Экономические науки / 3.Финансовые отношения.

К.е.н. Соломка О.М.

Пенсійне страхування в Німеччині: історичний аспект

Національний університет харчових технологій, Україна

Будуючи нову систему соціально-економічних відносин в Україні, чи проводячи вдосконалення вже існуючої, необхідно спочатку приділити увагу історичному аспекту та досвіду інших країн.

Загальновідомо, що вперше елементи соціального страхування населення практично були реалізовані в Німеччині канцлером Отто фон Бісмарком у 90–ті роки ХІХ ст.

Розвиток індустріалізації та формування робітничого класу, який жив виключно за рахунок доходів від своєї праці; відносне скорочення частки населення, яке існувало за рахунок своєї власності, що була джерелом власного забезпечення; утвердження найманої праці як сутності та постійного статусу зароджуваної нової капіталістичної системи – це ті обставини, завдяки яким виникла ідея страхування трудового населення від ризику зникнення чи скорочення доходів від власної праці, що були чи не єдиним джерелом існування.

Так, 15 червня 1883 року одержав законодавчу санкцію перший закон про загальнообов’язкове державне страхування на випадок хвороби. Через рік (6 червня 1884 р.) рейхстаг приняв закон про страхування від нещасних випадків. Загальнообов’язкове страхування на випадок старості і інвалідності було введено в Німеччині з 1 січня 1891 року (відповідний закон 22 червня 1889 року). Здійснення цього виду страхування було пов’язано з труднощами як з фінансового боку , так і з боку організаційного. Фінансовий – полягав в необхідності пошуку джерел для покриття витрат, оскільки одних внесків робітників і підприємців було недостатньо. Тому немаловажна роль приділялася державі, яка повинна була виділити з свого бюджету значну суму на допомогу органам страхування. Організаційні труднощі введення страхування були пов’язані з тривалістю страхового періоду.

Обов’язковому страхуванню на випадок старості підлягали наступні категорії, починаючи з 16–літнього віку: усі робітники, учні, слуги всіх підприємств – промислових, торговельних, сільськогосподарських – як приватних, так і суспільних, незалежно від розміру одержуваного доходу; службовці промислових підприємств, прикажчики, чиновники, вчителі і вихователі. Тобто ми бачимо, що вирішальне значення мав соціальний стан.

Предметом страхування від старості в Німеччині був або визначений ступінь непрацездатності незалежно від віку людини, яку страхують, або досягнення певного віку незалежно від стану працездатності.

Закон 1889 року встановлював надзвичайно високий вік призначення пенсії – 70 років, через те що держава економила кошти. Пенсія за віком виплачувалася і у тому випадку, якщо особа, яка страхується, продовжувала трудитися і одержувала заробіток. Термін “інвалідність” вживався в інвалідному страхуванні як втрата 2/3 і більше працездатності. Це страхування здійснювалося на кошти робітників, підприємців і держави. Основною організаційною одиницею інвалідного страхування виступали місцеві страхові установи за територіальним принципом. Робітники і підприємці, обирали зі свого середовища п’ятьох людей, які утворювали особливий орган зі змішаними функціями управління і нагляду – комітет. Він виступав як ревізійна комісія по відношенню до правління, і відігравав роль загальних зборів членів різних установ. Комітет обирав членів правління, затверджував кошторис, перевіряв звіти тощо. Виконавчим органом, у руках якого знаходилася вся поточна робота страхової установи було правління, яке складалося з робітників і підприємців, що обиралися комітетом із одного або декількох чиновників. Головна функція правлінь страхових установ полягала в розгляді і затвердженні права на пенсію. Особа, яка бажала одержати пенсію за віком, або по інвалідності, зверталася з відповідною заявою до найближчого адміністративного органу. Цей орган, зібравши необхідні довідки, пересилав заяву в правління, яке вирішувало, чи має ця особа право на пенсію. На цю постанову могла бути подана скарга в третейський суд. Вищою апеляційною інстанцією для інвалідного страхування виступало Імперське страхове бюро.

