Секція: Філософія

Недоступ К.К.

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, м. Харків

СВОБОДА ЯК ФІЛОСОФСЬКЕ ПОНЯТТЯ

Одним із найважливіших аспектів буття людини є свобода – філософська категорія, що характеризує сутність людини та її існування. Вона дає можливість людині мислити й діяти не внаслідок внутрішнього або зовнішнього примусу, а у відповідності із своїми уявленнями й бажаннями.

Свобода – це не неробство, а можливість вільно розпоряджатися своїм часом та вибирати собі заняття. Бути вільним – означає не вдаватися до неробства, а особисто вирішувати що робити і чого не робити.

Свобода подвоює мужність й сили людини. Людина повинна володіти тією свободою, яка дає простір її енергії, розуму й добрим якостям. Людина вправі робити все що не шкодить іншим.

Хто істинно вільний – той не слугує власним пристрастям та чужим примхам. Цицерон стверджував, що ми справді вільні, коли ми зберегли здатність міркувати самостійно, коли необхідність не змушує нас захищати навязані й, в деякому роді, предписані нам думки.

У різні періоди історії людства філософи свободу визначали по-різному [1]. Так, Діоген був переконаний у тому, що не будь-яка людина вільна, а лише та, яка кожний день готова померти. Епіктет вважав вільною тільки таку особу, яка бажає лише того, що може отримати. Локк – людину, що уміє управляти своїми пристрастями. Дідро вважав уявлення про вільну волю ілюзією людини, що почуває себе причиною власних вчинків, але не усвідомлює себе результатом обставин. Демокріт стверджував, що вільність однієї людини пов’язана з відсутністю обмежень у всьому суспільстві [2, с.241].

Платон писав «свобода – влада над життям; незалежність у всьому; можливість жити по-своєму; щедрість у використанні майна і володіння ним» [3, с. 617]. Основа філософії свободи за Платоном полягає у розумінні її як стану, при якому пристрасті людини підпорядковані розуму, який втілюється у політичних інститутах.

Арістотель [4] пов'язував свободу з розумністю, необхідністю, добропорядністю, продовжуючи думку Сократа і Платона про певний детермінізм свободи.

За Монтеск'є Ш.Л. [5, с.137] свобода – це право людини робити все, що дозволено законом.

Руссо Ж.Ж. стверджував «…загальна свобода є наслідком людської природи. Її перший закон – турбота про самозбереження; і як тільки людина досягає розумного віку, вона стає єдиним суддею засобів, придатних доля її самозбереження» [6, с.199].

За Гегелем право – це свобода, сваволя – це «її змішування з несвободою», а закон – це розум і свобода. Гегель формулював абстрактне право таким чином: «будь особою і поважай інших як осіб» [7, с. 52].

Поняття свобода виникло в історії людської думки як результат усвідомлення ролі і можливостей людини, як визначення свідомої вольової активності людини в особистому та суспільному житті.

Свободу визначали і як добровільне підпорядкування необхідності, і як можливість нікому не підкорятися. Її ставили в залежність від умов, що дозволяють або не дозволяють задовольняти бажання, вважали безумовним станом духу людини, що не залежить від зовнішніх умов.

Найбільш розповсюдженим в історії людської думки є міркування, що вільний той, хто не підвладний волі інших людей. Кожна людина є унікальною й вільна вибирати між добром і злом. Такий вибір потребує від неї фізичних і духовних зусиль. Кожний індивід несе відповідальність за свій вибір.

Література:

1. Основи філософських знань [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://subject.com.ua/philosophy/osnovi/153.html

2. Лурье С. Я. Демокрит. Тексты. Перевод. Исследования / С. Я. Лурье. – Л.: Наука, 1970. – 663 с.

3. Платон. Закони / Платон. – М.: Мысль, 1999. – 832 с.

4. Арістотель. Політика / Арістотель – К.: Основи, 2003. – 239 с.

5. Монтеск'є Ш. Л. О духе законов / Ш. Л. Монтеск'є. – М.: Мысль, 1999. – 672 с.

6. Руссо Ж. Ж. Об общественном договоре: трактаты / Ж. Ж. Руссо; пер. с фр. А. Хаютина, В. Алексеева-Попова. – М.: ТЕРРА-Книжный клуб; КАНОН-пресс-Ц, 2000. – 544 с.

7. Гегель Г. Ф. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / Г. Ф. Ф. Гегель; пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра. – К.: Юніверс, 2000. – 336 с.