Ковтун Н. С.

Академія митної служби України

Чинники розвитку конкурентоспроможності національної економіки

Постіндустріальний розвиток країн світу тісно пов'язаний з ґенезою людських ресурсів, а їх конкурентні переваги стають визначальним чинником конкурентоспроможності національної економіки. Проблема формування та реалізації конкурентоспроможності національної економіки широко висвітлена в науковій літературі, про що свідчать роботи М. И Гельвановського, Д. Є. Денісенко, С. В. Казанцева, Г. В. Кравчук, М. Портера, Н. Тарнавської, І. С. Чорнодід [1-8].

Чинники підвищення конкурентоспроможності національної економіки мають достатньо універсальний характер. У сфері виробництва вони визначають зміни техніко-економічного устрою і перехід до наступного циклу макроекономічної динаміки. У сфері виробничо-господарських зв’язків – зумовлюють розвиток інновацій в сфері управління, реалізацію її абсолютних і порівняльних переваг у ринковому обміні. У сфері ресурсного забезпечення – розвиток конкурентних переваг людських ресурсів.

Стратегія формування та реалізації конкурентоспроможності національної економіки має виходити з того, що праця стає все більш кваліфікованою та інтелектуальною, відбувається вимивання вузькоспеціалізованих “старих” професій та ручної праці. Поширення комп’ютерної техніки призводить до скорочення та перерозподілу робочих місць, структурного безробіття в усіх сферах і галузях національної економіки. Поступово створюється особлива структура зайнятості, в якій переважає праця, пов’язана з індустрією дозвілля людини, з розв’язанням складних науково-технічних задач, відрізняється високим рівнем загальної та професійної освіти зайнятих. Освіта стає основою для ефективного застосування людського ресурсу, подальшого розвитку творчого начала, здатності людей приймати рішення, виробляти нові ідеї.

Саме професійна освіта є ефективним засобом підвищення конкурентоспроможності людських ресурсів, сприяє їх професійній мобільності та трудовій адаптації, дозволяє балансувати попит і пропозицію на ринку праці. Визначимо основні напрями підвищення ефективності системи професійної освіти в країні:

– створення системи постійного моніторингу і прогнозування потреб ринку праці у професійних кадрах;

– взаємодія роботодавців з представниками освітньої галузі щодо кваліфікаційних вимог випускників та урахуванням пріоритетних напрямів розвитку національної економіки;

– реформування системи професійної освіти на основі модернізації її матеріально-технічного забезпечення та реалізації інноваційних методів навчання;

– забезпечення безперервності професійної освіти на всіх її рівнях.

Враховуючи визначальний вплив освіти на формування конкурентних переваг людських ресурсів, слід визнати необхідність новітніх напрямків розвитку освіти. Так, реалізація стратегій, спрямованих на індустріальну модернізацію надає пріоритет розвитку професійно-технічної освіти. Стратегії технологічного та інноваційного лідерства для випереджаючого розвитку потребують пріоритетного розвитку вищої та післядипломної освіти, а реалізація інноваційних стратегій побудови економіки знань означає необхідність розвитку всіх рівнів освіти та безперервність освіти. Тому, наступним чинником формування конкурентних переваг людських ресурсів має стати повноцінне підключення національної освітньої системи до зони європейської вищої освіти.

Саме освіта як система продукування, поширення, зберігання знань та формування конкурентних переваг людських ресурсів має стати основою для побудови економіки знань, яка б дозволила створити певний потенціал у сфері дії п’ятої хвилі макроекономічної динаміки та поступово шукати власну нішу у сфері дії шостої хвилі макроекономічної динаміки. У цьому зв’язку важливо відмітити, що зміна світових лідерів надає можливості менш розвиненим країнам підключитися до тих країн, які успішно нарощують конкурентоспроможність національної економіки. Неминучість цього пояснюється гіпотезою інноваційної паузи, відповідно до якої існуючі сьогодні технології вичерпали свій ресурс як чинника конкурентоспроможності, а нові базисні інновації ще не з’явилися.

Використання інноваційної паузи означає можливість формування принципово нових чинників конкурентоспроможності національних економік. Це може відбуватися на основі активізації інноваційної діяльності всіх економічних суб’єктів, їх участі в інтеграційних процесах у інноваційній сфері та створення інституціонального механізму залучення передових інновацій в економіку країни, створення інноваційних кластерів – замкнених систем відтворювальних зв’язків на основі поширення технологічних інновацій [6].

Чинники національної конкурентоспроможності все більше формуються під впливом глобалізації. Важливим чинником конкурентоспроможності національної економіки має стати створення механізмів залучення людського капіталу в країну, насамперед, іноземної робочої сили найвищої кваліфікації. Іншим чинником розвитку конкурентоспроможності національної економіки має стати створення високопродуктивних робочих місць. Завдяки ефективному використанню наявних робочих місць економічні суб’єкти можуть зберегти та посилити конкурентні позиції, а рішення по створенню, забезпеченню ресурсами та використанню високопродуктивних робочих місць мають стати основою для збільшення конкурентоспроможності економіки в майбутньому.

Висновки. Проведений аналіз доводить визначальну роль конкурентних переваг людських ресурсів у забезпеченні конкурентоспроможної національної економіки, однак потребує подальших досліджень впливу постіндустріальних тенденцій розвитку та глобалізації на формування конкурентних переваг людських ресурсів. Основними чинниками конкурентоспроможності національної економіки визначено: кількість людських ресурсів, створення механізмів залучення людського капіталу в країну, насамперед, найвищої кваліфікації; збалансованість попиту та пропозиції на ринку праці, підвищення рівня оснащеності робочих місць, що безпосередньо впливає на продуктивність праці в економіці, визначає структуру витрат виробництва, демотивує розвиток працівників та не дозволяє використовувати окремі конкурентні позиції економічних суб’єктів.

Література

1. Гельвановский М. Конкурентоспособность: микро-, мезо- и макроуровни. Вопросы методологии / Высшее образование в России. – 2006. – №10. – С. 39-37.

2. Денисенко Д. Є. Конкурентоспроможність економіки України: глобальні виклики та необхідність підтримання / Д. Є. Денисенко // Економічний вісник університету. Збірник наукових праць учених та аспірантів. Випуск 20/3. Переяслав –Хмельницький, 2013. – С. 190-195.

3. Казанцев С. В. Методология и опыт оценки внутренней конкурентоспособности регионов России / С. В. Казанцев. – М.: Дело, 2005. – 251 с.

4. Колот А. М. Соціально-трудова сфера: стан відносин, нові виклики, тенденції розвитку : [монографія] / А. М. Колот. – К. : КНЕУ, 2010. – 251 с.

5. Кравчук Г. В. Конкурентоспроможність і розвиток страхового ринку України / Г. В. Кравчук. – Чернігів: МНТУ ЧПБіП, 2009. – 346 с.

6. Портер М. Е. Конкурентное преимущество. Как достичь высокого результата и обеспечить его устойчивость / М. Е. Портер; пер. с англ. – М.: Альбина Бизнес Букс, 2005. – 715 с.

7. Тарнавська Н. Новітні прояви конкуренції в суспільстві, яке базується на знаннях / Н. Тарнавська // Економіка України. – 2008. – №2. – С. 4-16.

8. Чорнодід І. С. Методологія аналізу соціальної конкурентоспроможності країни / І. С. Чорнодід // Бізнес Інформ. – 2013. – № 8. – С. 225-231.