УДК 123.456                                  К.Я. Гончаренко,

група С-52, 6 курс,

спеціальність «Соціологія»,

ММІРЛ Україна»,

                                                     А.Г. Михайлик, к.пед.н.,професор,

                          науковий керівник

 

ЗАСЕЛЕННЯ  ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИХ  ЗЕМЕЛЬ

 

Україна – це країна, що має багату етнічну палітру, в якій проживає понад 127 різних етносів. Своєю чисельністю виділяються українці – 37,4 млн., далі російська меншина -  11,4 млн, меншини середньої величини – білоруси, євреї, греки, болгари, румуни, угорці, молдовани, кримські татари.

Південь України - етнографічний регіон, який відзначається змішаним складом населення. Наслідком заселення південних земель України, стало формування української національної етнічної території, в якій активно взаємодіяли різні звичаї,традиції. Це зумовлює виняткову актуаль­ність проблеми, тобто висвітлення неоднорідних за своєю національною приналежністю переселе­нців, вихідців з різних місць, які приносили з собою різноманітні культурні традиції.

Прагнучи  як найшвидше освоїти територію Північного Причорномор'я, царський уряд спри­яв переселенню іноземців. Як пише один з відо­мих дослідників цього питання К.Е. Ліндеман, уряд Росії прийшов до висновку про бажаність створення колонії культурних сільських господа рів у місцевостях на окраїнах Росії, на той час ще зовсім диких, тоді, як там почали виникати міста, захистити які від нападів кочових племен здава­лося можливим лише за умови якнайшвидшого оточення їх поселеннями землеробів, які разом з тим могли б показати приклади ефективного гос­подарювання місцевому населенню[1].

Питаннями заселення півдня України різни­ми етнічними групами займалися О. Дружиніна[2], В. Кабузан[3] . Огляд етнічних груп наво­диться В. Тянь-Шанським[4], даючи позитивну оцінку німецьким колоністам, він у цілому відмі­чав другорядну роль іноземного освоєння краю. Побіжно торкався історії заселення регіону М. Грушевський. Так, він засуджував політику цар­ського уряду, який, запрошуючи іноземних коло­ністів, обмежував українську колонізацію[5].

Опрацювавши значні статистичні дані і ши­роке коло інших джерел, автор показує, як саме починався процес іноземної колонізації півдня України кінця XVIII - середини XIX століть, роз­криває її причини, висвітлює, як проходило фор­мування української національної етнічної тери­торії, доводить, що населення колоністів зуміло створити міцну інфраструктуру, яка давала змогу займатися землеробством, тваринництвом та домашнім промислом, з метою посилення та збагачення території регіону.

Так, у 1762-1763 рр. Катерина II видала укази, в яких поселенці з країн Європи запрошувались переселитися в деякі місцевості Південної та Південно-Східної Росії.

Запрошені російськими місіями в німецьких містах і зацікавлені можливістю одержання різ­них пільг, зарубіжні селяни, а також ремісники (переважно німецькі), прямували до Росії і сели­лися на вказаних місцях під керівництвом особ­ливих урядових агентів. Незабаром вони створи­ли на відведених їм землях значну кількість коло­ній, почали перетворювати дикі степи на культу­рні землеробські райони. Іноземним переселен­цям надавалися значні пільги та привілеї: 60-65 десятин землі на родину, звільнення від податків строком на 10 років, дозвіл мати фабрики, торгу­вати. Колоністи звільня­лися від військової служби, користувалися пра­вом вільного віросповідання, самоуправління і власної юрисдикції. Релігійні переслідування у Західній Європі, посилили переселенський потік у Південну Україну. Серед поселенців були значні відмінності у майновому і релігійному відношеннях.

Для керівництва подальшою колонізацією, маніфестом від 22липня 1763 року, було засновано “Канцелярію опікунства іноземних”. Вона проіснувала до 1782 року, коли управління колоніями було доручено “директорам домоведення”. У 1797р., при Сенаті було створено  “ Експедицію державного господарства опікунства іноземців і сільського домознавства”, якій було підпорядковане управління колоніями північними, поволзькими та південного краю. У Катеринославі була створена Новоросійська контора опікунства іноземців.

