Мельник І.Я.
Просоціальна поведінка як складова соціальної компетентності
В тезах розглядається просоціальна поведінка
як когнітивно-мотиваційна складова соціальної компетентності особистості.
Визначено характеристики просоціальності, враховуючи внутрішню мотиваційну
основу цієї форми активності.
Просоціальну поведінку необхідно розуміти як складову системи соціальної
компетентності. Соціальна
компетентність – це багатогранна характеристика особистості, яка своєю
багатокомпонентністю охоплює всю множину та глибину функціонуванння особистості
в соціумі. Оскільки особистість - істота суто соціальна, то формат соціальної
компетентності охоплює як соціальні мотиви, знання, навички, необхідні для
успішної взаємодії із оточуючим соціальним середовищем, так і самопочуття та
самоприйняття особистістю самої себе в постійно мінливому соціумі. При цьому
соціальна компетентність передбачає як достатній рівень вміння будувати
партнерські стосунки, здатності до кооперації, так і достатній рівень
конформності для того, щоб не іти врозріз з вимогами суспільства.
В
основі терміну «компетентність» є вихідна основа «compete», що означає «знати»,
«досягати», «вміти», «відповідати». В структурі соціальної компетентності
розрізняємо наступні компоненти: 1) когнітивно-мотиваційний компонент
– передбачає наявність знань, соціальних уявлень та системи цінностей
особистості; соціальний інтелект, дивергентне мислення, творчий пошук,
планування власного життєвого сценарію, знання життєвих криз, розуміння
соціальної дійсності, обрання фаху тощо, збереження непорушним пропріум; 2) рефлексивний компонент – розуміє
під собою психічну саморегуляцію, керування почуттями, психосексуальну
грамотність, самостійність, розуміння соціальних ролей, вміння відчувати нюанси
соціальної ситуації, розв’язувати проблемні ситуації, відповідальність; 3) операційно-технологічний
компонент – характеризується наявністю певного соціального досвіду,
навичок ефективної взаємодії з соціумом, вміння діяти адекватно ситуації,
розмаїття технік поведінки, виконання соціальних ролей, вміння виходити з
конфліктної ситуації тощо.
Аналіз праць, присвячених змісту соціальної
компетентності дозволяє дійти висновку, що поки не існує чіткої структури
поняття «соціальна компетентність», коло складових соціальної компетентності в
цілому зазначене, але конкретно не визначене. Кожна структурна модель має як
свої переваги, так і недоліки. Більшість структурних моделей базується на
знаннях та навичках (Шабатура Л., Бахтєєва С.та ін.), менша – на якості
соціально компетентної поведінки (Безруких М., Боумрін Б., Слот В., Спанярд Х.
тощо), ще менша – на критеріях прояву соціальної компетентності (Зольні А.,
Лафриньєр П., Думас Д.).
Багатогранність змісту категорії «соціальна
компетентність» умовно розділяється на дві групи чинників, що формуються під
впливом як зовнішніх, так і внутрішніх, керованих і некерованих факторів:
якості та вміння. Соціальна компетентність настільки багатогранна та всеосяжна
характеристика особистості, що її, як і поняття «особистість» та «соціум» дуже
важко лаконічно визначити та чітко розділити межі структурних компонентів,
оскільки часто вони є прозорими та умовними.
Наукова категорія «соціальна компетентність»
розглядається як набута здатність особистості гнучко орієнтуватися в постійно
мінливих соціальних умовах та ефективно взаємодіяти з соціальним
середовищем. С.П.Архипова[2],
А.Гудзовська[5], Л.Лєпіхова[6] та інші вважають, що соціально-психологічна
компетентність враховує психологічні складові особистості, такі як цінності,
мотиви, настанови, переконання, здібності тощо, але, як і будь який вид
компетентності, проявляється у діяльності, зокрема, як і соціальна у
міжособистісних відносинах.
Отже,
на основі теоретичних положень розуміння соціальної компетентності, можна
сказати, що її когнітивно-мотиваційною складовою є просоціальна поведінка, яка
забезпечує формування цінностей, мотивів, настанов, переконань, моральну
обізнаність, можливість самовизначення в спектрі моральних цінностей та
здатність морально діяти в різних життєвих ситуаціях, засвоєння моральних,
етичних норм, ціннісних орієнтацій, формує здатність встановлювати та
підтримувати необхідні контакти з людьми.
Просоціальна
поведінка, на думку зарубіжних дослідників, являє собою дії, які приносять користь
іншим людям, а також форми поведінки, що включають в себе симпатію,
співробітництво, допомогу, сприяння, альтруїзм (В.Джеймс, В.Занден, Л.Мерфі,
В.Стауб, Р.Чалдіні )[7]. Вітчизняні дослідники В.В.Абраменкова, Б.С.Братусь,
Ф.Е.Василюк, А.Н.Леонтьев, В.Н.Куницина, В.А.Ядов і інші [1], розглядаючи
поняття «гуманні відносини» (як еквівалент просоціальної поведінки), описують
їх як відносини солідарності, взаємодопомоги, співучасті, активного
«співпереживання загальних цінностей», які реалізуються у спілкуванні людей і
їхньої спільної діяльності. Гуманність також визначається як система установок
на соціальні об'єкти, обумовлена моральними нормами й цінностями особистості,
просоціальної спрямованості особистості. Прихильність поставленим цілям усвідомлення
власного життя є необхідною умовою розвитку гармонічної людини, творчої
особистості, що розвивається. Саме зміст життєвих цілей і змістів визначає
просоціальну спрямованість особистості.
