Доцент Андреєва Т.В.

Первомайський факультет ДУХТ

Класифікаційні критерії предикатних знаків у мовознавчій літературі

Постановка проблеми в загальному вигляді. Тотивність як один із складників семантики речення пов’язана з типом предиката речення. Саме тому значення тотивності необхідно розглядати у зв’язку із семантичними типами предикатів, семантичною структурою речення. Оскільки результатом семантико-синтаксичного дослідження речень стала їхня класифікація за семантичними типами предикатів, у сучасному мовознавстві особливу увагу приділяють важливій проблемі класифікації предикатів і ширше – ситуацій.

Предикати – це семантичні одиниці, які „…типізуються мовою не у формі словникових одиниць, а у формі структурних схем речення” [6, с. 312].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В україністиці залишається недослідженим питання про те, які типи предикатів можуть мати значення тотивності.

Адекватний семантичний опис предикативних виразів передбачає їхні класифікації і багато в чому визначає умови їхнього вживання. На думку І.Р. Вихованця, найпоказовішим формально-граматичним класом предикатів виступає дієслово, адже дієслівні предикати становлять значну частину всього загалу предикатів [4, с. 33-34]. Підвищений інтерес до дієслівної семантики, який все більше проявляється в лінгвістичних дослідженнях останніх років, зумовлений центральною роллю цієї частини мови в реченні, її змістоутворювальною функцією.

Як свідчить огляд наукових джерел, проблема визначення семантичних типів предикатних компонентів не має однозначного розв’язання, бо в сучасному мовознавстві відсутні чіткі критерії їхнього визначення, що зумовлено складністю предиката як ознакового слова. Складність у побудові семантичної класифікації предикатів полягає в тому, що будь-яка класифікація, у тому числі й класифікація предикатів, ґрунтується на певних властивостях, загальних для об’єктів даного класу. Тому, на думку авторів монографії „Семантические типы предикатов”, зазначена класифікація повинна бути пов’язана як з когнітивним змістом, так і з лінгвістичним значенням предикатів. Під терміном „предикат” розуміємо „особливу семантичну сутність, чия категоризація являє собою узагальнення об’єктивних явищ буття” [7, с. 312].

Предикативні вирази можна розглядати з різних ракурсів.
З одного боку, кожне дієслово характеризують залежно від того, які рольові функції предикат приписує актантам ситуації. Характер визначення цих ролей дуже непростий. Звідси й значна кількість класифікацій предикатів за рольовою семантикою (Люсьєн Теньєр, У. Чейф, І. Кацнельсон, І.Р. Вихованець та ін.).

Інший підхід пов’язаний з класифікацією предикатів за часовими компонентами в його структурі (З. Вендлер, Т.В. Булигіна та
О.М. Селіверстова). Така класифікація уточнює параметри функціонування дієслівної лексики, визначає умови її вживання, показуючи механізми зміни значення залежно від форм відхилення від часової осі.

При виокремленні типів предикатів українські дослідники враховують як часові, так і субстанційні характеристики, надаючи перевагу останнім
(І.Р. Вихованець, А.П. Загнітко, М.В. Мірченко).

Мета та завдання статті. Метою нашої статті є визначення загальних ознак, покладених в основу семантичної класифікації предикатів. Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань: проаналізувати різні підходи до визначення семантичних класів предикатів, оскільки лінгвістична класифікація сприяє більш глибокому проникненню в сутність досліджуваних явищ, завдяки класифікації можна з’ясувати, які об’єкти є подібними, за якими ознаками, а також на основі яких ознак аналізовані класи зіставляються один одному.

Виклад основного матеріалу дослідження. Класифікація предикатів має давню традицію. Ще Арістотель указував на різні типи сутності об’єктивного буття, виділяючи Сутність (Субстанцію), Кількість, Якість, Відношення (Релятивність), Місце, Час, Положення, Стан, Дію, Страждання [2]. До недавнього часу категорії Арістотеля сприймалися як філософські, а в лінгвістиці розглядалися як деякі еквіваленти „частин мови”. У теперішній семіологічній граматиці ці категорії розглядають як таксономію предикатів. Прийнято вважати, що Арістотель виділив 10 семантичних груп, або 10 типів предикатів, указав на 10 вичерпних, на його думку, способів описати сутність. Хоча зміст виокремлених Арістотелем типів предикатів не міг бути розкритим достатньою мірою експліцитно, уведену ним термінологію використовують для опису різних формальних і синтаксичних категорій сучасних мов і досі.