Перші колоністи були з незаможних верств. Згідно з правилами від 20 лютого 1804 року, надавалася можливість переселятися “единственно хорошим й достаточным хозяевам” – заможним землеробам і ремісникам, які мали сім’ї[6]. Почали діяти нові правила не тільки прийому, а й внутрішнього устрою, відповідно для яких проголошувалися особисті та поземельні права колоністів. Вони передбачали звільнення від платежів податків та інших повинностей протягом пільгових років, після закінчення яких колоністи мали сплачувати в скарбницю поземельний податок. Так, в перші 10 років за кожну десятину необхідно було щорічно віддавати від 15 до 20 копійок. Правилами дозволялося безмитно ввозити власне майно і товари до 300 руб. Містилося положення про умови державної позики на обзаведення господарством, яка поверталася, знову-таки, після закінчення пільгового періоду і виплачувалася протягом 10 років. Переселенці звільнялися від військової та цивільної служби, але за власним бажанням могли туди записатися. Господарська діяльність колоністів, їхнє самоврядування регла­ментувались "Уставом о колониях иностранцев в России". Колоністами визнавалися лише ті особи та сімейства, котрі осідали на державних, приват­них чи куплених землях у вигляді хліборобів чи ремісників, які обслуговували землеробську справу[7]. Таким чином уряд створював сприятливі умови для господарського освоєння іноземцями малозаселе­них земель імперії.

У західній частині сучасної Миколаївської області з 1809 до 1833 рр. виникають німецькі колонії Роштадт (с. Поріччя), Рорбах (с. Новосві-тлівка), Катеринталь (Катеринівка), Ландау (с. Широколанівка), Ватерлоо (с. Ставки), Карлсруе (с. Степове) Веселинівського, Миколаївського та інших районів[8].

Щодо точного часу заснування колоній, тодані з цього питання дещо суперечливі. Так, Л. Кондрацький датою заснування Ландау, Пульта, Шпейєра називає 1805 рік. І.Кулинич указує, що всі вище вказані колонії виниклиу 1808-1818рр.,  включаючи  і Ватерлоо (заснованев1833р). Звиникненням 12-ти колоній був утворений німе­цький Тилігульсько-Березанський округ у складі Херсонської губернії. В ньому до початку 40-х років XIXст. Проживало 970 німецьких сімей: 4569 чоловічої статі та 4290 жіночої статі, які обробляли 66933 десятин землі, одержаної від казни. Вони мали 7088 коней, 9899 голів великої рогатої худоби, 36816 породистих овець, 381 ву­лик із бджолами[9].

Головним заняттям німецьких колоністів було сільське господарство, переважно у земле­робській його галузі. Серед причин такої спеціа­лізації можна визначити як наявність великої кількості родючих земель, так і те, що з початку XIX ст. в Херсонську губернію допускалися пе­реселенці, які мали хист саме до землеробства і певні навички його ведення. На надільних, при­ватних і орендованих землях колоністи вирощу­вали переважно зернові культури, запроваджува­ли чотирипільну сівозміну, усі польові роботи виконували машинами на кінній тязі, застосову­вали найману силу[10].

Уже за кілька років колоністи висадили 76207 фруктових, 148 тутових, 17029 лісних де­рев. Займалися німецькі колоністи і виноградарством, обробляли десь до 133800 виноградних кущів. Виноград вживали у свіжому, засушеному вигляді, а також щорічно виробляли з нього близько 25тис. відер високосортного вина.

Ще в першій половині XІXст. в деяких колоніях робилися спроби займатися шовківництвом, для забезпечення якого сировиною у великій кількості висаджувалися шовковиці. Чисельність їх у Херсонській губернії у 1825 р. досягла 32087 дерев, з яких 23949 – на громадських плантаціях[11].

У поселеннях було споруджено 116 добротних житлових будинків, 8 кірх, 9 шкіл, 8 маслобоєн, 75 млинів, та інших господарських будівель. Прибутки колоністів щорічно досягали 70 тис. руб[12].

У своїх колоніях німці зберегли рідну мову, російською розмовляли не дуже вправно. Дуже цінували піклування уряду і при найменшій нагоді прагнули висловити свою вдячність у ретельному, швидкому виконанні всіх вимог і навіть без належних винагород. Колоністи мали своє окреме врядування, що багато робило для поліпшення їх добробуту.

Про життя та господарську діяльність німців колоністів говорилося: «Наприклад, яким би багатим не був колоніст, він завжди залишався землеробом, збільшуючи тільки розміри свого господарства. Скільки б колоністу не належало тисяч десятин землі, він брав участь у всіх польових роботах нарівні з іншими землеробами. При цьому одяг його, їжі,житло, спосіб життя залишалися незмінними. Колоністи ні з ким не вступали в угоду, з жодними торговцями, а самі відвозили свої надлишки і свої товари в Одесу, Миколаїв та інші міста, в магазини, на базари і ярмарки. І так з року в рік. Гроші у них ніколи не залежувались у банку і в ріст не залишались, а йшли на купівлю землі, на розширення господарства і на більш-менш широкі торгові обороти. Землю могли купувати в складчину, а потім ділили на основі справедливості, відповідно до господарств, їдців та інших ознак”[13].

