Венчурне інвестування в Україні: проблеми та перспективи

Семеген Мар’яна Михайлівна

Юридичний інститут Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

ВЕНЧУРНЕ ІНВЕСТУВАННЯ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Науковий керівник — к.ю.н., доц. Олійник О.С.

Реалізація інновацій в рамках сучасної ринкової економіки розглядається як одне з найперспективніших джерел одержання надприбутку. Проте така діяльність на початковому етапі впровадження зазвичай неможлива без залучення додаткових інвестицій. Втім, значні комерційні ризики, що, як правило, супроводжують виконання інноваційного проекту, значно ускладнюють пошук зацікавлених інвесторів.

За таких обставин одним з можливих способів вирішення вищезазначених проблем є венчурне інвестування (інвестування ризикового капіталу).

У класичному розумінні венчури інвестують кошти в статутний капітал зазвичай невеликих компаній, які реалізують ризикові, проте перспективні інноваційні проекти. За умови успішної комерціалізації останніх матиме місце капіталізація (багаторазове збільшення) ринкової вартості компанії. Відтак, інвестор одержує можливість реалізувати свою частку у статутному капіталі за ціною, що значно перевищує первісне вкладення [1].

Одразу зауважимо, що венчурне інвестування необхідно відмежовувати від дещо подібного механізму залучення коштів — фандрайзинг (фандрейзинг). У літературі можна знайти принаймні два підходи до розуміння даної категорії. Перший, більш поширений: фандрайзинг (соціальний маркетинг) — це комплекс методів і процедур знаходження ресурсів для реалізації соціально значущих проектів. Другий розширює зміст фандрайзингу до пошуку та збору коштів [2, с. 31]. Саме у такому значенні механізм фандрайзингу використовується для залучення коштів на інвестиційні проекти та фонди в рамках процесу венчурного інвестування. Отже, на відміну від венчурного фінансування, фандрайзинг не має цільового спрямування на одержання прибутку, його мета — пошук та акумулювання коштів.

Світова практика доводить, що вміле використання досліджуваного інструменту фінансування сфери інновацій дає позитивні результати. Достатньо навести приклади Apple, Cisco, Compaq, e-Bay, Google, Intel, Microsoft, Skype, Sun Microsystems, Yahoo!, у розвиток яких свого часу було залучено венчурний капітал. Приміром, кілька років тому було продано компанію Skype — світового лідера в сфері IP-телефонії. Покупцем стала інтернет-компанія e-Bay, яка запропонувала 4,1 млрд. доларів. Хоча напередодні в Skype було інвестовано 10 млн. доларів.

Аналіз вітчизняного досвіду змушує констатувати, що в Україні попри значний інноваційний потенціал зазначений спосіб комерціалізації науки слаборозвинений. Підтвердженням цього є прогалини у законодавчому забезпеченні та неправильне розуміння суті венчурного інвестування.

Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» №2299-ІІІ від 15.03.2001 р. вперше передбачив функціонування венчурних фондів як недиверсифікованих інститутів спільного інвестування (далі — ІСІ) закритого типу, які здійснюють виключно приватне (закрите) розміщення цінних паперів ІСІ серед юридичних осіб та фізичних осіб [3]. Власне, зазначений Закон взагалі не містить визначення венчурного фонду, але опосередковано він визначається як ІСІ. Разом з тим, законодавцем залишено поза увагою особливості інвестування ризикового капіталу, коло суб’єктів венчурного капіталу, їх взаємозв’язки тощо.

Спробу дати нормативне визначення терміна «венчурна інвестиційна діяльність» було зроблено у проекті Закону України «Про венчурні інвестиційні компанії»: «Венчурні інвестиційна діяльність — це сукупність практичних дій щодо реалізації грошових інвестицій з високим ступенем ризику в корпоративні права та боргові зобов’язання, а також майнові права інтелектуальної власності новостворених або діючих господарських організацій з метою отримання прибутку» [4]. Як бачимо, венчурне інвестування в даному випадку не обмежується суто технологічним сектором. Проте, на нашу думку, саме інноваційне спрямування інвестицій дозволяє розкрити його сутність, адже фінансування традиційних галузей (будівництво, переробка сільськогосподарської продукції, харчова промисловість, роздрібна торгівля) здійснюється за умов суттєво низького рівня ризику та динамічності розвитку. Натомість ризиковість — чи не основна риса венчурного інвестування. Тому важко не погодитися з ученим-економістом І.С. Кузнецовою, яка зазначає, що в Україні розвиток інституту венчурних інвестицій має викривлений характер, що перешкоджає спрямуванню інвестиційних потоків в інноваційну економіку [5, с. 90].

Аналізуючи ринок венчурного інвестування в Україні, крім вже згаданої галузевої специфіки, зазначимо наступні. По-перше, у вітчизняній практиці практично немає стартових вкладень: акцепторами венчурних інвестицій виступають не малі фірми на стадії «стартапів», а майже виключно діючі підприємства середнього масштабу [5, с. 88]. По-друге, якщо у класичному баченні венчурний інвестор не втручається в реалізацію профінансованого ним інноваційного проекту, то вітчизняні венчурні капіталісти, функції яких виконують компанії з управління активами, зазвичай розширюють власну участь у процесі венчурного інвестування до надання різних послуг, включаючи бізнес-інкубацію технологічних компаній, маркетингові дослідження, інвестиційний менеджмент та консалтинг, фандрейзінг для інвестиційних фондів та проектів тощо. По-третє, неналагодженою залишається система встановлення контактів між винахідником-новатором та венчурним інвестором, готовим профінансувати реалізацію його розробки. Засобом подолання зазначеного недоліку можуть стати венчурні ярмарки (венчурні форуми).

Підсумовуючи, зазначимо, що неповнота та суперечності у правовому регулюванні, неправильне розуміння законодавцем суті механізму венчурного інвестування є однією з головних перешкод інтенсифікації встановлення зв’язку між інвестиціями та інноваціями як складовими економічного зростання.

Література

1. Ігнатенко Р.А. Венчурне інвестування в національній економіці : світові тенденції та українські перспективи / Р.А. Ігнатенко, В.Г. Кабанов, Д.О. Короткова // Зовнішня торгівля: право та економіка. – 2008 . – №3 . – С.119-130. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/Portal/soc_gum/uazt/2008_3.pdf.

2. Бойко Р.В. Застосування соціального маркетингу в діяльності вітчизняних підприємств / Р.В. Бойко // Фінансова система України. Збірник наукових праць. Серія «Економіка». Випуск 10. – 2008. – С. 31-36.

3. Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди): Закон України від 15.0.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 12.

4. Проект Закону України «Про венчурні інвестиційні компанії» . — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.in.gov.ua/index.php?get=118&id=1495.

5. Кузнецова І.С. Інститут венчурних інвестицій: стан та перспективи розвитку / І.С. Кузнецова // Наука та інновації. – 2008. - №1. – С. 87-95.