Просоціальна
поведінка обумовлена цінностями особистості. Іншими словами, життєві цінності,
являючи собою систему внутрішніх стандартів, відносин до дійсності, направляють
і спонукують особистість до реалізації відповідних стратегій взаємодії зі
світом, а також визначають мету й сенс життя (Ф.Е. Василюк, В.А.Ядов, Б.С. Братусь,
Б.Ф. Поршнєв і ін.)[4]. Просоціальна поведінка пов'язана й з рівнем
самоактуалізації, тому що мотиви й стратегії, що самореалізується особистістю
відрізняються соціальною значимістю й проявляються в служінні загальнолюдським
цінностям (А.Л.Журавльов, Ю.Б.Гиппенрейтер, А.Маслоу, В.М.Русалов, Е.Фромм і
ін.).
Таким
чином, позитивна оцінка особистістю себе й своїх можливостей, здатність
вибудовувати відносини взаємодопомоги й співучасті з іншими людьми,
гуманістична спрямованість інтересів, цінностей і ідеалів, а також здатність
особистості реалізовувати себе на користь суспільству являють собою цілісну
модель просоціальної поведінки.
Просоціальна
орієнтація є досить розповсюдженою формою людської активності, що відіграє роль
у міжособистісних стосунках, внутрігруповій взаємодії, спілкуванні й спільній
діяльності людей.
Якщо
використовуючи поняття альтруїстичної поведінки дослідники нерідко
абстрагуються від їхньої мотиваційної основи, фіксуючи лише зовнішні
(процесуальні й результативні аспекти), то поняття просоціальної поведінки
невіддільне від внутрішньої мотивації цієї форми активності, тому що під
просоціальними розуміються тільки безкорисливі дії. У сферу просоціальних
проявів не включаються акти допомоги, здійснювані на рівні регуляції
соціально-нормативного типу. До них відносяться:
По-перше,
шаблонні-стереотипні прояви допомоги (культурні звички, правила етикету), що
становлять операціональний склад просоціального стилю поведінки. По-друге, до
соціально-нормативних просоціальних дій, що не є альтруїстичними, відносяться
акти допомоги, що здійснюються
відповідно до зовнішніх соціальних вимог з очікуваннями, а не на рівні
внутрішніх особистісних детермінант. Прикладами такого зовнішнього виконання
соціальних норм при підтримуючому впливі оточення можуть служити дії, що допомагають,
у відповідь на демонстрацію моделі допомоги, проходження норми взаємності
(розплата за послугу послугою), виконання норм відповідальності відповідно до
очікуваної від людини поведінки, тимчасове підвищення просоціальності членів
групи, що живе за принципом "тут і тепер".
Просоціальна
мотивація - це завжди внутрішня особистісно-смислова мотивація, описана
поняттям смислоутворюючого мотиву. В середовищі внутрішніх мотиваційних
механізмів альтруїстичного змісту варто розрізняти два мотиви, що є значимими
детермінантами альтруїзму - мотив морального боргу й мотив співчуття.
Отже,
просоціальна поведінка спрямована на благо іншій особистості або соціального
об'єднання, не пов'язана з якими-небудь зовнішнім заохоченням. Вона розглядається
як складова соціальної компетентності особистості - це комплекс
особистісно-психологічних технологій взаємодії особистості із оточуючим
соціальним середовищем. Адже просоціальна поведінка забезпечує наявність не
викривлених ціннісних орієнтацій, формує вміння будувати стосунки з іншими
людьми, самостійно опановувати новий навчальний матеріал, самоудосконалюватись, це система певних моральних якостей, відносин, які характеризуються
специфічними почуттями, потребами, мотивами, навичками поведінки, особлива
форма внутрішньої самоактивності, що дозволяє людині наслідувати існуючі
моральні норми.
Література
1.
Абраменкова В.В. Социальная психология
детства / В.В. Абраменкова.-М.: Ин-т практической психологии,
НПО «МОДЭК»,2000.-416 с.
2.
Архипова С.П. Основи андрагогіки:
навч.посіб
/ Черкаси, 2004.-118 с.
3.
Бахтєєва С.С. Формирование социальной компетентности в
процессе обучения иностранному языку в ВУЗе экономического профиля. –
Дис….канд. пед. наук – Казань, 2001. – 174 с.
4.
Братусь Б.С. К проблеме человека в психологи
– М.: Вопросы психологи,1997,№5.-С.3-19
5.
Гудзовськая А.А.
Социально-психологическое исследование становления социальной зрелости. – Дис
канд. психол. наук. – Самара, 1998.
6.
Лєпіхова Л. Соціально-психологічна
компетентність у психологічній взаємодії. //Вища освіта України. – 2004. - №3.
7.
Чалдини
Р., Кенрик Д., Нейберг С. Социальная психология. Пойми других, чтобы понять
себя. В 2 Т. — СПб.:ПРАЙМ-ЕВРОЗНАК, 2002.