Є. В. Федорова, М. В. Корчака

Сумський державний педагогічний університет ім. А. С. Макаренка, Україна

ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНІ МЕТОДИ РОБОТИ З АЛЕКСИТИМІКАМИ

Науково-теоретична база дослідження:

За останні роки кількість публікацій у напрямку вивчення алекситимії значно збільшилась. Про це свідчать видання не лише вітчизняних, але й зарубіжних дослідників: В. Провоторов «Традиционные факторы риска ИБС в контексте проблемы алекситимии» (1998), Н. Гараняна «Концепция алекситимии» (2003), В. Ереська «Алекситимия и методы ее определения при пограничных психосоматических расстройствах» (2005), Г. Кристала «Интеграция и самоисцеление. Аффект, травма и алекситимия» (2006), Е. Терещука «Алекситимия: понятие, диагностика, особенности психотерапевтической работы с алекситимичными пациентами» (2008), И. Малкина-Пых «Об одном возможном методе психологической коррекции алекситимии» (2009), Д. Трунова «Виды и механизмы функциональной алекситимии» (2010), Н. Яковлевой «Агрессивность и алекситимия у врачей пожилого возраста с различными типами поведенческой активности» (2012).

Актуальність:

Безліч наукової та психолого-медико-педагогічної літератури визначає, що таке алекситимія, подає види та класифікації, механізми виникнення та принципи роботи з нею. Проте недостатньо уваги приділено найважливішому – ефективній психологічній профілактиці, психодіагностиці, з'ясуванню причин виникнення та методам роботи, що сприяло б відновленню та зміцненню психологічного здоров'я, поліпшенню стосунків з оточуючими та повноцінному процесу соціалізації особистості. Через сучасний стрімкий розвиток і перебіг стресових подій у світі, варто віднести проблему мінімізації комунікативних можливостей постраждалих до одного з найважливіших осередків діяльності практичного психолога.

Формування мети роботи:

Особистість, для якої характерна неможливість висловлення власних емоцій, як наслідок, може спричиняти неадекватну, нецілісну та неуспішну соціалізацію оточуючих, а особливо власних дітей. Алекситимія несе загрозу для формування психологічно здорових міжособистісних стосунків, зокрема також створення родини, що відбувається здебільшого у юнацький період. Своєчасне виявлення алекситимії дає можливість запобігти глибокому переживанню емоцій на фізичному рівні і повернення їх у вербальне висловлювання. Тому метою статті є аналіз неефективних та обґрунтування дієвих методів роботи з алекситиміками.

Виклад основного матеріалу:

Перші спроби роботи з алекситимією проводилися ще з 1948 року в рамках психодинамічної психотерапії. Але такий підхід не сприяв розвитку для типового невротичного переносу в алекситиміків, адже вони створюють мало спонтанної мовної реакції під час психотерапевтичного процесу, не схильні обговорювати свої почуття, не проявляють інтерес до терапевта оскільки чекають від нього допомоги за зразком медичної моделі. Також можуть виникати ситуації, коли алекситиміки прив’язуються до психотерапевтичної ситуації і використовують її як заміщення. У груповій роботі цього ж напрямку, як при короткотривалій так і при систематичній довгочасній, відмічається лише незначне покращення стану. Однак за даними 1991 року А. Паулсена зафіксовано поліпшення стану в ході короткочасної динамічної терапії, що пояснюється модифікацією техніки та акцентуацією на безпечних висловлюваннях [1].