Працівники і роботодавці робили щорічні внески в залежності від розміру річного заробітку. Вони були поділені на п’ять груп за рівнем річного заробітку і була введена марочна система для сплати внесків. Відповідальність за правильне надходження внесків несли підприємці, які були зобов’язані вчасно заповнювати квитанції всіх зайнятих, вираховуючи половину вартості марок із заробітної плати.

Застраховані особи звільнялися від обов’язку робити внески, якщо вони вступали на військову службу або занедужували. Для одержання пенсії за віком необхідно було робити внески протягом 1200 тижнів, тобто 24 роки. У перехідний період всім робітникам старшим за 40 років на момент виходу закону надавалося право на пенсію за віком незалежно від кількості внесків. Єдина вимога, щоб вони протягом останніх трьох років до введення в дію закону працювали в одному з виробництв, яке підлягало обов’язковому страхуванню на випадок старості і інвалідності.

Пенсія за віком складалася з двох частин: з виплати держави в 50 марок і з “основної суми” у залежності від класу. Крім видачі пенсій інвалідам і старим інвалідне страхування виконувало ще одну функцію – попередження інвалідності (будівництво лікарень, санаторіїв) [1].

Сучасне пенсійне забезпечення Німеччини охоплює усі види матеріального забезпечення на випадок непрацездатності, вагітності і пологів, зі старості та інвалідності, у зв’язку з втратою годувальника, при наданні медичної допомоги працюючим, забезпеченні по безробіттю тощо. Для всієї країни встановлені єдині розміри тарифів страхових внесків з розрахунку, що доходи від їх надходження в поєднанні з доходами з інших джерел покривали б необхідний обсяг витрат, що передбачені бюджетом, а також для формування резервного фонду. З 1992 року пенсійна система Німеччини діє на базі закону про обов’язкове пенсійне страхування і закону про перегляд розміру пенсій. Введення цих законів було викликане зростанням демографічного навантаження на соціальну сферу в країні. Для стабілізації фінансового стану пенсійної системи був уведений механізм саморегуляції шляхом розподілу фінансових навантажень на джерела коштів, призначених на виплату та індексацію пенсій. Вважається, що цей механізм певною мірою не залежить від коливань економічних, соціальних та демографічних умов.

Уже більш, ніж сторіччя німецька пенсійна система, яка рівномірно розподіляє внески в пенсійну касу між роботодавцем і працюючими за наймом, вважається еталоном для багатьох країн. Однак демографічна криза, що насувається, може її підірвати. Сьогодні 3,8 працюючих повинні забезпечити одного пенсіонера, а в 2050 році це співвідношення складе 1,7 до одного. Крім того, при збереженні нинішніх демографічних тенденцій населення Німеччини до кінця XXI століття грозить скоротитися з 82 мільйонів до 41–42 мільйонів [2, с. 28].

Німецька модель соціального забезпечення, що отримала назву соціальної ринкової економіки, викликає особливий інтерес, оскільки вона поєднує високу економічну ефективність з розвинутою системою соціального захисту, яка заснована на принципі надання економічної свободи, що служить стимулом високої продуктивності праці. Зазначена модель базується на змішаному державно-приватному розв’язанні соціальних проблем.

У світі не існує двох держав із цілком ідентичними системами соціального страхування, тому що історичні, економічні і демографічні особливості кожного суспільства унікальні. Однак багато методів, що використовуються одними країнами, можуть з успіхом запозичатися іншими для поліпшення і раціоналізації власних систем.

Література

1. Вегнеръ А.Н. Пенсій престарелымъ или страхованіе на случай старости. - Харьковъ, 1907. – 75 с

2. Иогансен Н. Письмо несчастья // Итоги. – 2003. – №35. – С. 24-28.