Право / 4.Трудовое право, и право социального обеспе­чения.

 

Кузнєцова Анастасія Олександрівна
студентка курсу І курсу групи П-12

Міжнародного класичного університету «Україна-Південь»
науковий керівник: к.і.н. Шпак Д.О.
(Україна, Миколаїв)

 

Роботодавець: зміст терміну на прикладі трудового законодавства України.

 

W tym artykule przeanalizowano prawne aspekty określenie «pracodawcy» który jest używany w prawie pracy na Ukrainie.

 

У вітчизняному трудовому законодавстві переважно використовується термін «власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган», під яким розуміється той суб’єкт, на якого законодавець покладав ті чи інші обов’язки або якого наділяє певними правами у галузі права. При цьому зміст терміну законами та іншими нормативно-правовими актами не визначається. Законодавець виходив із того, що його зміст є достатньо зрозумілим без спеціального його визначення нормативно-правовими актами.

Втім, на нашу думку, з правового погляду поняття «власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган» є не таким вже й однозначним, а його правильне застосування має в деяких випадках принципово важливе значення для вирішення складних правових питань. Насамперед, згадаємо, що Конституція України визначає юридичних осіб (якими є, зокрема, підприємства, установи, організації) як один із видів суб’єктів права нарівні з громадянами, державою та територіальними громадами. Зокрема, саме юридичні та інші особи виступають суб’єктами права власності, здійснюють господарську діяльність, мають право на звернення до суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів тощо [1]. Таким чином, з правового погляду вживання терміну «власник підприємства, установи, організації» настільки ж необґрунтоване і беззмістовне, як, наприклад, вживання терміна «власник громадянина» чи «власник територіальної громади». Вважаємо, що зазначений термін є здебільшого економічною, а не правовою категорією. Цим терміном законодавець намагається відобразити характер правових, економічних та організаційних відносин між певною особою («власником») та юридичною особою («підприємством, установою або організацією»), підкреслюючи цим, насамперед, залежність підприємства від рішень власника.  Слід підкреслити, що юридична необґрунтованість терміну «власник підприємства, установи, організації» особливо виразно виявляється у разі його застосування до таких видів юридичних осіб, як установа та організація, для яких у багатьох випадках відносини власності учасника (засновника, члена) на частку в статутному фонді чи в іншому майні взагалі не є актуальними. Беручи до уваги відсутність у засновника (учасника, члена) підприємства, установи, організації права власності на підприємство, установу, організацію як об’єкт цього права власності, вміщені в законах та інших нормативно-правових актах посилання на «власника підприємства, установи, організації» фактично є посиланнями на особу, яка не існує [2]. За таких обставин потреба в застосуванні іншого, більш доречного терміна в законодавстві є цілком логічною та зрозумілою.

Останніми роками законодавство поступово переходить від терміну «власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган» до визнаного у світовій практиці терміна «роботодавець». З правового погляду такий підхід, з одного боку, є кроком до вдосконалення юридичної та нормотворчої техніки, позаяк термін «власник підприємства, установи, організації» не лише не відповідає правовому статусу цього суб’єкта у виробничих та соціально-трудових правовідносинах, але й є беззмістовним з правового погляду, про що вже йшлося [3]. Проте слід більш уважно поставитися до змісту, що надається наразі терміну «роботодавець» в законах та інших нормативно-правових актах. Низка законів України та виданих на їх підставі інших нормативно-правових актів містять майже ідентичне визначення поняття «роботодавець», зводячи його зміст до власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу та фізичної особи, яка використовує найману працю. Таке або майже таке визначення поняття «роботодавець» містять, наприклад, «Про охорону праці», «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» тощо.

Таким чином, на сьогодні термін «роботодавець», застосовуваний у нормативно-правових актах, лише замінив собою раніше вживаний термін «власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган», не змінивши при цьому змісту і не усунувши очевидних фактів беззмістовності та невідповідності останнього. З юридичного погляду не виникає жодних сумнівів щодо наявності у фізичної особи, яка використовує найману працю, статусу роботодавця, позаяк така особа, по-перше, є суб’єктом права і може бути стороною правовідносин, а по-друге, – використовує працю найманих працівників і, отже, дійсно є роботодавцем.

Водночас, питання наявності статусу «роботодавця» у «власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу» потребує більш глибокого вивчення. Заслуговує на увагу також словосполучення «уповноважений орган», що використовується законодавцем для визначення терміна «роботодавець». Наразі жодний нормативно-правовий акт не визначає, хто є цим «уповноваженим органом» і на що саме має бути уповноважений той чи інший орган, аби він вважався роботодавцем, зокрема, у контексті законодавства про охорону праці. Наприклад, Закон України «Про охорону праці» встановлює низку обов’язків роботодавця у сфері створення належних, безпечних і здорових умов праці і при цьому визначає, що роботодавцем (у контексті юридичних осіб) є «власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган» [4].

Залишається без конкретної відповіді також і питання про те, яка саме особа несе відповідно до ст. 13 Закону України «Про охорону праці» безпосередню відповідальність за розроблення і реалізацію комплексних заходів із охорони праці, забезпечення виконання необхідних профілактичних заходів, забезпечення належного утримання будівель і споруд, виробничого обладнання та устаткування, забезпечення усунення причин, що призводять до нещасних випадків, професійних захворювань, та здійснення профілактичних заходів, розроблення і затвердження положень, інструкцій, інших актів із охорони праці, що діють у межах підприємства, здійснення контролю за додержанням працівником технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці тощо.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що наведені та інші нормативно-правові акти у сфері соціального страхування та охорони праці, покладаючи певні обов’язки на «роботодавця» і, прирівнюючи зміст цього терміна до «власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу», створюють ситуацію, коли норми законодавства, суворо кажучи, просто неможливо застосувати як у добровільному, так і у примусовому порядку.

Водночас, зауважимо, що на сьогодні розробники проектів нормативно-правових актів поступово відходять від згадуваного і, вочевидь, неправильного визначення терміну «роботодавець». Розроблені останнім часом проекти законів (наприклад, проект Закону України «Про професійний розвиток персоналу на виробництві», проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про зайнятість населення» тощо) пов’язують поняття «роботодавець» із юридичною особою або фізичною особою, яка використовує найману працю. На нашу думку, саме таке визначення поняття «роботодавець» відповідає правовій природі відносин між найманим працівником і роботодавцем, правильно визначає статус юридичної особи у відносинах із найманим працівником, а також дає можливість адресувати норми законів та інших нормативно-правових актів саме тій особі, яка і повинна мати певні права і обов’язки, як роботодавець.

 

Список використаних джерел та літератури:

 

1)    Солов’ова Л. Роботодавець: термінологічні та правові аспекти / Л. Солов’йова // Право України. – 2002. – № 3. – С.76–81.

2)    Алєксєєнко Л. Актуальні питання правового становища власника в трудовому праві України / Л. Алєксєєнко  // Юридичний журнал. – 2006. – № 7. – С. 50–52.

3)    Там само.

4)    Закону України «Про охорону праці» № 2694-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 49. – С. 668 (в редакції від 16.10.2012 // ВВР. – 2013. – № 48. – С. 682).

5)    Проект Трудового кодексу України № 1108 від 04.12.2007 [електронний ресурс] // Офіційний сайт Верховної Ради України.