної філософії з властивими їй «центризмами» («логоцентризм», «теоцентризм», «антропоцентризм» тощо). Історично склалося так, що утвердження нового завжди супроводжувалося критикою попередніх концепцій. Критичний аналіз попередніх надбань неодноразово спостерігався в історії філософії. Яскравим прикладом є філософія епохи Відродження, яка переосмислювала надбання давньогрецької та давньоримської філософії. Тепер переглядається класична філософія, відбувається напружений пошук нової парадигми знання, нової методології, нового світосприйняття, нового розуміння відношення «об’єкт – суб’єкт», формується нова теорія пізнання [2, 7].

Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму:

– культ незалежної особистості;

– потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

– прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

– використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

– зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

– суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

– сюжети творів – це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

– запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

– як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;

– іронічність та пародійність [5, 86].

Найпростішим чином постмодерн можна характеризувати як розвинутий модерн, що розкрив весь закладений у ньому потенціал і ресурсні можливості.

З. Бауман стверджує, що постмодернізм долає «класичну» соціологію, вводячи в аналіз дію та її суб’єкта чи агента, а також його (суб’єкта, агента) «соціальні операції», де соціальна ситуація стає територією взаємодії свободи і необхідності. В результаті такої трансформації дія стає можливою, осмисленою, ідентифікованою. Через мотивацію і прогнозування з’являється той життєвий проект або «справа життя», завдяки чому діючі агенти через вибір свого проекту і протистояння проекту інших утворюють деяку мережу відносин, уступок, протистоянь і залежностей, завдяки чому суспільність самоконституюється, із потенціального переходить у дійсний стан, тобто стає власне суспільством. Отже, соціабельність співіснування, само конституювання і самогрупування, самозбирання (selfassembly) займають, на думку З. Баумана, в постмодерністській концепції суспільства центральну роль, яку класична ортодоксія відводила «суспільству», «нормативному порядку», «групі» чи «соціогруповій структурі», «соціалізації» і «контролю». Тут, на нашу думку, наявне помилкове ототожнення сучасної, або «класичної» соціології виключно зі структурним функціоналізмом, а суспільства – із соціальним порядком, що зовсім не так [4, 63].

Достатньо поширеним серед постмодерністів, особливо тієї їх частини, яка спрямована на дослідження соціальних процесів, є звинувачення модерного суспільства в породженні «суспільства споживання», тобто такого суспільства, в якому споживання є визначальною передумовою, перманентним дієвим чинником і кінцевою метою будь-якої індивідуальної чи колективної суспільної активності. У цьому сенсі постмодерністи діють у рамках тієї логіки аналізу, в якій одна риса відривається від інших, набуває самостійного чи навіть визначального значення, стаючи всезагальним експлікативним чинником. Ми можемо бачити це на прикладі концепцій «активного», «політичного», «постіндустріального», «сексуального», «дозвіллєвого», «гедоністичного», «масового», «раціоналістичного», «технократичного» тощо суспільства. У цьому ряді можливих виокремлювань якоїсь однієї сфери, причини, чинника чи фактора постмодерністи особливо акцентують на споживанні як потужному трансформаторі всіх суспільних відносин. Наряду з раціоналізмом, техніцизмом і формальною доцільністю вони оголошують споживання тим чинником, який спотворює нормальний рух людської історії. Цей висновок логічно випливає з наперед декларованої ними тотальної неврівноваженості суспільства.

Постмодерністська соціологічна теорія повинна також звільнитись від таких метафор, як прогрес, регрес, розвиток, занепад та близькі до них. Локальні випадкові соціальні трансформації, реформації чи деформації між собою не пов’язуються і взаємно між собою не накладаються, хіба що випадковим і незрозумілим або безпричинним чином. Такі події не можуть бути подані лінійним чи якимось іншим однопорядковим способом. Їх не можна розглядати за критеріями більшої чи меншої гомогенності, відмінності, органічності, раціональності, ціледоцільності. Єдина очевидна константа в суспільстві полягає в його перманентній змінності, мобільності, трансформаційності, чинники, механізми і напрям яких ніколи не можна заздалегідь вказати, хіба що вгадати. Метафорою такої ситуації найкраще слугує образ броунівського руху. Ще більш точно це можна назвати недетермінованою невизначеністю або невизначеною не детермінованістю.

Висновки. З. Бауман пропонує традиційні поняття, такі як «суспільство», «нормативній порядок», «група», «соціалізація», «контроль», замінити новими термінами: «соціальність», «габі тат», «самоконституювання», «конституювання»; «самозбирання» (самомонтаж), що, на його думку, буде адекватно пояснювати постмодерне суспільство.

Але в пошуках загальних принципів соціальної дії у постмодерні міститься найбільш слабке місце цієї концепції, оскільки виникає питання: на якій основі можлива наступна організація, особливо якщо мати на увазі енергійне заперечення раціональних форм мислення з боку прихильників постмодернізму. Якщо абстрактно-логічне мислення як досить ефективний механізм узагальнення, уніфікації і координації заперечується, то цю функцію має взяти на себе якась інша форма мислення. Допоки постмодерністи не вкажуть на неї, не виявлять її облік і механізм дії, доти постмодернізм буде мати свою власну ахілесову п’яту, яку завжди можна використати проти нього. Вчені майже усіх галузей природничих та гуманітарних наук зосереджені на вивченні та визначенні нового напряму в історії науки – постмодернізму. Постмодернізм на сьогоднішній день є настільки модним явищем, що обговорення його основних концептів і взагалі свого ставлення до нього стало ознакою доброго тону для сучасного інтелектуалу. Зусиллями критиків постмодернізму було створено своєрідну «ідеологію», яка забезпечила йому чудову культурну адаптацію, зумовивши водночас загрозу баналізації, нівелювання, а інколи і спотворення ідей провідників постмодерну.

Список використаної літератури:

1. Бистряков І. К. Сталий розвитой України: постмодернізм, простір, методологія управління / І. К. Бистряков // Вісник НАН України – 2012. – №7. – С. 47-53.

2. Буруковська Н. В. Філософія доби постмодерна: еволюція проблематики / Н. В. Буруковська // Вісник Академії адвокатури України – 2011. – №3. – С. 5-10

3. Павко А. Методологія модерну і постмодерну: проблеми синтезу протилежних підходів / А. Павко // Вісник НАН України – 2011. – №3. – С. 34-39.

4. Щербина В. В. Постмодерністська концепція соціальної дії З. Баумана / В. В. Щербина // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики. – 2011. – № 51. – С. 61-68

5. Щербина В. В. Ідейно-методологічні передумови постмодерну: соціологічна концепція Ж.-Ф. Ліотара / В. В. Щербина // Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах «Грані». – 2011 – №6. – С. 85-88

6. Щербина В. В. Особливості постмодерного суспільства з погляду західної соціології постмодернізму / В. В. Щербина // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики. – 2011. – № 52. – С. 13-21

7. Щербина В. В. Сучасна соціологія і постмодернізм / В. В. Щербина // Вісник національного університету. Соціологія і політичні науки. – 2011 – №8. – С. 34-42