Решетилов К.В., студент зварювального факультету Дроб’язко М.В.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

«Філософія серця» Тараса Шевченка

Розглядати Шевченка як філософа-систематика доволі наївно, це велике перебільшення, бо він таким ніколи не був, спеціально філософією не займався, хоча вона й була в полі зору його предметного зацікавлення. На мою думку, поета можна вважати носієм власної оригінальної філософії. Неканонічної, яку, звичайно, навряд чи доречно було б «увібгати», а то й «загнати» в якусь термінологічну обойму. Поетичний зміст його творів, як правило, не вичерпується зображуваними подіями і персонажами. Там завжди є щось понад конкретику епізодів і характерів, власне те, над чим є привід і спонука подумати, а то й замислитися, а це вже стезя філософії.

Серед дослідників творчості Тараса Шевченка саме «під цим кутом» особисто мені близька позиція Дмитра Бучинського, який зазначає: «Не тільки Україна, а і весь слов’янський світ не мав такого філософа, якого можна було б порівняти з тими, що розквітли в Західній Європі, але, попри все, про слов’янську філософію, а зокрема – про українську та мислителів, треба говорити, як про щось спеціальне». Це слушно. І той факт, що імені Шевченка досі ми не знайдемо в історії вітчизняної філософії, в історії розвитку і величі людської думки, є свідченням не якогось там недбальства чи недогляду, а того, що він поки що обійдений увагою наших професійних філософів. Це їхній хліб. Не Шевченко не дійшов до вчених дослідників, а вони не дійшли до Шевченка. Хочеться вірити, що рано чи пізно такий час настане, й Шевченку як мислителю будуть присвячені ґрунтовні монографії.

Попередників у Тараса Григоровича з-поміж тих, кого іноді називають «філософами серця», на українському ґрунті було доволі. Схильність до філософії, цієї мудрості життя, на нашій землі має дуже глибоке коріння, сягаючи фактично ранньохристиянської доби. Про це свідчать і відомий «Збірник Святослава» (1076 р.), і та ж «Пчола» (XII–XIII ст.). Філософська думка була головною зброєю під час релігійної полеміки XVI–XVII ст., коли найефективнішим засобом проти польської релігійної та політичної експансії було живе слово.

Ми знаємо Шевченків потяг до книги, тож цілком ймовірно, що його не поминуло зацікавлення основними філософськими проблемами свого часу. Впевнено можна стверджувати, що йому було близьке вчення вихованця Київської академії Григорія Савича Сковороди. Філософія останнього, завдяки його мандрівному способу життя, була відома в Україні.

У повісті «Княгиня», згадуючи свої дитячі роки, Шевченко змальовує дяка Совгіра, прихильника Сковороди: «Зложив свою мізерію в торбу, закинув торбу на плечі, взяв в одну руку патерицю, а в другу – зшиток із синього паперу, де були посписувані псалми або вірші Сковороди, та й помандрував шукати собі другої школи». У «Щоденнику» від 5 липня 1857 року є цікавий запис, що засвідчує обізнаність Шевченка у царині філософії: «Я, незважаючи на щиру любов до прекрасного в природі й мистецтві, чую непереможну нехіть до філософії та естетики, і оці почування завдячую спершу Галичу, а врешті нашому високошановному В.І. Григоровичу, котрий читав нам колись лекції про теорію мистецтва, девізом яких було: більше вдумуватися, а менше критикувати – чисто платонівський вислів».

Навіть Шевченкова «нехіть», висловлена, як це буває в щоденникових нотатках, принагідно, потверджує, що він цікавився філософією та її напрямами, адже, якщо не відриватись від контексту, важко уявити нехіть людини невідомо до чого. Шевченко визнавав ідеалізм поміркований, тобто такий ідеалізм, що має «тіло і душу», так чи інакше «визнаючи» живу людину. Зацікавлення Шевченка християнською філософією вбачається і у листі до княжни Варвари Рєпніної від 1 січня 1850 року, де він пише: «Яка жахлива безнадійність! Така жахлива, що одна тільки християнська філософія може боротися з нею. Я вас прошу, коли зможете, роздобути в Одесі, бо тут я не знайшов, і надіслати мені Тому Кемпійського – «Про наслідування Христа». Єдина розрада моя тепер – це Євангелія. Я читаю її без вивчення, щодня й щогодини».

Усе цитоване вище доводить, що філософські зацікавлення у Шевченка були, але підходити до цього належить не як до вправ філософа-професіонала, а як до поета-мислителя. Для багатьох наших філософів, і Шевченко не виняток, характерною рисою була «філософія серця», яка дуже виразною є у творах Г.Сковороди, О.Новицького, М.Костомарова, П.Куліша та інших. Освіченість спонукає природний розум до пошуку сенсу життя. На думку окремих авторів, зокрема Дмитра Бучинського, тут йдеться про своєрідну традицію: «Зерна тієї „філософії серця” ми маємо у нашому законодавстві – „Руській Правді”; з тією „філософією серця” ми зустрічаємось у „Повчанні…” Володимира Мономаха». Серце випереджає наш розум у пізнанні правди, надто у хвилини великих труднощів і випробувань. Правда засвоюється нами лише тоді, коли вона припадає до серця. Чи не тому видатні філософи розуміли, що джерелом їхніх великих ідей було серце, а розум тільки «обробляв» ці ідеї, надаючи їм ясності та певності. Тільки за таку думку, що живе в серці людини, людина може боротися, обстоюючи її з самопожертвою і героїзмом.

Спонукою для філософської думки Шевченка справді були серце, душа, правда, любов, добро, краса і воля. Вже у ранньому творі «Перебендя» маємо чудовий приклад, який засвідчує це:

Щоб люди не чули, бо то Боже слово,

То серце по волі з Богом розмовля,

То серце щебече Господнюю славу,

А думка край світа на хмарі гуля.

Орлом сизокрилим літає, ширяє,

Аж небо блакитне широкими б’є;

Спочине на сонці, його запитає,

Де воно ночує, як воно встає.

Його серце шукає справедливості:

Нехай же серце плаче, просить

Святої правди на землі.

(«Чигирине, Чигирине…»)

В іншому творі поет-гуманіст стверджує:

Усюди Божа благодать –

І в серці, і в хаті.

(«Сон»)

Для нього серце – основа духовного життя:

За думою дума роєм вилітає;

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.

(«Гоголю»)

У колі кирило-мефодіївців, за свідченням сучасників, коли доходило до запальних суперечок, Шевченко був незмінно вище чвар. «Обнімімося, брати мої!..» Це й до нас звертання його, саме до нас. І не його, а винятково наша біда, що, «пройшовши поета» на уроках літератури в школі, ми потім вважаємо, ніби знаємо Шевченка, і в дорослому, зрілому віці мало хто перечитує заповіданий нам скарб мудрого осягання, плекання добра і любові.

Література:

1. Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Тараса Шевченка. – К.: Українська видавнича спілка, 2016. – 295 с.

2. Соловей Е. Українська філософська лірика, – К.: Юніверс, 1999. – 368 с.