Очевидно, що причинами неефективності психодинамічної психотерапії з алекситимією є: невідповідність дійсного розладу та моделі неврозу даного підходу. Ці недоліки можна подолати за допомогою феномену «патологічної прив’язаності до психотерапевта» та підтримуючій поведінці терапевта впродовж всього процесу психотерапії. М. фон Рад наголошує на тому, що психотерапевт повинен перебувати у ролі «матері», допомагаючи клієнту просуватися вперед на шляху до психологічної зрілості, тобто створювати образи та символи, усвідомлювати, спостерігати та висловлювати афекти замість фізичних симптомів і дій [2]. Дослідження Р. Гарфінкле підтверджує такий підхід адже виявлено, що робота з алекситимією у осіб, що страждають на анорексію є більш результативною через процеси ідентифікації та перепроходження своїх афективних станів ніж з допомогою інтерпретації несвідомих мотивів. Також Дж. Руеш з’ясував, що на перших етапах психотерапевтичної роботи велике значення має встановлення довірливих стосунків, адже ситуація терапії грає роль «перехідного об’єкту», що сприяє подальшому розвитку позитивних психотерапевтичних стосунків [1, 3]. Ґ. Тейлор вказує, що необхідно звернути увагу на дефективний комунікативний стиль алекситиміка, який і має стати фокусом для довготривалої роботи [4]. Г. Кристалл виділив специфічні завдання в психотерапії алекситимічного розладу:

¾ допомогти клієнту проспостерігати походження своїх індивідуальних особливостей;

¾ розвинути у клієнта адаптивну толерантність, указуючи на його не адаптивні способи переживання емоцій;

¾ допомогти клієнту з’ясувати – в чому його емоції несхожі на емоції інших людей та навчитися не заміщувати почуття фізіологічними реакціями.

На противагу модифікованій психодинамічній психотерапії відомо дані Д. Руффа про ефективне застосування «внутрішнього ліквідатора мови», який «говорить» за клієнта. Успішними також були спроби ліквідації алекситимії за допомогою гіпнозу. У роботі з особистістю в якої наявна вербальна збідненість дослідники стикаються з проблемою втрати нею здатності до гри, що очевидно є перешкодою для ефективної психотерапії. Така особливість на думку В. МакДугалла, викликана тривогою, що може заважати насолоджуватися життям та бути самостійним індивідом [1]. Однак К. Вольф неодноразово наголошував на тому, що клієнти, які не здатні до гри, мають спочатку набути даних навичок, а вже потім працювати з психотерапевтом.

Роль емоцій є настільки звичною та водночас важливою для традиційної психотерапії, що сформувалося очікування від людини емоційної реакції, і не передбачалося, що вона може цьому супротивитися. Ф. Данбар та Ф. Александер вважали, що клієнти психоаналітиків будуть реагувати на специфічну інтерпретацією власних конфліктів «дорослою» реакцією. Однак інші вчені розкритикували положення про те, що афективні відгуки мають сприйматися як щось звичне і вказують на часті випадки протилежної реакції. За даними досліджень А. Томпсон, особистість в якої зрілі афекти, і яка може спостерігати та простежувати свої переживання також може й думати, що хороша людина може здійснити поганий вчинок, але залишитися хорошою, так само як і об’єкт любові може викликати негативні афекти і розуміти таку ситуацію як короткочасну та мінливу. Тому доречними тут є висновки спостережень П. Сіфнеоса про те, що психоаналіз не є ефективним для алекситиміків [1].

Для роботи з алекситимією необхідно знати її види стосовно причини виникнення:

¾ первинна алекситимія обумовлена дефектами формування мозку у внутрішньоутробному розвитку, наслідками післяродової травми, післяродовими ускладненнями та спостерігається із самого дитинства;

¾ вторинна алекситимія розвивається внаслідок психотравм, частіше за все, на фоні легких неврологічних порушень чи мінімальних мозкових дисфункцій, як прояв прихованої депресії, підвищеної тривожності, посттравматичного стресового розладу, неправильне виховання (заперечуюче, суперечливе, гіперопіка, гіпоопіка), ситуація в сім’ї [1].