Особливе місце в типології предикатів посідає класифікація Л.В. Щерби, чиє ім’я пов’язують із формальним підходом у цій галузі. Учений виокремив три типи предиката: 1) предикат зі значенням дії, процесу (виражаються дієсловом); 2) предикат стану (виражається зв’язкою плюс слово категорії стану); 3) предикат якості (виражається зв’язкою плюс прикметник), які відповідають за морфологічними ознаками певним частинам мови [8, с. 90].

Другий підхід до проблеми класифікації предикатів пов’язаний з ім’ям російського лінгвіста О.М. Селіверстової, яка підвела семантичну базу під формально-морфологічну класифікацію, тим самим довівши, що між мовною формою і змістом існує тісний зв’язок навіть на класифікаційному рівні.
У монографії „Семантические типы предикатов” автори
О.М. Селіверстова та Т.В. Булигіна пропонують класифікаційну сітку, що включає як основні предикати: дії, процесу, стану, властивості, якості, явища, класу.

Третій підхід у визначенні семантичних типів предикатів асоціюється з опрацюванням системи тестів, які мають на меті встановлення в семантиці предиката таких семантичних ознак, як: статичність/ динамічність, тривалість/ миттєвість, контрольованість/ неконтрольованість, агентивність/ неагентивність.

Деякі мовознавці вдаються до подрібненої, деталізованої класифікації предикатів. У праці Н.М. Арват система семантичного предиката включає два підтипи: предикат активний і предикат статальний. Якщо активний предикат розглянуто у трьох різновидах: дії, руху, процесу, то статальний предикат – у дев’яти: предикати буття, існування, наявності/ відсутності, стану, володіння, належності, сприйняття, ставлення, класифікації, детермінації, ідентифікації, модальні предикати.

Значна кількість класифікацій предикатів пов’язана зі складністю встановлення межі між їхніми різновидами. „Межі між дієсловами дії, стану і відношення не різкі, не абсолютні, ці класи дієслів ніби накладаються один на одного, створюючи проміжні прошарки слів”, – зазначає Р.М. Гайсина [5, с. 18].

Вивчення типології предикатів у зарубіжному мовознавстві пов’язано з працями таких вчених, як Л. Теньєр, Ч. Філлмор, У. Чейф . Значне поширення отримали класифікації предикатів, засновані на відмінковій рамці, під якою розуміють не тільки семантичну роль суб’єкта, а й рольову семантику всіх актантів. Вихідним пунктом учення є синтаксичні дослідження Люсьєна Теньєра, у якому було висунуто поняття актантів – залежних від дієслова „супровідників дії”. Дієслову та його „супровідникам” Ч. Філлмор присвоює статус глибинних категорій, а потім установлює конкретні дієслівні супровідники, або актанти, які й стали виступати в якості глибинних відмінків. Учений уважав за потрібне виділити такі глибинні відмінки: агентив, об’єктив, датив, інструменталіс, фактив, локатив - і розглядав ці відмінки як набір універсальних понять, за допомогою яких людина здатна міркувати про події, які відбуваються навколо неї і визначають семантичне значення дієслова. На думку Й.Ф. Андерша, „глибинні відмінки” у витлумаченні Ч. Філлмора – це функції, що формують глибинні семантичні структури, властиві синтаксису всіх мов, і в різних мовах одержують різне вираження [1, с. 14].

Дж. Лайонз виділяє такі типи предикатів: діяльність /activiti/, процес /process/, стан /state/, акт /action/, подія /event/, беручи за основу різницю між статичними й динамічними ситуаціями. Стан описується через поняття статичної ситуації, яка існує, продовжується, але не змінюється протягом певного проміжку часу. Процеси, події, діяльність та акти подаються через поняття динамічної ситуації, що відбувається, має місце. При цьому вона може бути тривалою або миттєвою, може знаходитися або не знаходитися під контролем агента.

У. Чейф виокремлює 3 основні типи предикатів: стану, процесу й дії, проміжне місце посідають предикати дії-процеси.

