Секція „Педагогічна психологія”

Гаїна І.М., науковий керівник канд. псих. наук, доцент Гуляс І.А.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

САМОСТАВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ

ЯК ПСИХОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА

Однією з важливих детермінант саморозвитку і самоздійснення особистості є її ставлення до себе (самоставлення). Самоставлення особистості значною мірою визначає оцінку довкілля, формування уявлень про світ і себе самого, забезпечує прогнозування своєї соціальної ефективності і ставлень до себе оточуючих, регулює міжособистісні взаємини, постановку і досягнення цілей, розв’язання кризових ситуацій, впливає на процеси самоактуалізації, самовдосконалення, самореалізації.

Самоставлення для психології є традиційним об’єктом дослідження і не зникає з поля її зору з часів У. Джеймса (за виключенням 20-40-х років минулого століття). За цей час накопичено багатий теоретичний і емпіричний доробок вивчення самоставлення як об’єкта психологічного аналізу, розкрито механізми його формування, особливості функціонування і побудови. Значну увагу психологи приділяють проблемі впливу самоставлення на поведінку людини, особливо її асоціальні форми [3].

Водночас існують прогалини, що висвітлюють невирішення методологічних і теоретичних проблем психології самоставлення. У літературі з означеної проблеми виявлено термінологічну плутанину, яка ускладнює інтерпретацію отриманих даних. На цьому тлі окремі вчені фундаментальних праць з психології самоставлення висловлюють думку про кризу психології „Я”. У цьому зв’язку звертання до феноменології і побудови самоставлення, розкриття його місця у процесі становлення особистості є насущною проблематикою сучасної психології особистості.

У сучасній психології немає єдиного підходу щодо визначення такого феномена як ставлення людини до себе, незважаючи на те, що його активно вивчають вітчизняні і зарубіжні дослідники. Аналіз праць, присвячених вивченню ставлення людини до себе, свідчить про розмаїття використовуваних для опису його змісту психологічних категорій. Можна назвати такі поняття як узагальнена самооцінка, самоповага, самоприйняття, емоційно-ціннісне ставлення до себе, власне самоставлення, самовпевненість, почуття власної гідності, самовдоволення, аутосимпатія, самоцінність тощо. Їх зміст розкривається за допомогою таких психологічних концептів як „установка” (Д.М. Узнадзе), „особистісний смисл” (О.М. Леонтьєв), „ставлення” (В.М. М’ясищев), „аттитюд” (М. Розенберг), „соціальна установка” (І.С. Кон), „почуття” (С.Л. Рубінштейн).

Відсутність чіткої термінології призвела до того, що значення використовуваних термінів переважна більшість авторів не розводять, вони частіше вживаються як синоніми.

До найуживаніших категорій, що розкривають сутність ставлення людини до себе, відносять: „загальну” чи „глобальну самооцінку”, „самоповагу”, „самоставлення” і „емоційно-ціннісне ставлення до себе”. Перший термін найбільше використовували у західній психології наприкінці ХІХ до 60-х років ХХ ст., а потім – витіснили концептом „самоповага”.

Започаткування фундаментальних досліджень феномена ставлення людини до себе у психології пов’язане з працями відомих учених (І.С. Кона, О.М. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, А.Г. Спіркіна, В.В. Століна, І.І. Чеснокової, Є.В. Шорохової та ін.).

На думку І.Д. Беха [1], категорія „ставлення” є ключовою для процесу формування й розвитку особистості, завдяки їй відбувається оцінювання та прийняття чи неприйняття власного „Я”; розкривається становлення смислового зв’язку, єдності людини і світу, самого змісту цієї єдності: чи буде вона морально конструктивною чи деструктивною щодо індивіда.

Через категорію „ставлення”, за В.М. Мясищевим [4, с. 22], є можливість чіткіше з’ясувати суб’єктивно психологічний механізм розвитку особистісних цінностей як компонентів узагальненого „Я-образу”. Стає зрозумілим психологічне явище „ставлення до самого себе”. Воно не може одночасно й раптово виникнути зі ставленням до зовнішніх щодо людини об’єктів.

А.В. Петровський [5, с. 42] вважає, що самоставлення побудоване за принципом динамічної ієрархії, тобто, зміни однієї структурної складової самоставлення значно впливають на його інтегральний показник та зумовлюють самоприйняття чи самовідторгнення особистості в цілому.

На переконання Л.С. Виготського [2, с. 95-96], глобальне самоставлення визначається соціальним середовищем, особливостями розвитку особистості, впливом оточення. На його думку, існує тісний взаємозв’язок особливостей самоставлення та діяльності, і що власне самореалізація в значущій для себе діяльності зумовлює позитивне чи негативне самоставлення особистості.

Самоставлення реалізується через афективну складову самосвідомості, яка нерозривно пов’язана з когнітивним компонентом, оскільки саме на основі знань про себе в людини виникає ставлення до власної особистості, яке може бути позитивним чи негативним, адекватним чи ні. І вже на основі самоставлення будується модель вчинків та дій, яка й утворює поведінковий чи регулятивний компонент самоставлення.

Література:

1. Бех І.Д. Категорія „ставлення” в контексті розвитку образу „Я” особистості / І. Д. Бех // Педагогіка і психологія. – 1997. – № 3. – С. 52-56.

2. Выготский Л.С. Собрание сочинений: В 6-ти т. Т.1. Вопросы теории и истории психологии / Л. С. Выготский; под ред. А.Р. Лурия, М.Г. Ярошевского. – М.: Педагогика, 1982. – 488 с.

3. Колышко А.М. Психология самоотношения: [Учебное пособие] / А.М. Колышко. – Гродно: ГрГУ, 2004. – 102 с.

4. Мясищев В.М. Основные проблемы и современное состояние психологических отношений человека / В.М. Мясищев // Психологическая наука в СССР. – М.: АПН РСФСР, 1960. – Ч.2. – С. 110-125.

5. Петровский В.А. Личность в психологии: парадигма субъективности / В.А. Петровский. – Ростов-на Дону: Феникс, 1996. – 512 с.