Філологічні науки/Актуальні проблеми перекладу

Петрашик О.В.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут», м. Київ, Україна

Проблематика поетичного перекладу

Переклад, як комунiкативний акт, не спрямований на конкретного користувача i нiяк не обмежений вимогами конкретної особи або групи. Цiкаво розглянути художнiй переклад саме з цiєї точки зору. Переклад художнього тексту повинен вiдповiдати усiм нормам граматики, стилiстики i орфографiї тiєї мови, якою він написаний.

Сутність перекладу теоретично обгрунтували вiдомi науковцi Л.Бархударов, О.Федоров, В. Комiсаров, А.Швейцер та іншi.

Подiляючи думку Л.Бархударова, варто вiдзначити, що загальними для всiх видiв перекладацької дiяльностi є такi два положения:

- мета перекладу – якомога ближче ознайомити читача, який не знає мови оригiналу, з даним текстом;

- перекласти – значить виразити правильно i повно засобами однієї мови те, що вже виражено ранiше засобами iншої мови [1,8].

Переклад – це процес перетворення мовленнєвого витвору однiєю мовою у мовленнєвий витвiр iншою мовою при збереженнi незмiнного плану змiсту, тобто значення. Це визначення Л.Бархударов узяв за основу розробленої ним “семантико-семіотичної моделi” перекладу, за якою процес перекладу залежить вiд того, що в науцi про знаковi системи – семіотику – називається “двобiчним характером знака.” Мова ж як знакова система характеризується двоплановiстю, наявнiстю як форми, так i значення [1,11]. О. Каде запропонував “комунікативну теорiю перекладу” [3,33], згідно якої вiдправник повiдомлення на мовi оригiналу “означує” це повiдомлення, користуючись своїми системами знань про предмет i про ту мову, на якiй він формулює своє повiдомлення. Цi системи знань прийнято називати “тезаурусом”. Вiдправник повiдомлення користується своїм предметним i мовним тезаурусом. Перекладач одержує повiдомлення, “розшифровує” i формулює його мовою перекладу, користуючись уже своїм предметним i мовним тезаурусом ( до того ж у перекладача мовний тезаурус складається з двох частин – вихiдної мови i мови перекладу). У перекладi художньої лiтератури поряд з предметним i мовним тезаурусом бере участь “тезаурус образiв” автора, перекладача i читача перекладу. Від спiвпадання “тезаурусiв образiв” у автора, перекладача та адресата перекладу, в основному й залежить якiсть художнього перекладу. Це особливо яскраво демонструє поезiя.

Як пiдтверджує перекладацька практика, тезауруси вiдправника повiдомлення, перекладача i одержувача повiдомлення рiдко цiлком спiвпадають.

Найбiльшi iнформацiйнi втрати спостерiгаються на тiй дiлянцi ланцюга комунiкацiї, де вiдбувається переклад (перекодування) повiдомлення. Частково – це вина перекладача (жоден перекладач не може досконало знати обидвi мови), частково смисловi втрати i розходження – результат iншого оформлення повiдомлення на мовi перекладу та iншого сприйняття одержувачем. Переклад, принаймнi, лiтературний, ускладнюється тим, що слова, словосполучення i навiть окремі звуки чи букви пов’язанi у свідомостi носіїв мови не тiльки з певними значеннями, але й з певними асоцiацiями i передати їх у перекладi досить важко.

Те, що неможливе по вiдношенню до окремого елемента, можливе по вiдношенню до цiлого — на основi виявлення i передачi смислових i художнiх функцiй окремих одиниць, якi не пiддаються вузькоформальному вiдтворенню. Вловити та передати цi функції можна на основi тих смислових зв’язкiв, якi iснують мiж окремими елементами в системi цiлого [9,122].

Семантико-стилiстична структура ж оперує не окремими словами, фразеологiзмами, фонемами чи синтаксичними одиницями, а представляє текст у виглядi певної абстрактної моделi, ака закріплює його iстотнi особливостi й iгнорує неiстотними рисами [5,116].

Ведучи мову про художнiй переклад, варто було б звернутись до працi відомого американського лiнгвiста Ю.Найди “На шляху до науки перекладу”, де наведені численнi спроби визначити це поняття. За свiдченням Ю.Найди, все бiльше спостерiгається нахил у бiк художньої, а не буквальної вiдповiдності, особливо в поетичному перекладi. Наприклад, Дж.Метьюз заявив, що здається зрозумілим: перекласти поезiю означає створити iншу поезiю. Переклад в цiлому буде вiрним предмету першотвору, але приблизно вiрним його формi. І буде мати він своє власне житгя, яке i є голосом перекладача [11,67]. Визнаючи труднощi перекладу, В.Купер закликав зберегти хоч би дух оригiналу i зодягнути його у тканину мови та образiв, звiльнених вiд незручностей мовлення та від затемнення думки й зображення. “Це можна було б назвати перекладом з культури на культуру”, — каже він. Л.Форстер гарним перекладом назвав такий, що служить такiй же метi на новiй мовi, що й першотвiр на своїй мовi. Зi всiх дефiнiцiй, якi наводить Ю.Найда, на нашу думку, найбiльш вдалою є спроба Б.Орра. Він визначив природу перекладу, який порiвнював з живописом, пiдкреслюючи, що художник не вiдтворює кожну деталь ландшафту, — він вiдбирає те, що здається йому кращим. Так i перекладач. Він шукає втiлення у свою власну версiю духу, а не тiльки букви першотвору [11,162].

Незалежко вiд цього С.Маршак також порiвнював мистецтво перекладу з мистецтвом поетичного портрету [6,246].

