СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ

АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

Бойко І. А., Камінська І.В.

Україна, м.Чернівці

Буковинська державна фінансова академія

У статті розглянуто проблеми АПК та відстежено тенденції сучасного розвитку аграрного сектору.

Постановка проблеми. У багатьох публікаціях багато уваги приділяється тим змінам, що відбулися та продовжують відбуватися у сільському господарстві України. Акцентується увага на позитивних зрушеннях, зумовлених утворенням організаційно-господарських структур ринкового типу, розвитком підприємницької діяльності та ін. Однак внаслідок поглиблення диспаритету між цінами на промислову та сільськогосподарську продукцію скоротився обсяг її виробництва, загострилися фінансові проблеми.

В українському аграрному секторі поширюються економічна нестабільність, загострюється проблема задоволення потреб населення у продуктах харчування.

Аналіз досліджень та публікацій. Вагомий внесок у наукові дослідження проблем розвитку агропромислового комплексу присвячено праці провідних вчених аграріїв таких як Бабенко А., Березовський В., Бородіна О., Прокопа І., Притула Н., Чубань В., Лега В., Шор О., Шпикуляк О.

Мета статті. Аналіз розвитку агропромислового комплексу України за останні роки; характеристика сучасних проблем агропромислового комплексу та пошук шляхів вирішення проблем агропромислового сектора.

Виклад основного матеріалу. У сучасних умовах агропромисловий комплекс переживає важкі часи, пов’язані зі світовою фінансовою кризою. Проблеми розвитку продовольчого комплексу зумовлені передусім нестабільністю землеробства, зокрема, коливанням погодних умов.

Згідно даних Державного комітету статистики у 2009 р. обсяг виробництва валової продукції сільського господарства в усіх категоріях господарств становив 75810,6 тис.грн.

До державного бюджету у 2009 році надійшло від підприємств агропромислового комплексу 13,1 млрд. грн. податкових платежів, що на 42% більше, ніж у 2008 році.

До Пенсійного фонду від сільськогосподарських товаровиробників у 2009 році надійшло 2,7 млрд. грн., що в 1,6 раза більше, ніж надійшло у 2008 році. Прострочена заборгованість до Пенсійного фонду по всіх платниках у сільському господарстві у 2009 р. становила 162,1 млн. грн. та збільшилася протягом 2008 р. на 5,5 млн. грн. (на 4%).

За 2009 р. обсяги виробництва валової продукції зросли у 14 регіонах, з них найбільше у Миколаївській (на 13,8%), Дніпропетровській (на 9,9%), Черкаській (на 8,9%), Львівській (на 7%), Донецькій (на 4,7%) областях. Найбільше зменшено обсяги виробництва продукції сільського господарства в Одеській (на 12,5%), Полтавській (на 8,9%), Тернопільській (на 6%), Київській (на 5,6%) областях [4].

Однією з ключових проблем агропромислового виробництва України досі є низький ступінь освоєння підприємствами сучасних інноваційних технологій, через що у галузі автоматично унеможливлюється процес зниження собівартості сільськогосподарської продукції та зростання її якості і безпечності, які б відповідали міжнародним стандартам. Сучасні інновації не є елементарними феноменами, а досить складною самоорганізуючою системою, яка передбачає внутрішні і зовнішні взаємодії. Отже, між процесом створення й упровадження новітніх технологій та системою самоорганізації й саморозвитку виробництва існує тісний кореляційний зв’язок. Тому стає зрозумілим висновок О. Бородіної про те, що в попередній практиці реалізації аграрної політики не врахували питання здійснення механізму саморозвитку територій, що й зумовило загострення диспропорцій між областями. Можливим варіантом виходу з нинішнього кризового стану може стати перехід аграрного виробництва від галузевої форми розвитку до іншої конкурентної, в якій би відбувався процес взаємодії вільних ринкових сил згідно з принципом самоорганізації – кластерна форма [3].

Нині стає примітивною і недостатньо вимогливою мета господаря – будь-якими силами отримати максимальний прибуток. Поряд з цим виникають питання, які необхідно розв’язати:

- поліпшення якості продукції;

- забезпечення екологізації продукції;

- мінімізація використання продукції;

- забезпечення конкурентоспроможності продукції;

- оптимізація рівня цін;

- задоволення попиту на ринку і надання максимуму пропозиції [2].

