Історія/1.Вітчизнянна історія

История/1.Отечественная история

Чебан Р.З.

Ізмаїльській державний гуманітарний університет, Україна

Бессарабська проблема в українсько-румунських політичних взаєминах у 1918-1919 рр.

З перших днів свого існування УНР стала одним з найбільш привабливих об’єктів міжнародної дипломатії. Паралельно з вирішенням крайніх внутрішньополітичних проблем необхідно було визначатися у своєму ставленні до найближчих сусідів, обґрунтовувати власні етнічні межі та державні кордони. Надзвичайно складним випробуванням для незалежної УНР стало так зване «бессарабське питання», яке виникло на перехресті українсько-молдавсько-румунських стосунків. Румунська сторона робила все для того, щоб українські етнічні землі Бессарабії не стали суб’єктом українських правовідносин.

Бессарабське питання полягало в суперечливості статусу земель Пруто-Дністровського межиріччя, які протягом тривалого часу перебували в складі різних держав.

Підставою для анексії Бессарабії стали переговори між УНР і країнами Четверного союзу, а також радянською Росією. Українська делегація своїм головним завданням вважала необхідність об’єднати західноукраїнські землі з УНР. Більшовики на переговорах у Брест-Литовську ставили завдання, як наголошував один з лідерів Л.Троцький, «розхитати робітничі маси як Німеччини і Австро-Угорщини, так і країн Антанти».

Румунія ухвалила документ, згідно якого румунські війська у випадку стратегічної необхідності мали перейти берег річок Дністра і Пруту. Бессарабія і Буковина називалися «румунською територією», що тимчасово перебували в складі інших держав і стали об’єктом міжнародних переговорів.

Після жовтневих подій 1917 р. у Петрограді український уряд наголошував, що питання стосовно Бессарабії має вирішувати УНР «на підставі самовизначення націй за згодою Румунії і Бессарабії після виводу з території останньої військ Ради Народних Комісарів».

Зважаючи на відсутність політичних планів Центральної Ради щодо Бессарабії, в липні 1917 р. туди було направлено комісара І. Ліскуна. В заяві Центральної Ради зазначалося, що вона «не має наміру включати Бессарабію до України».

21 листопада 1917 р. було проголошено Сфатул Церій - законодавчо-представницький орган Бессарабії, а 2 грудня 1917 р. Декларація про автономію Бессарабії повідомляла про створення Молдавської Народної Республіки в рамках федеративної Росії.

Приєднання Бессарабії до Румунії дозволило б убезпечити країну від наростаючого впливу російської революції. Російські частини відступали, вже в грудні 1917 р. румунські війська вступили на територію Бессарабії. Проте вплив більшовиків у регіоні зростав.

Румунська Рада Міністрів 16 січня 1918 р. прийняла рішення про анексію Бессарабії. Через декілька днів румунське військове командування віддало наказ перейти р. Прут з метою «відновлення і підтримання порядку». Французький посол у Румунії Д. Сент-Олер запевняв, що введення військ не матиме ніякого впливу на сучасне внутрішньополітичне становище в країні та на політичне майбутнє Бессарабії.

Збройні сили Румунії вводилися до Бессарабії відповідно до запрошення її діючого парламенту для боротьби проти комуністичного руху. Підстави перебування румунських військ на території Бессарабії не викликали протесту ні в кого, окрім більшовиків. Раднарком 26 січня 1918 р. розірвав дипломатичні відносини з Румунією. Керівництво Центральної Ради зайняло протилежну позицію. О. Шульгін зазначав, що «румуни дійсно зайняли деякі пункти Бессарабії, але це не можна трактувати як окупацію, бо зроблено це тому, що більшовики хотіли одрізати румунський фронт од тилу».

Таким чином, лідери Центральної Ради розраховували на утворення спільного з Румунією антибільшовицького фронту. Для налагодження добросусідських відносин та координації спільних дій Генеральний Секретаріат УНР направив до Ясс свого уповноваженого представника Артема Галіпа. Проте, його місія не дала позитивних результатів. Румунський уряд наголошував, що в цей час почав «зростати тиск Росії та України».

