Кубрак Л.А, Кондратьєв В.О.

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

Проблеми злочинності неповнолітніх та деякі шляхи їх вирішення

На сьогоднішній день в суспільстві відбувається багато процесів, які впливають на зростання злочинності та є взагалі не дослідженими. Потребують теоретичного дослідження причин і умов злочинності неповнолітніх практичного визначення співвідношення біологічного і соціального у формуванні антисоціальної установки у свідомості неповнолітніх на основі подій та процесів, які реально відбуваються в нашій державі.

Метою даної статті є висвітлення проблем злочинності неповнолітніх та визначити певні шляхи їх вирішення.

Злочинність неповнолітніх була предметом вивчення багатьох дослідників: В.Кудрявцева, М.Фіцули, О.Тузова, В. Лебединського, О.Селецького, В. Оржеховської, Г.Міньковського, С.Тарарухіна та інших.

Більшість авторів виділяють три види поведінки з відхиленням від соціально-правової норми:

- девіантна поведінка – це поведінка з відхиленням від моральних норм;

- деліквентна поведінка – це скоєння дрібних правопорушень;

- злочинна поведінка, тобто безпосереднє скоєння злочину.

Профілактика першого виду полягає у педагогічному впливі, другого – у адміністративно – правовому впливі, а третього – у кримінально-правовому державному примусі у поєднанні з педагогічним впливом.

Проблема застосування або навіть можливість застосування до неповнолітніх заходів кримінально – правового державного примусу за девіантну поведінку, а особливо позбавлення волі має дуже велике значення. Але такий кримінально- правовий примус забезпечує лише покарання за скоєний злочин і не сприяє суттєвому поліпшенню криміногенної ситуації серед неповнолітніх.

Аналіз зарубіжного досвіду свідчить, що сфера встановлення та застосування кримінально-правових заходів впливу на правопорушників у міжнародному праві та західній традиції є частиною поняття „кримінальна юстиція”. З урахуванням вельми значних можливостей держави щодо впливу на особу, яка потрапляє у сферу кримінальної юстиції, значення міжнародних стандартів та рекомендацій, спрямованих на пошуки компромісу між безпекою суспільства, обов`язком влади підтримувати правопорядок та правами людини, важко переоцінити.

Саме тому, ми звертаємо увагу, в першу чергу, на Мінімальні стандартні правила ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх від 29 листопада 1985 р. (Пекінські правила). [3]

В цьому документі міжнародне співтовариство пропонує національним законодавцям конкретні стандарти поводження з тими неповнолітніми, чия поведінка була настільки суспільно небезпечною, що її визначили як злочин.

Зокрема, правило 16 пропонує при доборі заходів впливу керуватися, крім інших, також принципом, що такі заходи мають відповідати становищу та потребам неповнолітнього, а також потребам суспільства.

Це є принципово важливим, оскільки не дає підстав розглядати неповнолітнього злочинця лише як особу, що стала заручником оточення, певних обставин або пасивного отримувача соціальних пільг та привілеїв, якими традиційно супроводжується положення про „соціальне наповнення” ювенальної юстиції у широкому розумінні цього слова.

Правило 18 містить примірний перелік заходів впливу для того, щоб (при можливості) уникнути поміщення неповнолітнього до закритого закладу. Ці заходи досить різноманітні: вони включають як виховні та корекційні (наприклад, участь у груповій психотерапії), так і фінансові. Зокрема, це постанова про опіку, керування та нагляд; пробація; постанова про роботу на користь громади; фінансові заходи, компенсація, реституція; постанова про участь у груповій психотерапії та інших подібних заходах; постанова про передачу на виховання.

Отже, досвід інших країн щодо вирішення проблем злочинності серед неповнолітніх свідчить, що підстави побудови системи покарань неповнолітніх доцільно використовувати як потреби суспільства у захисті та безпеці, відновленні почуття справедливості, так і специфічні потреби неповнолітньої особи – суб`єкту злочину у сенсі того, що підлітковий вік – це період значних гормональних змін в організмі людини, який породжує гіперактивну поведінку, а внаслідок соціально-економічних факторів дійсності природна цікавість та соціальна незрілість за умови досить обмежених можливостей часто призводить до антисоціальної поведінки. Тому система покарань має включати якнайширший перелік заходів впливу, серед яких і юридично, і фактично позбавлення волі – це захід, до якого вдаються лише у виключних випадках.