Заслуговує на увагу класифікація С. Діка, у якій виокремлено чотири основних типи предикатів, що подаються через такі параметри ситуації як динамічність/ нединамічність, керованість/ некерованість. Під динамічністю розуміється змінюваність ситуації, а під керованістю – наявність у ній учасника, від волі і зусиль якого залежить, чи буде дана ситуація існувати. На основі цих положень мовознавцем виокремлено такі типи предикатів: стани, процеси, положення, дії.

У класифікації З. Вендлера увагу зосереджено на одному, дуже важливому аспекті предикативного значення, а саме: як співвідноситься денотат з часовим відрізком. З. Вендлер поділяв усі дієслова на чотири групи: слова зі значенням „діяльності” (activities), слова зі значенням „виконання” (accomplishments), слова зі значенням „досягнення” (achievement) і „стану” (states).

В українському мовознавстві над цим аспектом працює ряд дослідників, серед яких І.Р. Вихованець, К.Г. Городенська, А.П. Загнітко. До недавнього часу використовувалася класифікація предикатів, у якій вони за своїми семантичними параметрами поділялися на два великі класи – предикати дії та стану, які, у свою чергу, розчленовуються далі на семантичні підкласи, групи тощо. На основі цієї узагальненої класифікації предикатів І.Р. Вихованець розробив більш конкретну шестикомпонентну класифікацію, згідно з якою предикатні синтаксеми семантико-синтаксичної структури простого елементарного речення диференціюються на чотири основні типи: 1) предикати дії, що позначають діяльність, породжувану суб’єктом-діячем; 2) предикати процесу, які не передбачають активного виконавця дії, а стосуються суб’єктів змінних станів; 3) предикати стану, орієнтовані на пасивність суб’єкта і пов’язані з його непостійною характеристикою; 4) предикати якості, що позначають постійну ознаку предмета. У межах предикатів стану
І.Р. Вихованець виокремлює локативні предикати, які вказують на стан предмета у просторовому плані, і кількісні предикати, які характеризують предмет з означено-кількісного й неозначено-кількісного боку. Така класифікація, на наш погляд, повною мірою відбиває як загальні, так і елементарні значення предикатних слів, які визначають семантичний тип предиката. Виділені одиниці субкатегоризуються: конкретизація значень відбувається на підставі виділення в межах предиката окремих лексико-семантичних або лексико-граматичних груп.

Висновки. Таким чином, у семантиці дієслова знаходять своє вираження дія, процес, стан. Вони пов’язані між собою певною системою ознак (відсутність/ наявність часової пов’язаності, статичність/ динамічність, тривалість/ нетривалість, поступовість/ непоступовість − подій). Стани відрізняються незмінюваністю в часі (статичністю), неактивністю, нефазовістю існування.

Функціонування предикатів – це багатомірна площина, у якій семантичні ролі являють собою певне єднання лексики й синтаксису. Крім цього, предикати характеризуються додатковими параметрами конкретності й абстрактності у співвіднесеності з часовою віссю.

Розгляд семантичної структури речення слід здійснювати з обов’язковим урахуванням типу предиката, його лексико-семантичної природи, від якої безпосередньо залежить кількість учасників дії та їх рольовий статус.

Література:

1. Андерш Й.Ф. Проблеми синтаксичної семантики в сучасному зарубіжному мовознавстві // Мовознавство. – 1983. – № 1. – С. 11-19.

2. Аристотель. Сочинения: В 4 т. – М.: Мысль, 1978. – Т. 2. – 685 с.

3. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови / АН України. Ін-т української мови. – К.: Наук. думка, 1992. – 224 с.

4. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-синтаксична структура речення. – К.: Наук. думка. АН УРСР Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні, 1983. – 219 с.

5. Гайсина Р.М. Значение и синтагматика глаголов. – Уфа, Башкирский ГУ им. 40 летия Октября, 1980. – 80 с.

6. Степанов Ю.С. К универсальной классификации предикатов // Изв. АН СССР. Сер. лит и яз. – 1980. – Т. 39. – № 4. – С. 311-323.

7. Степанова М.Д. Теория валентности и валентный анализ (на материале немецкого языка). – М., Моск. гос. пед. ин-т иностр. яз. им. Мориса Тореза, 1973. – 110 с.

8. Щерба Л.В. Языковая система и речевая деятельность. – Л.: Наука, 1974. – 428 с.