Зміцненню конкурентоспроможності продукції АПК перешкоджають такі чинники:

1) низький рівень розвитку фінансово-кредитної системи;

2) відсутність галузевих кооперативних банків;

3) нерозвиненість сфери страхування кредитних та виробничих ризиків;

4) нерозвиненість інфраструктури АПК;

5) низький рівень спеціалізації функціонуючих господарств.

Основними напрямами подолання даних проблем є:

1) збільшення експортного потенціалу вітчизняних виробників сільськогосподарської продукції;

2) налагодження сучасної інфраструктури аграрного ринку за допомогою створення інфраструктури для консалтингу, навчання та підвищення кваліфікації фермерів і сільськогосподарських спеціалістів;

3) посилення кооперації виробників сільськогосподарської продукції;

4) налагодження співпраці між виробниками сільськогосподарської продукції та дослідними установами через: фінансування з державного бюджету наукових досліджень, підготовки та підвищення кваліфікації кадрів для виробничої і соціальної сфери села, інформаційно-консультаційного обслуговування, стимулювання розвитку територіально-виробничих та агротехнічних комплексів виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, а також впровадження нових технологій;

5) створення спеціалізованих банків для кредитування сільськогосподарських підприємств на пільгових засадах [1].

Інтенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва має супроводжуватися зниженням витрат живої праці на виробництво одиниці продукції. Однак формування і функціонування АПК відбуваються в умовах загострення проблеми трудових ресурсів, оскільки в аграрних підприємствах деяких областей і особливо низових адміністративних районів зростає дефіцит робочої сили.

Так, за останні роки середньорічна кількість працівників сільськогосподарських підприємств зменшилася майже на 30%. Потреба у сільськогосподарських працівниках за рахунок механізації праці, удосконалення її організації та інших факторів скорочується повільніше, що погіршує забезпечення господарств робочою силою [2].

Особливості осінньої ситуації в сільському господарстві характеризувалися такими факторами:

– значне падіння цін на основну продукцію рослинництва;

– суттєве падіння попиту на основні продовольчі й технічні культури.

– проблеми з кредитуванням в Україні важко позначилися на аграріях, які не змогли отримати достатньо коштів для якісного проведення осінніх польових робіт. Гроші в необхідному обсязі не надійшли ні від продажу за низькими цінами виробленої аграріями продукції, ні через банківську систему у вигляді кредитів.

У результаті в країні простежується тенденція до значного скорочення посівних площ під озиминою при низькій якості робіт, недофінансування гектара. Великий відсоток площ засіяний в неоптимальні терміни, що призведе до серйозного падіння врожайності.

Проведене в нашій країні реформування аграрної галузі та персоніфікація землі мали забезпечити комерціалізацію всіх ланок АПК, створити ринкові інфраструктури завдяки виробленню оптимальної цінової, податкової, кредитної й митної політики, виборчого підходу в державній підтримці суб'єктів сільськогосподарського виробництва, а також за допомогою заходів, що забезпечують науково-технічне, технологічне та кадрове зміцнення галузі й вирішити складну та важливу задачу забезпечення продовольчої безпеки держави на рівні сучасних потреб розвитку цивілізації. Але практика показала, що через незадовільне наукове обґрунтування питань прогнозування стану об'єктів і об'ємів своєчасного регулювального втручання, недосконалість інструментів аграрної стратегії, низьку кваліфікацію управлінського персоналу, повільне впровадження ринкових механізмів, державне регулювання економіки АПК поки що є малоефективним. Створення в Україні збалансованого продовольчого господарства можливо лише за умов здійснення прогнозованого механізму державного регулювання АПК, що включає широкий комплекс заходів щодо впливу держави на систему економічних відносин [7].

Головною метою державного регулювання економіки агропромислового комплексу є економічна й соціальна стабільність держави та закріплення існуючого ладу як усередині країни, так і за кордоном, адаптація його до мінливих умов буття. Від цієї головної мети опосередковується і розгалужується так зване дерево конкретних цілей, без яких не може бути досягнута і головна ціль. Ці конкретні цілі невід'ємно пов'язані з об'єктами державного регулювання економіки (Рис.1) [1].

Державне регулювання сільського господарства для європейських країн явище не випадкове, оскільки ефективність агропромислового комплексу —незмінна передумова процвітання всього суспільства. В межах державного регулювання розв’язуються найрізноманітніші завдання: підтримка цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників, цілеспрямоване формування належних умов збуту та виробництва, ресурсозбереження, природоохоронна діяльність, соціальна підтримка виробників та інфраструктурна політика щодо сільської місцевості. Відповідно застосовується й різноманітний арсенал методів і засобів.