Таким чином, урахування особливих потреб неповнолітніх правопорушників в країнах Європи (у першу чергу, це стосується психотерапевтичних заходів) простежується в межах застосування інших заходів виховного впливу, які не є покараннями.

Що стосується вітчизняного досвіду кримінально-правового примусу, то КК України у ст.98 закріплює таку систему покарань неповнолітніх: основні - штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк; додаткові – штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Це означає, що система покарань щодо неповнолітніх є частиною системи покарань, що закріплена у ст.51 КК, за окремими вилученнями. Це, на наш погляд, обумовлено тим, що санкції норм Особливої частини побудовані з урахуванням загальної системи покарань, а щодо неповнолітніх законодавець не передбачив ні окремих (виділених) злочинів, ні особливих санкцій за їх вчинення. Більш того, виокремлення певних суспільно небезпечних діянь як „підліткових” не відповідало б логіці з урахуванням того, що вік настання кримінальної відповідальності за вчинення більшості злочинів – 16 років.

Вичерпний перелік діянь у ст. 22 КК , відповідальність за вчинення яких настає з 14 років, не створює у вітчизняній практиці феномену „статусних правопорушень”, який відомий законодавству деяких зарубіжних держав, коли відповідальність за вчинення таких правопорушень настає лише за умови, що їх суб`єктом був неповнолітній. Це означає лише той факт, що досягнення 14 років надає можливість особі усвідомлювати суспільну небезпеку таких посягань, що й породжує поняття злочину, а також створює підставу суб`єктивного ставлення такого посягання йому у вину.

Крім того, законодавець не ставить перед покаранням неповнолітніх інших цілей, ніж виправлення засуджених, а також попередження скоєння нових злочинів, які зазначені у ч.2 ст.50 КК.

Таким чином ми стикаємось з системою покарань неповнолітніх, яка побудована шляхом лише виокремлення певних видів покарань, передбачених кримінальним законом, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, винних у вчиненні злочинів.

Суттєвим моментом є і те, що КК України не має спрямованості щодо залагодження конфлікту між неповнолітнім та жертвами його злочину. Відповідно до чинного законодавства України у випадку заподіяння шкоди конкретній фізичній особі неповнолітнім, за умови, що винний досяг 15 років та має майно, кошти або заробіток, жертва злочину може розраховувати на певну компенсацію. Якщо ж у неповнолітнього немає ані майна, ані інших самостійних джерел доходів, або якщо йдеться про злочини, шкідливі для всієї громади, то законодавець не дає можливості винній особі компенсувати власним трудом заподіяну шкоду.

Таким чином, у в межах традиційного підходу до визначення системи покарань неповнолітніх, особливостей застосування окремих видів до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, необхідні суттєві зміни, спрямовані на розширення застосування покарань, альтернативних позбавленню волі.

Доцільно передбачити у Кримінальному кодексі України можливість застосування громадських робіт та виправних робіт до неповнолітніх, які досягли 15 років, і у зв’язку з цим доцільно систему покарань, які застосовуються до неповнолітніх доповнити обмеженням волі, яке може застосовуватися з 14 років без обов`язкового залучення до праці, а з 16 років – із таким.

З урахуванням цього санкції норм, перелік яких наведено у ч.2 ст.22 КК, мають бути доповнені такими видами покарання як громадські роботи та обмеження волі.

Література:

1. Дані офіціальної статистики МВС України за 2007 – 2010 р.р.

2. Социология права: Учебное пособие / В.В.Глазырин, Ю.И.Гревцов, В.В.Зенков и др.; под ред. проф. В.М.Сырых; Ин-т законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ. – М.: Юстицинформ, 2001. – С.7.

3. Мінімальні стандартні правила ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх від 29 листопада 1985 р. // http :// zakon . rada . gov . ua / cgi - bin / laws / main . cgi