Регіня О.О., Халілова-Чуваєва Ю.О.

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

Державна мовна політика в Україні

Значення, яке посідає мова у житті окремої особи і соціуму, зумовлює й роль мови у політиці. Навіть у суспільстві, де переважає одна мова, її існування часто стає предметом політики – у вигляді боротьби прихильників різних варіантів її правопису, чи за те, який саме діалект обрати за основу літературного варіанту мови, унормування державою різноманітних аспектів функціонування мови. У суспільствах, де співіснують дві й більше мов, мовна політика виступає неодмінним складником внутрішньополітичного життя.

В Україні, де мешкають носії понад 130 мов, але лише українська та російська мови визначають характер мовної ситуації на всій території держави, мовні проблеми відіграють велику роль як у суспільстві, так і у політиці. Вони опиняються у політичному порядку денному під час виборчих кампаній, при чому політичні сили не лише пропонують різні шляхи розв’язання мовної проблеми, а й по-різному формулюють саму проблему та виступають як представники різних (зокрема, й за мовою) складових українського суспільства.

За таких умов першочергової ваги набуває питання наукових досліджень політичного аспекту мовної ситуації, а також державної політики навколо мови.

Серед українських та закордонних дослідників, праці яких присвячені вивченню мовної ситуації в Україні й ролі «мовного питання» в українській політиці, можна назвати Б.Ажнюка, Д.Ареля, Н.Бернсанда, Л.Біланюк, В.Васютинського, Е.Вілсона, В.Городяненка, В.Євтуха, Т.Журженко.

Метою роботи є з’ясування характеру мовної політики в Україні, основних проблем в цій сфері, а також шляхи їх ефективного вирішення.

Державну мовну політику років незалежності характеризувала непослідовність, регіональна різнорідність, непродуманість дій та невміння популяризувати в суспільстві потребу й характер уживаних заходів. «Починаючи з ухваленого 1989 р. Закону про мови, сфери використання української, російської та інших мов не було чітко окреслено, що дало змогу чиновникам довільно тлумачити законодавчі норми, а громадянам, організаціям їх ігнорувати» [1]. Заходи на розширення вжитку української мови в освіті та діяльності органів влади поєднувалися з більшим чи меншим усуненням держави від регулювання мововжитку в інших ділянках, як-от: книговиданні, друкованих і електронних мас-медіа, популярній культурі тощо. Утвердження повноцінного вжитку української мови в більшості суспільних ділянок у західних та центральних областях відбувалося водночас із дуже обмеженим розширенням, а в деяких ділянках і звуженням сфери її вжитку на Півдні та Сході. Замість сприяння розвиткові української мови держава нерідко вдавалася до спроб обмежити використання російської, що викликало невдоволення її носіїв та активізацію зусиль політичних сил, що виступають за збереження суспільної двомовності.

Різні політичні сили мають докорінно відмінні уявлення про бажане співвідношення сфер уживання української та російської мов. Прибічники української мови воліють бачити її головною мовою, не бажаючи визнати за російською мовою законодавчого статусу й суспільної ролі. Натомість захисники російської мови виступають за повну формальну рівність статусів двох головних мов країни, яка на практиці означатиме збереження привілейованих позицій російської мови, яким сприяють її кращі стартові умови.

«Пошуком компромісу не переймалася ні влада, ні опозиція. Прихід до влади у 2005 році політичних сил, більш орієнтованих на розширення вжитку української мови, не привів до суттєвих зрушень у більшості суспільних ділянок» [2]. Винятками були телебачення, кінопрокат, а також запровадження обов’язкового ЗНО з української мови та літератури, що сприяло усвідомленню необхідності вивчення державної мови. Водночас ці заходи викликали невдоволення людей, які у повсякденному житті користуються російською мовою.

Таким чином, мовна політика в Україні характеризується непослідовністю та відсутністю чітких цілей. Для вирішення основних проблем у мовній сфері необхідно запроваджувати заходи, які будуть одночасно вдовольняти інтереси усіх національних меншин, не розколюючи Україну на мовному підґрунті. Для того, щоб розв’язання мовної проблеми сприяло суспільній єдності та стабільності, мовну політику необхідно доповнити елементами. По-перше, держава мусить забезпечити, щоб офіційна двомовність в окремих регіонах не обернулася російською (чи якоюсь іншою) двомовністю, а одномовний режим решти країни не означав ігнорування мовних прав носіїв тамтешніх меншин. Задля цього вона має запровадити атестацію працівників державних установ на знання державної та, у двомовних регіонах, відповідної офіційної мови, а також – чітко окреслити в законах мовні права громадян і забезпечити реальну можливість їх судового захисту. По-друге, держава повинна суттєво децентралізувати мовну політику, сприяючи водночас забезпеченню прав меншості не лише судовим захистом індивідуальних прав, а й підтримкою з центрального бюджету групових мовних потреб відповідних меншин. По-третє, мовне законодавство має передбачити механізми задоволення тих потреб, на порушення яких члени мовних груп нині скаржаться найчастіше, як-от переклад двома мовами інструкцій щодо вживання ліків чи наявність (відсутність) на Півдні та Сході газет, книжок і фільмів українською.

Література:

1. Панченко Г.О. Комплексний механізм реалізації державної мовної політики в Україні: обґрунтування доцільності впровадження . – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/tppd/2011_8/zmist/ R_2/14Panchenko.pdf

2. Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: національна доповідь / за заг. ред. В.М. Гейця [та ін.]. – К.: НВЦ НБУВ, 2009. – 687 с.