Гарбадин А.С.

Львівський національний університет імені Івана Франка

Політичне означення чужинця за А.Шопенгауером

Для розвитку філософсько-політичної думки XIX століття характерною є означеність під грифом «некласичності». На нашу думку, такий ярлик є досить умовним, адже основні праці такого спрямування вже давно мають догматично-класичний характер у поясненні людського світобуття, зокрема у політичній формі його зрізу, і для XIX століття, і для пояснення суті людини загалом. Відмінність від «класичності» традиційного спрямування передусім полягає у зміні акцентів інтерпретації людини, людськості загалом – замість економіко-правових меж її значимості на перший план виходять психологічно-екзистенційні, – онтологічні у сенсі пріоритетності саме персоналізації осмислення дійсності. Тому і чужинець вже перебуває не за межами правових регулятивних механізмів, економічних характеристик його нетиповості, а за межами натовпу, масовості, бездіяльності, звичності загалом. Політичне означення такої проблематики полягає у схопленні нового розуміння межевості людського існування політичними механізмами функціонування держави, суспільства, влади – залежно від конкретних дослідницьких парадигм, на яких ми зупинимось далі.

Для Артура Шопенгауера ключовим було те, ким людина є за своєю суттю як особистість у найширшому розумінні, те, чим вона володіє і те, яка вона в очах інших людей. Однак загалом основним є те, що відбувається у самій людині, – «одні і ті ж зовнішні події чи відносини діють на кожну людину зовсім по-різному і при однаковому середовищі кожен живе в іншому світі» [1, с. 6]. Світ, таким чином, не є об’єктивною даністю, а наслідком індивідуального його сприйняття. Для двох людей об’єктивність світу, при протилежному її сприйнятті, буде мати кардинально інший вигляд, «оскільки якраз все, що існує і здійснюється для людини, завжди і безпосередньо існує лише в його свідомості і здійснюється для свідомості» [1, с. 8]. «Ніхто не може вилізти зі своєї індивідуальності» [1, с. 9] – суб’єктивність визначає світ. Відповідно і людське існування фактично залежить від персональних характеристик індивідуальності – від персональних характеристик уявлення.

За таких умов ключовим аспектом стосунків між людьми є зіставлення їхніх відмінностей – людина «перш за все насолоджується сама собою» [1, с. 17], вона особисто визначає можливість власного щастя і власної тривоги, оскільки перше, за А. Шопенгауером, є персоналізованим.

Тому лиш та людина щаслива, інтелект якої переважає над її волею до дії – вона здатна жити так, як вважає за потрібне, і навпаки, – «нормальна людина приречена шукати насолод і задоволень свого життя в речах, що перебувають поза нею, у власності, у ранзі, в дружині і дітях, в компанії і т.д. … ми можемо сказати для опису її становища, що центр її ваги міститься за межами її самої» [1, с. 41]. А. Шопенгауер вимальовує чужинця інакшого зразка – це вже людина робоча, не пригноблений соціально елемент, це своєрідний духовний схимник з особливим складом розуму, чия інтелектуальна потенція робить його вищим за мирські гризоти та пристрасті. По суті, така людина позбавлена спраги зовнішньої – скажімо, на противагу володарю Н. Макіавеллі, який черпав свою могутність у зовнішній рухливості, динаміці, такий індивід уже сам для себе є мірилом істинності, моральності, що не вимагає інституційно-соціальної освяченості. Тому мислитель і намагається всіляко відсторонити свого чужинця від шкідливого впливу іншої думки – «цінність, якою ми наділяємо сторонню думку, і наша постійна через це стурбованість, зазвичай, переважають майже кожний здоровий задум, тому на це можна дивитись як на рід загальнопоширеної чи навіть уродженої манії» [1, с. 65].

Політичне ж означення такого чужинця відбувається у векторному співвідношенні останнього із поняттями честі, рангу і слави, які завжди є зовнішніми стосовно нього. Політика, будучи перш за все явищем, укоріненим у відносини, саме на рівні перетину особистостей і виникає. Саме тому в цьому аспекті зовнішня думка у політичній сфер і визначає чужинця як такого.

Честь є накопиченням характеристик посередності у розумінні А. Шопенгауера, вона має лиш опосередковану цінність, оскільки її культивація є виразником суспільної думки про чужинця. Так-от службова честь є лише поверхнево позитивною думкою про бюрократа, хай він і не виконує ефективно своїх обов’язків, зате вважається, що він це робить. Натомість слава для А.Шопенгауера є позитивним явищем – тим паче у пропорційному відношенні – що пізніше наступає, то довше і триває. «Слава ґрунтується на тому, що таке людина порівняно із іншими. Тому й вона і відносна і має тільки відносну вартість» [1, с. 129].

Людина в уявленні Шопенгауера стає чужинцем, незважаючи на думку іншої – всупереч їй, замикаючись на своєму розумінні світу, – «що більше людина має у собі, то менше для неї можуть значити інші» [1, с. 158]. Людина заглиблюєтся в себе, при цьому не висловлюючи відрази до інших індивідуальностей. Вона стає чужинцем, максимально можливо відмежовуючись від політики загалом, від соціальної думки – за А. Шопенгауером, у такої людини найточніший годинник, хай навіть усі навколишні і звіряють час за поламаними пристроями.

Список використаної літератури:

1. Шопенгауэр А. Афоризмы для усвоения житейской мудрости / А. Шопенгауэр. – М. : АСК, 2006. – 238 с.