А. Межиров у статтi “Переклади та перекладачi” пише: що ж таке творчiсть перекладу? Лексична точнiсть явно недостатня, до того ж при перекладi вiршiв вона часом шкідлива, а iнодi згубна. Потрiбна точнiсть не букви, а духу. Ця прописна iстина стара, але беззаперечна. Але й цим проблеми далеко не вичерпуються. Перекладач не в силi змiнити особливостi вiрша рiдною мовою, порушити його вiкову традицію. Якщо форма оригiналу далека від споконвiчної форми вiрша рiдною мовою, перекладач не повинен штучно створювати нову форму, вона обов’язково буде вимушеною. В результатi перекладу обов’язково повинен виникнути природний вiрш рiдною мовою, зi всiма традицiйними особливостями [7,5].

В. Брюсов писав, що вiдтворити при перекладi вiрша всi елементи повно i точно – неймовiрно. Перекладач звичайно прагне передати лише один чи в кращому разi два елементи (переважно образи i розмiр), змінивши iншi ( стиль, рух вiрша, рими, звуки слiв ). Але є вiршi, де вагому, визначальну роль вiдiграють не образи, а, наприклад, звуки слiв. Вибiр того елемента, що його вважаєш найбiльш важливим у творі, який перекладається, становить метод перекладу [4,188].

Сучасна наука застосовує системний пiдхiд до поетичного перекладу. Цiкавими видаються понятгя “поетична модель” (В.В. Іванов ) i “семантико-стилiстична структура” (В.В.Коптiлов). Пiд поетичною моделлю тексту ми розумiємо його поетичне значення, що не дорiвнює значенню пiдрядника, бо до поетичної моделi входить не лише безпосереднiй змiст вiрша, що до певної мiри пiддається прозаїчному переповiданню, але й модель структури вiрша, — зазначає В. Iванов [5,270].

О.І. Гайнiчеру стверджує, що перекласти поетичний твiр — не означає передати засобами iншої мови образи, вихопленi окремо та ритмiко-iнтонацiйнi нюанси (хай навiть досить тонкi ); потрiбно створити цiлiсну поетичну структуру, в якiй головнi iдейно-художнi компоненти взаємодiють мiж собою аналогiчно до того, як це вiдбувається в самому першотворi [2, 49].

Звичайно, i теоретик, i практик перекладу, безперервно ведуть боротьбу то з буквалiзмом, то з проявами надмірної творчості, а то i з тим та з iншим одночасно. Розвиток поетичного перекладу ведеться у напруженому зiткненні вiрностi i вольностi, близькостi до оригiналу i природної віддаленостi.

У своїх перекладах перекладач вiдтворює число рядкiв оригiнального тексту, вiршовий розмiр i чергування рим, характер словника i поетичну чарiвнiсть вiрша, його музичну природу й пiсеннiсть.

У процесi творчостi перекладач працює зi строфою, з рядком, з абзацом, з фразою. А ще точнiше – зi словом. Iншомовне слово, якщо воно у вiршi чи фразi суттєве, мусить бути перекладене на рiдну мову.

Безперечно, поет–перекладач може заглянути (i заглядає) у словник. Але виявляється, що важливо заглянути не тiльки у словник–довiдник, складений видатним мовознавцем, але й у свiй власний, який склався протягом житггя, словник асоцiацiй, уявлень, поглядiв, що дозволяють саме так, а не iнакше відтворити оригiнал [8,164].

Багатий словниковий запас потрiбен перекладачевi саме для того, щоб перекладати не дослiвно. Тут своєрiдний парадокс дiалектики — якщо хочеш наблизитись до першотвору, вiдiйди по-можливостi дальше від нього, вiд його словникової оболонки i перекладай його головну суть: його думку, його стиль, його пафос. Не букву буквою слiд вiдтворювати у перекладi, а усмішку — усмiшкою, музику — музикою, душевну тональнiсть — душевною тональнiстю,— як говорив К.Чуковський [10,94]. Ще Цiцерон стверджував, що при перекладi слiд не перераховувати слова, а зважувати їх.

Отже, переклад — це мистецтво, закони якого незбагненнi. У перекладi, як i в будь-якiй iншiй творчостi, iснує неосяжна для сучасної науки зона iнтуїтивного. А переклад вiршiв — це завжди подвiйний образ: образ поета-перекладача i образ автора оригiналу.

Література:

1. Бархударов Л.С. Язык и перевод (Вопросы общей и частной теории перевода). – М.: Международные отношения, 1975. – 335 с.

2. Гайнічеру О.І. Поезія і мистецтво перекладу. – К.: Дніпро, 1990. – 332 с.

3. Каде О. Проблемы перевода в свете теории коммуникации (перевод с нем.). – Вопросы теории перевода в зарубежной лингвистике. – М., 1978. – 256 с.

4. Комиссаров В.Н. Теория перевода: Лингвистические аспекты. – М.: Высшая школа, 1990. – 253 с.

5. Коптілов В.В. Актуальні проблеми українського художнього перекладу. – К.: Вища школа, 1971. – 352 с.

6. Маршак С. Мастерство перевода. – М.: Советский писатель, 1959. – 276 с.

7. Межиров А. Переклади та перекладачі // Литературная газета. – 1967. – № 17. – с.5

8. Рильський М. Мистецтво перекладу. К.: Радянський письменник, 1975. – 341 с.

9. Федоров А.В. Основы общей теории перевода: Лингвистические проблемы. – 4-е изд. – М.: Высшая школа, 1983. – 303 с.

10. Чуковский К.И. Высокое искусство. – М.: Советский писатель, 1988. – 264 с.

11. Nida E. Toward a Science of Translating. Leiden, 1994. – 228 p.