Мартинюк В.К., аспірант

Волинський національний університет імені Лесі Українки

Мотив молитви в ранній поезії Павла Тичини

Поняття молитви пов’язано з релігією, з її глибшим боком – містикою, а душа, яка молиться, постає в нашій уяві як релігійна. Молитва передбачає об’єкт поклоніння, відносно якого той, хто молиться, визнає себе йому підпорядкованим. Цим об’єктом є Бог. Тому, якщо говорити про мотив молитви, то він супроводжує образ Бога і невід’ємний від образу ліричного героя. У Біблії під молитвою розуміється „звернення до Бога”, [3, 595] розмова з Богом, яка супроводжується благаннями про допомогу, подякою і хвалою Богові, що є виразом любові до Нього і поклоніння Йому. Ніде в Біблії немає сталого тексту молитви як молитовної формули, обов’язкової для кожної людини, яка молиться. Навіть „Отче наш” – це не обов’язковий текст для проголошування перед Богом, а зразок молитви, вказівка, за яким принципом має будувати свою молитву кожен молитвеник.

Якщо говорити про молитву як розмову, то вона глибоко особиста, щира і довірлива, в якій той, хто молиться, смиренно відкриває перед Богом усі свої потреби, благає їх задовольнити і висловлює надію, що вони будуть задоволені, разом з тим, дякує Богові і звеличує Його. Звичайно ж, молитва супроводжується емоціями її суб’єкта. Він і радіє, і сміється, і плаче, і тужить або ж у тихій покорі виливає перед Богом свою душу.

Ліричний герой ранніх віршів П.Тичини виявляє себе як досвідчений молитвеник. Він „молиться” дуже часто. Для нього молитва – не нав’язаний обов’язок, а потреба його душі, що є одним зі свідчень його релігійності і містичності. Він сам зізнається: „Життя моє – молитва...” [4, 255], перебуваючи в стані високої містичної любові, як у полум’ї: „Молюсь, горю в огні” [4, 255]. Правда, божество цього вірша, якому адресує свої молитви ліричний герой, - Всевладниця Краса, а самого себе він асоціює з жерцем храму природи, що дає право говорити про язичницький мотив цього вірша. Але, зважаючи на переважання християнських мотивів у поезії П.Тичини, можна сприйняти Красу як метонімічний образ Бога. Пророк Захарія, наприклад, вигукує: „...Що за краса Його!” (Зах.9:17), підкреслюючи довершену красу свого Бога. А образ жерця в цьому ключі сприймається як метонімічний образ християнина, який приносить „жертву хвали” (Євр.13:15).

Ліричний герой молиться у поезії „Квітчастий луг” „Сонячних кларнетів”: „Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь” [4, 23], відчуваючи єднання з Богом і природою. Ця молитва тиха і благоговійна.

Молитва у поезії „Ой не крийся, природо...” – емоційно наснажена, наповнена туги і якихось неясних осінніх передчуттів: ”О ридай же, молись: Ходить осінь у лузі” [4, 25].

У вірші „Іще пташки...” старі верби „моляться в сльозах”, що малює перед нами образ ще однієї ревної емоційної молитви, яка супроводжується плачем.

Ліричний герой вірша „І являвсь мені Господь...” стає „на коліна слухать Господа велінь” [4, 264]. Молитва на колінах – як образ глибокої релігійності, покори і послуху Богу. Метафору ревної молитви на колінах знаходимо і у вірші „На стрімчастих скелях...”: ”Хтось горів світанно, / Колінопреклонно” [4, 41].

Серед молитов ліричного героя поезій П.Тичини ми знаходимо і ранню молитву: „...Стаю я на ранню молитву” [4, 27], і молитву-скаргу: „Послав я на небо молитву-скаргу...” [4, 262], і молитву благальну аж до утоми, на яку довго не має відповіді: „Скажи, як благати тебе, як молити?” [4, 252]. Всі ці молитви – як вияв досвіду спілкування з Богом ліричного героя, як вияв його багатого духовного життя.

Поняття молитви настільки природне єству ліричного героя, що він на основі його творить метафори. Наприклад, метафору хмар: „Пливуть молитви угорі” [4, 18]. Молитва в ліричного героя П.Тичини асоціюється з голубами, які в’ються „у недосяжній високості” над храмом душі („Золотий гомін”), [4, 60].

Щодо мотивації молитов ліричного героя, то вони спрямовані не тільки на задоволення особистих потреб, але й потреб інших людей. Ось він скрикує: ”Невже ж ні раз не помолюсь / за моє кохання, за людину?” [4, 89]. Звертається ліричний герой до Бога і з проханнями за Україну: „Їй пісні складаю, веселі, сумні. / Молюсь за її...” [4, 221].

Звичайно, ліричний герой знає, що є молитви і фарисейські, про людське око. І ті, хто так молиться, не шукає єдності з Богом, а людської прихильності до їх позірної святості, як Фауст: „Ходить Фауст по Європі / в смішках, свистках, брехеньках, - / молитовник у руках, - думає про се, про те...” [4, 167]. Згадується в поезіях П.Тичини і молитва як церковний обряд: ”Зробили трон, молебня ’дправили і все такеє” [4, 186]. Навіть знаходимо характеристику трохи легковажного церковного служителя, яким збирається стати Божевільний вітер: „Куплю молитовник, / пошию стихар, / і буде з мене такий же хороший / душі людської пахар” [4, 350].

Як бачимо, молитва відкриває внутрішній стан ліричного героя: його переживання, бажання, мотиви, страхи, уподобання, мрії, навіть риси його характеру: вразливість, байдужість, легковажність тощо і допомагає вималювати його образ більш рельєфно, тобто дає нам повний психологічний портрет і об’єкта художнього змалювання і самого суб’єкта.

Російський філософ М. Лосський сказав, що „релігійний досвід „зустрічі” з Богом веде до молитви, до бажання особистого спілкування з Богом і служить надійною основою будь-якої релігії” [2, 311]. Павло Тичина, досить часто вживаючи слова „молитва”, „молитися” в своїх поезіях, засвідчує свою релігійність, свою багату молитовну практику, яка кардинально вплинула на його художнє мислення, а можливо, й стала його формотворчою домінантою.

ЛІТЕРАТУРА

1.Біблія: Переклад проф. І. Огієнка. – К.: УБТ, 2004. – 1376 с.

2.Лосский Н. Чувственная, интеллектуальная и мистическая интуиция. – М.: Республика, 1995. – 400 с.

3.Ринекер Ф., Майер Г. Библейская энциклопедия Бpокгауза. – Paderborn: Christiche Verlagsbuchhandlung, 1999. – 1120 c.

4.Тичина П. Сонячні кларнети: Поезії. – К.: Дніпро, 1990. – 399 с.