Политология / Глобалистика

Семенченко І.Ю.

Національний університет “Львівська політехніка”, Україна

Тенденції інформаційного простору України в умовах глобалізації

Від обсягу, швидкості та якості обробки інформації значною мірою залежить ефективність управлінських рішень, зростає значення методів управління з використанням інформаційних технологій соціальними та економічними процесами, фінансовими і товарними потоками, аналізу та прогнозування розвитку внутрішнього і зовнішніх ринків. Використання інформаційних технологій визначає структуру і якість озброєнь, необхідний рівень їх достатності, ефективність дій збройних сил. Спроможність ідентифікувати науково-технічні та екологічні проблеми, здійснювати моніторинг їх розвитку і прогнозування наслідків безпосередньо залежать від ефективності використовуваної інформаційної інфраструктури.

За умов поглиблення глобальної інтеграції та посилення жорсткої міжнародної конкуренції головною ареною зіткнень і боротьби різновекторних національних інтересів держав стає інформаційний простір. Сучасні інформаційні технології дають змогу державам реалізувати власні інтереси без застосування воєнної сили, послабити або завдати значної шкоди безпеці конкурентної держави, яка не має дієвої системи захисту від негативних інформаційних впливів [4].

Проте, цілком очевидно, що єдиний інформаційний простір в Україні нині відсутній. Регіони живуть власним життям, про яке пишуть регіональні ЗМІ, а Київ – власним і, з власними же ЗМІ, відповідно. В столиці не читають регіональну періодику і не цікавляться регіональними ТБ каналами, одночасно у регіонах майже неможливо придбати київську пресу, хоча теле- та радіотрансляції з Києва доступні (проте, це зовсім не означає, що вони когось надто цікавлять!) в українській глибинці.

Ще одне питання, яке б не хотілось обійти увагою, це питання змістовного наповнення вітчизняного інформаційного простору й, передусім, українських ЗМІ. Суспільство, яке надає перевагу демократичному шляху розвитку, не може ігнорувати твердження, що демократичних ідеалів можна досягти лише тоді, коли всі виборці в цілому освічені й поінформовані настільки, що розуміють суть найважливіших політичних проблем і ухвалюють щодо них відповідні рішення. Зрозуміло, що комерційні ЗМІ не можуть грати просвітницьку роль відповідним чином. Багато хто, з їхніх представників заявляють, що мас-медіа мають давати людям лише те, що вони хочуть, а хочуть вони, в першу чергу, розваг.

Аналіз інформаційної сфери, яка забезпечує інтеграцію суспільства за допомогою засобів масової комунікації свідчить, що обмін повідомленнями – не безликий технічний процес, що може ігнорувати особливості реципієнтів як реальних учасників політичних відносин. На практиці багато рішень навіть у верхніх ешелонах державної влади можна приймати не відповідно до, а всупереч одержуваній інформації. Тому отримана інформація є лише передумовою, а не фактором політичних дій. Однак інформація “не знаходячи виходу в практичних діях людей, підточує підстави їхнього політичного статусу, підриває відповідні традиції” [5]. Інформаційні ресурси та інформаційна інфраструктура в сучасних умовах стають ареною міжнародної боротьби за світове лідерство, за досягнення певних стратегічних і тактичних політичних цілей. Політична інформація – це також з’ясування і відповідне ранжування думок та вимог населення щодо майбутнього суспільства чи якостей політика, з яким вони пов’язують можливості реалізувати свої інтереси [1].

В Україні взаємодія сучасної суспільно-політичної  структури з медіа спричинили появу медіаполітичної системи, завданням якої стала розробка корпоративної ідеології, вербалізація корпоративного мислення та розповсюдження зовні корпоративної ментальності під виглядом інтересів, які є важливі громадськості. Подібні медіаоб’єднання стали своєрідною структурою інституалізації різних центрів політичної влади, репрезентуючи партії та їх лідерів, формуючи та розповсюджуючи партійні програми та ідеї, позиціонуючи їх, забезпечуючи зв’язок з електоратом, лобіюючи прийняття необхідних політичних рішень. Основою медіаполітичної системи, яку ситуативно утворили великі медіа-холдинги, стала інтегрована комунікативна модель, що включає медіа, рекламу та паблік рилейшнз. Вони створюють своєрідне “силове поле” суспільства, де і політичні структури, і вказана модель володіють певними атрибутами громадської влади [2].

Основні параметри та тенденції розвитку системи мас-медіа, що сформувалася в Україні, загалом не є адекватними потребам суспільства у формуванні сучасної української ідентичності, збереженні культурно-історичної самобутності, виробленні й артикуляції загальносуспільних цінностей, соціалізації особистості, забезпеченні інформаційно-психологічної безпеки громадян. Медіа-простір України практично не контролюється суспільством, неефективно контролюється державою і не є національним у сенсі домінування у ньому неукраїнського продукту. З іншого боку, близькою до нуля є інформаційна присутність нашої країни у світі. Україна до цієї пори не досягла інформаційного суверенітету, не виробила дієвих важелів опору культурній та економічній зовнішній експансії у сфері масових комунікацій [3].

Штучна інформаційна ізоляція громадян шляхом механічного “огородження” свого комунікативного середовища дає короткочасний позитивний ефект при гальмуванні розвитку країни та відсуванні її на периферію світового розвитку в довгостроковій перспективі. Існує альтернатива, яка є значно складнішою у реалізації, проте оптимальною для України: політико-правова модернізація суспільства, паритетна участь України у світовому інформаційному обміні на основі збереження та примноження власних духовно-культурних цінностей, вироблення сучасної української ідентичності.

Україна отримала у спадок монопольну радянську систему державного телебачення, не пристосовану до зворотнього зв’язку з суспільством й орієнтовану на одностороннє “мовлення” держави до населення. Таким чином в Україні склалася дуальна система телерадіомовлення не західного (громадське – комерційне ТБ і радіо),  а швидше пострадянського (державне – комерційне) типу.

Отже, маючи значні медіа ресурси Україна залишається  класичною країною-реципієнтом, яка, масово споживаючи іноземний інформаційний продукт, практично не має свого “голосу” у світовому комунікаційному середовищі” і тому практично не захищена від чужих інтерпретацій і «картин світу», а відтак – від чужих оцінок, ідей та міфів, масштабного маніпулювання громадською думкою і окремими політичними групами ззовні.

Література:

1. Гнатюк С.Л. Медіа-простір України в умовах глобалізації // Стратегічна панорама. – № 1. – Режим доступу: http://www.natoua.org/news.php?nid=22/

2. Гнатюк С.Л. Національні медіа як чинник формування сучасної української ідентичності та консолідації суспільства – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/Monitor/April/11.htm.

3. Демченко С.В. Медіаполітична система в сучасній Україні (інтегрована комунікаційна модель): Автореферат десерт. на здобуття наук. ступ. канд. політ. наук за спец. 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Дніпропетровськ, 2004.

4. Информационные ресурсы власти и формирование новой постклассической картины полытического мира ХХI в. // Вестн. Моск. Ун-та. Сер. 12. Политические науки. – 2004. – № 2. – С. 26–37.

5. Соснін O.В., Шиманський Л.Є. Інформаційні ресурси України: Монографія / За заг. ред. О.В. Сосніна. – К.: НІСД, 2002. – С. 78.