Румунія 9 грудня 1917 р у Фокшанах підписала перемир’я з Німеччиною. Отримавши інформацію про німецько-румунські переговори, Центральна Рада вирішила втрутитись у події. 3 березня 1918 р. голова Ради Народних міністрів УНР і міністр закордонних справ В. Голубович наділав урядам Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії та Румунії ноту протесту. В цьому документі зазначалося: « Українське Правительство вважає, що всяка зміна бувшої румунсько-російської границі, особливо в її північній і полудневій частинах, глибоко порушує політичні і економічні інтереси УНР… З огляду на те, що тепер значна частина Бессарабії зайнята румунськими військами, і питання про дальшу державну приналежність Бессарабії могло бути предметом нарад на Бухарестській мировій конференції, Правительство УНР вважає обговорення і вирішення цього питання за можливе лише при участі і за згодою Українського Правительства».

Центральна Рада покладала великі надії на двосторонні домовленості з Румунією. Українських політичних діячів турбувала реакція Німеччини. На засіданні Ради Народних міністрів 16 березня 1918 р. було вирішено направити до Румунії українську делегацію на чолі з О.Севрюком з метою «признання нашої держави і встановлення границь».

У березні 1918 р. прем’єром Румунії був призначений Александру Маргіломан, який без особливих труднощів остаточно переконав голову Сфатул Церій І. Інкульця в доцільності приєднання Бессарабії до королівства, пообіцявши йому міністерську посаду в Бухаресті. За активної участі спікера й прем’єр-міністра МНР Д. Чугуряну в Кишиневі розгорнулася посилена обробка парламентарів за возз’єднання з «матір’ю-Румунією». Попередній мирний договір з країнами Четверного союзу румунський уряд підписав 18 березня у Буфті, під Бухарестом. За умовами перемир’я Румунія мала роззброїти вісім своїх дивізій, інші збройні сили їй залишали «до остаточного вирішення питання про Бессарабію».

Парламент «незалежної» Молдавської республіки 9 квітня 1918 р. більшістю голосів прийняв рішення про приєднання Бессарабії до Румунії на правах автономії. Українська, німецька та болгарська фракції заявили, що їх не уповноважено вирішувати такі важливі питання, бо вони є компетенцією народного референдуму.

Сучасний молдавський дослідник С. Назарій стверджує, що проголошене «Сфатул Церій» об’єднання Бессарабії з Румунією не мало жодної юридичної сили, а з точки зору принципу суверенітету народу та норм міжнародного права було незаконним. Як зазначав учений, великі західні держави й Німеччина у власних інтересах підтримали Румунію, дозволивши їй захопити молдавську територію між Прутом та Дністром. Проте, більшість населення Бессарабії не визнавала нової влади, сподіваючись на відновлення власної державності.

Український історик П. Сацький вказував, що Румунія мотивувала необхідність входження до її складу Бессарабії потребою встановити стратегічний кордон з радянською Росією на Дністрі, який мав стати надійним заслоном проти більшовизму.

С. Сазонов, російський посол у Великобританії, згадував, що населення Бессарабії «…віднеслося з обуренням до свого насильницького приєднання до Румунії, здійсненого нібито в ім’я національного об’єднання молдавського народу і за умови повернення в лоно загальної батьківщини».

Дипломатичні зусилля, які робилися українською стороною, фактично зводилися нанівець. Румунське керівництво, незадоволене швидкою зміною урядів і режимів, чекало, якою буде політика нової української влади щодо Бессарабії. 20 травня 1918 р. було призначено нового главу МЗС Д. Дорошенка. Новий міністр зайняв жорстку позицію в питанні про анексію Бессарабії румунськими військами. Він наполягав на політично-автономній незалежності Бессарабії у складі Української держави. У ноті до влади Румунії 5 червня 1918 р. зазначалося, що Україна не вважає рішення парламенту волевиявленням населення, не припускає повного розриву з краєм і хоче, щоб він залишився у її складі «на засадах автономії». «Актів насильства у відношенні до справ Бессарабії» уряд Української Держави не планував.

Позицію королівського уряду Румунії, який наполягав на правомірності приєднання Бессарабії, було висловлено у ноті-відповіді від 19 червня 1918 р.

У другій половині 1918 р. Румунія приєднала до себе Хотинський повіт. Дипломатичним шляхом Київ вирішити проблему не зміг і запровадив економічні санкції. «Митно-торгівельна війна» тривала до кінця літа 1918 р.