Рис 1. Структура цілей державного регулювання АПК

Розв’язання проблем розвитку агропромислового комплексу України лежить у площині як аграрної, так і регулятивної, регіональної та соціальної політики. Щодо першої, то йдеться саме про підтримку прагнень виробників сільськогосподарської продукції здійснювати її зберігання. Переробку, реалізацію, що дає можливість значно збільшити власні доходи, створити робочі місця, поліпшити добробут сільських жителів.

Загально визнаним напрямом сільського розвитку є диверсифікація діяльності, у тому числі створення сприятливих умов для поширення її несільськогосподарських видів у сільській місцевості.

Диверсифікація діяльності стосується і малих форм сільськогосподарського виробництва. Класичний приклад – агротуризм, в якому людські, матеріальні, земельні ресурси селянських господарств, вироблена в них продукція використовується для надання послуг з розміщення, харчування та інших форм обслуговування туристів і відпочивальників. Агротуризм дістає поширення і в Україні, але для його успішного розвитку треба ще багато зробити в плані як нормативно-правового, так і організаційного забезпечення.

В процесі реалізації регіональної політики мали би враховуватись інтереси щонайменше для досягнення таких цілей: забезпечення високого рівня якості життя людини; максимального наближення послуг, що надаються органами публічної влади, до споживачів; розбудови та модернізації інфраструктури, що слугуватиме підвищенню інвестиційної привабливості регіонів; забезпечення розвитку людських ресурсів; впровадження заходів державного регулювання [3].

Сільська складова соціальної політики пов’язана з необхідністю подолати низький рівень доступу сільського населення до базових послуг (якісна освіта, охорона здоров’я, культура, фізична культура, спорт, інформація, тощо) і забезпечити йому соціально рівні з іншими категоріями населення можливості споживання цих послуг. Розв’язання проблеми вимагає подолати занепад та вдосконалити сільську інфраструктуру, а також має бути подолане і вузьке розуміння відомчої ефективності функціонування галузей соціальної сфери, яке спонукає керівників усіх рівнів до концентрації обслуговування та оптимізації мережі, тобто ліквідації «надто дорогих» організацій, розташованих у сілкій місцевості, замість того щоб запроваджувати новітні форми обслуговування, як враховують особливості сільського населення.

Висновок. Отже, сьогодні існує нагальна потреба прийняття в аграрному секторі невідкладних та ефективних заходів з метою припинення подальшого розвитку негативних тенденцій і забезпечення зростання масштабів виробництва більшості видів сільськогосподарської продукції, покращення якості продукції, поліпшення цінової кон’юнктури на споживчому ринку, тощо.

Держава повинна знижувати податкове навантаження, стимулювати експорт сільськогосподарської продукції, контролювати сировинні ринки.

Як бачимо, нинішня ситуація в сільському господарстві України вимагає пошуку наукових шляхів виходу з економічної кризи. Обов’язковими умовами економічного зростання галузі є створення ефективних систем ціноутворення, податкової політики, кредитування, інвестування.

Список використаної літератури:

1. Бабенко А. Державне регулювання та підвищення конкуренто спроможності аграрного сектору // Економіка АПК. – 2008. – №5. – с.85-88.

2. Березовський В. Фінансовий механізм регулювання експортно-імпортних операцій із сільськогосподарською продукцією // Економіка АПК. – 2008. – №1. – с.94-100.

3. Бородіна О., Прокопа І. Сільський розвиток в Україні: проблеми становлення // Економіка України. – 2009. – №5. – с.59-67.

4. Притула Н. Сучасний стан та актуальні проблеми розвитку АПК // Держава та регіони. – 2009. – №3. – с.157-163.

5. Чубань В., Лега В., Шор О. Державний вплив на біржовий ринок сільськогосподарської продукції в умовах сучасної фінансово-економічної кризи // Економіка, фінанси, право. – 2009. – №9. – с.22-26.

6. Шпикуляк О. Проблеми розвитку та регулювання аграрного ринку // Економіка АПК. – 2009. – №7. – с.120-127.

7. Щекович О. Використання зарубіжного досвіду державного регулювання економіки АПК в Україні // Економіка АПК. – 2009. – №1. – с.140-146.