За Кучюк-Кайнарджийським мирним договором 1774р., народи Балкан, Криму і Кавказу отримали право переселятися в Росію. Так, уже в 1779р. на прикордонних землях вздовж Південного Бугу були поселені арнаутки – волонтери із волохів, болгар, сербів, молдаван,які під час війни знаходилися на військовій службі у російського уряду.

Значно прискорилося заселення півдня після приєднання до Росії Кримського ханства у 1783 році. Особлива категорія на півдні України – переселенці з Османської імперії. Це були серби, болгари, греки, вірмени, грузини, молдавани, волохи та інші неповноправні піддані турецького султана.

Після Ясського договору зросли темпи заселення очаківських степів, етнічний склад нових поселенців був досить різним. Крім українців і росіян, тут були герцоговинці, чорногорці, поляки, гагаузи, задніпровські молдавани та інші. У 1762р. їм було надано право оселятися на території  України,але тільки в межах Новоросії. Пізніше, на початку ХІХст.,  групу іноземців доповнили шведи, швейцарці, італійці.

Згідно з архівними матеріалами,протягом першої половини XVIII ст. у Новоросійській губернії зафіксовано наявність представників таких народностей: малоросійська, волоська, німецька, сербська, російська, болгарська, грецька, польська, турецька, грузинська, єврейська, угорська, цесарська, калмицька, македонська, лютеранська. Фактично по всіх повітах проживали серби,волохи, частково німці. Чисельність калмиків була дуже обмежена[14].

У Херсонській губернії розміщувалися села білоруських селян, переведених сюди з Могильовської губернії в першій чверті ХІХст. Масовий характер носило переселення болгар, які створили у регіоні цілі округи і отримали для себе права “іноземних колоністів”. Особливо велика кількість задунайських переселенців прийшла сюди після російсько-турецької війни 1828-1829 рр. та Кримської війни 1853-1856 рр. Це зрозуміло, адже,допомагаючи російським військам у боротьбі з турками, болгарські піддані боялися репресій, незважаючи на прийняту на їх користь угоду між Росією і Туреччиною.

Болгарська еміграція до південноукраїнських земель тривала протягом ХVIII – ХІХ ст. Поселення болгар відбувалося у різні роки на засадах військової колонізації. Переважно це були болгари з Македонії, Румунії, Добруджи та інших міст[15].

Болгарське населення розташовувалось компактно. Найбільш відомим болгарським поселенням на Миколаївщині є поселення Тернівка (нині мікрорайон м. Миколаїв), яке виникло у 1802 році. Його заснували вихідці з Південно-Східної Фракії. Тернівські колоністи отримали не менш ніж по 53 десятини землі на кожне сімейство. Відведені їм ділянки надавалися у вічне спадкове володіння, але не в особисту, а в громадську власність[16]. Згодом колонія перетворилася у велике поселення, яке і нині зберігає певні болгарські риси.

Болгарські переселенці у короткий час за власні і кредитні кошти розбудували селища, створили інфраструктуру, яка включала громадські та приватні об’єкти (магазини, кузні,  млини), налагоджували товарне сільськогосподарське виробництво, домашню індустрію, приносили нові для цього краю технології в городництві, багатий досвід у галузях садівництва, виноградарства, шовківництва, вівчарства. Отже, беззаперечним є факт численності болгар, масовий характер їх переселення.

Зазнаючи утисків султанської Туреччини, переселялись в південний край також молдавани, волохи. Коректніше було б зазначити навіть не окремі етнічні міграції, а загально-балканський характер їх імміграції. Представники названих етносів, поєднані спільною історичною долею та умовами життя, мали багато спільних рис. А про тісне зближення українців з цими народами говорить велика кількість українсько-молдавських та українсько-волоських сіл, особливо у  південно – західній частині регіону[17].

Щодо умов, то волохи, як і молдавани, легко опанували українську мову,не забуваючи і своєї власної. Вони передавали місцевим жителям свій досвід у галузях садівництва, виноградарства, розведення кукурудзи. “Малороси живуть у близькому сусідстві або навіть разом з молдаванами. Малорос же, не заражаючись румунською мовою і зберігши деякі свої традиційні порядки, запозичує у сусіда те, що найбільш підходить до способу життя поселянина за місцевих умов.