Директорія УНР вирішила не ускладнювати стосунки з Румунією і не ставити питання про долю Бессарабії. У вересні 1919 р. Петлюра уклав з румунським урядом угоду про відмову українських претензій на Бессарабію в обмін на постачання армії УНР зброї та амуніції. Таким чином, зважаючи на міжнародні обставини 1918 р., розв’язати бессарабську проблему шляхом двосторонніх переговорів було неможливо.

27 листопада 1918 р. на засіданні Крайової Ради третина депутатів (36 із 150 осіб) проголосували за приєднання Бессарабії до Румунії. Це рішення було визнане законним і Бессарабія стала румунською провінцією.

Таким чином, бессарабська проблема в українсько-румунських відносинах у 1918 р. виникла з цілого вузла політичних проблем, що з’явилися в процесі виходу Росії та Румунії з Першої світової війни, революційних процесів і національних рухів на території південно-західних губерній колишньої Російської імперії. Спроби українського керівництва розв’язати бессарабську проблему шляхом компромісів та демократичного народного волевиявлення, без військового втручання, закінчилися безрезультатно. Головною причиною цього була слабкість та вразливість державних позицій українського уряду та постійна зміна керівництва.

Література:

1. Коваль В. Брест-Литовська конференція 1918 р.: діяльність делегації УНР по укладенню мирного договору з державами Четверного союзу: Автореф. дис. канд. істор. наук: 07.00.02 / В.Коваль // Національна академія наук України Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського. - К., 2002. -18 с.

2. Троцкий Л. Вокруг октября. А. Луначарський, К. Радек, Л. Троцький. Силуэты: политические портреты / Л. Троцький. – М., 1991. – 360 с.

3. Пономарьов О. Бессарабське питання в українсько – румунських відносинах у 1917-198 роках / О. Пономарьов // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Історія, 2007. – №089-090. – С.44- 49.

4. Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917-1920 роках / В.Сергійчук. – К., 1999. – 412 с.

5. Українська Центральна Рада // Документи і матеріали: У 2 т. – К.: Наукова думка, 1996. – Т.1. – 590 с.

6. Українська Центральна Рада // Документи і матеріали: У 2 т. – К.: Наукова думка, 1996. – Т.2. – 424 с.

7. Левит И. Движение за автономию Бессарабии в 1917 г. Образование Сфатул Цэрий. Провозглашение Молдавской Демократической республіки / И. Левит. – Кишинев,1997. –189 с.

8. История Румынии. – М.: Изд-во Весь мир, 2005. – 678 с.

9. Виноградов В. «Две Румынии» и Советская Россия (ноябрь 1917-1918 гг.) / В.Виноградов // История СССР. – М., 1983. – №5. – С. 30-49.

10. Боєчко В., Ганжа О., Захарук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан / Боєчко В., Ганжа О., Захарук Б . – К: Основи, 1994. – 168 с.

11. Держалюк М. Міжнародне становище України та її внутрішня боротьба у 1917-1922 рр. / М. Держалюк.– К., 1998. – 288 с.

12. Нечаєва – Юрійчук Н. Міжнародний семінар «Буковина та Бессарабія: історичні уроки, стан і перспективи регіональної безпеки» / Н. Нечаєва – Юрійчук // Історична панорама: Збірник наукових статей ЧНУ. Спеціальність «Історія». – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2011. – Вип.13. – С. 152-158.

13. Сацький П. В. Як українці були "зайвою" нацією на власних етнічних землях / П. В. Сацький // Дзеркало тижня. –2013. – №47. –С.3-4

14. Сазонов С. Воспоминание / С. Сазонов. – Минск.: Харвест, 2002. – 368 с.

15. Гайдуков Л., Ведєнєєв Д. Служба нового профілю: розбудова зовнішньополітичної служби Української держави Павла Скоропадського / Л. Гайдуков, Д. Ведєнєєв // Політика і час. – Львів, 1998. – №6. – С. 72-74.

16. Овсій І. О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1994 р.) / І. О. Овсій. – К.: Либідь, 1999. – 240 с.

17. Кройтор В. Українське питання в політиці Румунії (1918-1927 рр.): Автореф. дис. канд. істор. наук: 07.00.02 / Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова – Одеса, 2007. – 26 с.