Стосовно таких видів алекситимії, то психотерапевтична робота над вторинною є більш успішною. Порушення когнітивної сфери характеризується як «стерильність та монотонність ідей», прив’язаність до банальних деталей буденності, мінімальні здібності до творчості, відсутність думок щодо внутрішніх установок, почуттів, бажань, помислів. У психотерапії це проявляється через труднощі в роботі зі снами: клієнти згадують їх дуже рідко, описують збіднено. Тому клієнти, які не можуть описати свої почуття не здатні й до психотерапевтичної роботи, не проявляють звичного для інших інтересу до терапевта. Отже через нездатність до емоційної комунікації клієнт не може розповісти про свої конфлікти та переноси а значну частину інформації передає невербально: жестами, положенням тіла, мімікою та почервонінням обличчя. Тож клієнт потребує того, щоб бачити психоаналітика, а той – клієнта, адже перебуваючи на «кушетці» клієнти не проходять належним чином регресію у мрії а швидше відчувають самотність та страх забуття.

Для психотерапевта є шокуючим відкриття того, що клієнти прагнуть до стосунків злиття й не сприймають комунікацію як спосіб оголосити про свої потреби.

Необхідно також наголосити на «антианалізандовій» природі даного розладу, що сприяє формуванню позитивного образу при розгляді кандидатів в аналітики, тому в комітетах по прийому у психоаналітичні інститути повинні ставитися з пересторогою до такого «образу робота». Однак в аналітичній роботі алекситиміки дають детальне перерахування банальної інформації, що нагадує поведінку осіб з розумовою відсталістю. Алекситиміки часто зовсім не проявляють емоції в терапії, не допитливі до своїх проблем, живуть у теперішньому, роблять пасивним своє минуле, неприязні до інших людей і не знаходять результати в аналізі свого минулого. Але коли психоаналітик пропонує припинити аналіз, клієнт заперечує і не змінює свою поведінку.

Одним із завдань психотерапії є допомога клієнту досягти нормального рівня фантазування. У цьому напрямку працювали вчені Н. Брашфельд та Б. Стоквіс, їх експеримент полягав у представлені алекситимікам ТАТ-карток, які стимулювали фантазії, але помітного зростання рівня фантазування не спостерігалося [1].

Ми вирішили провести профілактичне та виявляюче алекситимію заняття з допомогою асоціативних карток за методикою Г. Ремера у формі групової психотерапії. Тренінг тривалістю 70 хв. проводився зі студентами 19-20 років у кількості 7 осіб, із попередньою психодіагностикою виявлення алекситимії. Зазначимо, що учасниками тренінгу були як індивіди з алекситимією так і без неї, щоб мати змогу порівняти їх роботу. Нами було використано вправи: «Крок», «Шлях героя» та «Розповідь історій». У процесі такої роботи було виявлено алекситиміків, які виявляли труднощі в фантазуванні, а якщо і фантазували то це були банальні буденні ситуації, але процес вигадування історії займав менше часу ніж у осіб без алекситимії.

Отже, проаналізувавши літературні джерела та провівши практичні дослідження, ми виявили велику кількість суперечливих даних, щодо того, який напрямок психотерапії краще підходить для роботи з алекситимією. Тому обираючи найновіші дані можемо говорити про те, що для успішної психотерапії придатна саме модифікована психодинамічна психотерапія, що нагадує роботу з дітьми у підтримуючому союзі. Такий процес є більш ефективним, ніж у «дорослій» психодинамічній роботі.

Література:

1. Кристал Г., Кристал Дж.. Интеграция и самоисцеление. Аффект, травма и алекситимия / Г. Кристал. — М.: Институт общегуманитарных исследований, 2006 — 800 с.

2. Малкина-Пых И. Об одном возможном методе психологической коррекции алекситимии / И. Малкина-Пых. – Иркутск // Сибирский медицинский журнал. Т. 86. 2009. – № 3.

3. Руеш Дж. Інфантильна особистість. Проблемний випадок психосоматичної медицини. Психосоматична медицина // Психологія та лікування залежної поведінки. –1980.

4. Тейлор Ґ. Псіходінаміка панічного розладу. Психосоматична медицина і сучасний психоаналіз. Нью-Йорк: Міжнародні Університети. – 1987.