Питанням переселення на південь нашої країни болгар, греків, грузинів, молдаван. Волохів, сербів та інших займалися А. Бажова, І. Грек, І. Мещерюк. За данними В. Кабузана, у 1771-1773 рр. в Новоросію з Молдавії переселилося 16676 молдаван[18].

На загальному статистичному фоні В. Кабузан виділяв 1779 рік, коли населення півдня  України відразу збільшилося майже на 4.0 тисяч чоловік. Це було пов'язано з переселенням із Криму греків, вірмен, грузинів, волохів. Так, зі 147 поселень у" Криму було переселено 18407 греків, 12598 вірмен, 219 грузинів, 162 волохи, всього 31386 чоловік[19]. Вірмени і грузини сла­вилися як досвідчені шовководи і садівники. По­дібно до греків, вони були "сміливі, працелюбні, заповзятливі, енергійні", з успіхом у містах за­ймалися торгівлею[12]. На півдні був і невели­кий відсоток татар. "Теперішні татари - народ смирний, благонравний, миролюбний, котрий від войовничого духу зберіг лише спритність і сміли­вість вершника, який за звичаєм зріднився, так би мовити, з конем. Вони воюють нині, тобто спере­чаються, тільки зі своїми сусідами-поміщиками, які віддають їм землю задля утримання, саме за цю землю позови татар ведуться цілими громада­ми проти поміщиків"[20].

Серед поселенців помітною була частка єв­реїв, які осідали головним чином в містах і місте­чках. На першому етапі до Новоросії прибували єврейські торговці та ремісники. Характер цієї імміграції був торгово-ремісницький. Більша частина євреїв цього етапу осіла у містах, зробив­ши внесок у розвиток економіки краю та судно­будування. Другий етап носив землеробський характер.

Отже, бажаючи прискорити заселення пів­дня України, уряд максимально стимулював та заохочував цей процес, організовано проводячи іноземну колоні­зацію, внаслідок чого колоністи органічно влива­лися в економічне та культно-етнічне життя тогочасної Російської імперії, зробивши значний внесок у соціально-економічний розвиток півдня України, сприяючи зростанню його добробуту.

 

Література:

1. Линдеман К. Прекращение щавлеваления й землепользования поселян-собственников. Указы 2 февраля й 13 декабря 1915 г.; 10, 15 июля й 19 августа 1916 г. й их влияние на зкономическое состояние Южной Рос­сии. - М, 1917. - С. 213.

2. Дружинина Е.И. Южная Украйна в 1800-1825 гг. - М., 1970.

3. Кабузан В.М. Заселение Новороссии (Екатеринославской й Херсонской губерний) в XVIII — первой поло-вине XIX в. (1719-1858 гг.)-М., 1958.

4.  Семенов Тянь-Шанский В.П. Полное географическое описание нашого Отечества. Россия. Настольная й дорожная книга. - Т. XIV, Новороссия й Крьм. - СПб., 1910.

5.  Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1992. - С. 72.

6.  Шкварець В.П., Мельник В.Ф. Миколаївщина: погляд крізь століття: Нарис історії. - Миколаїв, 1994. -С.19.

7. Шмидт А. Материальї для географии й статистики России, собранньїе офицерами генерального штаба. - Ч. 2.-СПб., 1863.-С. 155.

8.  Державний архів Миколаївської області (далі - ДАМО), ф. 235, оп. 1, спр. 14, арк. 18.

9.   ДАМО, ф. 185, оп.1, спр. 4, арк. 22.

10. ДАМО, ф. 243, оп.1, спр.46, арк,33.

11. Багмет М. Ковалівське ельдорадо //' Радянське Прибужжя. - 1998. - 22 вересня.

12. ДАМО, ф. 185, оп.1, спр. 4, арк. 25.

13. ДАМО, ф. 185, оп.1, спр. 4, арк. 27.

14.Дружиніна Е.И. Южная Украина в период кризисна и феодализма, 1825-1860 гг. – М., 1981, - С. 47.

15. Шмидт А. Вказ. праця. – С. 42.

16. Бойко А.В., Данилова Н.О. Формування етнічного складу населення Південної України (кінець XVIII-XIX ст.) // УІЖ. – 1992. - №9. – С. 232.

17. Дружиніна Е.И. Южная Украина в период кризисна и феодализма. - С. 47.

18. Кабузан В.М. Вказ. праця. – С. 132.

19. Кабузан В.М. Вказ. праця. – С. 144.

20. Дружиніна Е.И. Южная Украина в период кризисна и феодализма. - С. 47.