Экономические науки/ 12.Экономика сельского хозяйства

Кобилинська Т.В.

Магістр державного управління

основні підходи до оцінки потенціалу

земельних ресурсів

Земля є активним елементом виробництва і місцем розташування, територіальною операційною базою, на якій зводяться будівлі та споруди. Надра землі, що використовується у сільськогосподарському виробництві або є місцем розташування сільського населеного пункту, можуть містити місцеві корисні копалини - пісок, вапно, камінь, глину, торф, джерела мінеральних і столових вод тощо.

Відмінність землі від інших засобів виробництва полягає в тому, що вона не є продуктом людської праці, а виникла й існує без будь-якого сприяння з боку людини та є природним даром і природною умовою праці. Як продукт природи в первісному стані вона не має вартості, проте містить у собі ті споживчі вартості, якими слід опанувати за допомогою виробничої діяльності. Тому ціна землі грунтується на доході, який вона приносить її власнику. Землю не можна ні заново створити, ні збільшити в розмірах, ні змінити якимось іншим засобом виробництва, ні перенести в інше місце, тому вона функціонує там, де створена природою. Землекористування включає комплексне використання природних факторів (світла, повітря, води, тепла), які потрібні для нормального розвитку рослин.

Із соціально-економічної сутності землі випливають такі її специфічні особливості. По-перше, згідно з Конституцією України [1, с.7] земля є винятково народним надбанням і той же час знаходиться у власності державних, кооперативних, громадських підприємств, організацій, установ та окремих громадян. По-друге, дія закону зменшення продуктивної віддачі кожної одиниці праці й капіталу (зменшення родючості грунту), що спричиняє дорожчання продуктів землеробської праці, ставить цю галузь економіки в прияму залежність від розвитку промислового виробництва.

По-третє, при зростаючій значимості землеробства в соціально-економічному розвитку суспільства, його частка в національному валовому продукті країни постійно зменшується.

По-четверте, земельні ресурси включені практично в усі сфери економічного процесу.

По-пяте, із землею в широкому розумінні повязані уявлення більшої частини населення про неї як носія духовності та моральності суспільства, основу його етнічного самовизначення, чинника соціоутворення, що забезпечує сталість геополітичного образу України [2, С.89-94].

Властивість землі проявляється не тільки в територіальній обмеженості й незамінності, а також у практичній невичерпності її продуктивних можливостей. Тільки родючість робить грунт засобом сільськогосподарського виробництва і однією з найважливіших продуктивних сил. Циклічність грунтових процесів і режимів, висока інтенсивність біогеохімічних циклів органічної речовини й енергії забезпечують агроекосистеми та відновлення родючості грунтів шляхом саморегуляції, а при систематичному застосуванні грунтовідновних технологій створюється основа для розширеного відтворення родючості за рахунок відновлення спроможності грунту адекватно реагувати на вплив зовнішніх факторів культурного грунтоутворення[3, С.46].

Таким чином, саме родючість грунту відіграє особливу роль у сільськогосподарському виробництві й визначає ключове соціально-економічне значення та місце землі серед інших природних ресурсів.

Оцінка родючості ґрунту (ріллі) врожаєм, що об’єктивно віддзеркалює комфорт (або дискомфорт) умов формування ґрунту та його властивостей, здійснюється не за всіма, а лише за провідними для певної зони культурами з поширенням оціночних балів одних культур на інші. Через неадекватність вимог певних культур до природних факторів навіть за сприятливих показників властивостей ґрунту їхня продуктивність буде різною. Тобто, стосовно певного виду й сорту рослин родючість ґрунту як явище має конкретне, але не абсолютне, а тільки відносне значення.[4, с.20].

Як фактор урожаю грунтова родючість є функцією чотирьох взаємозвязаних і певною мірою незалежних факторів – рослини (сорт, гібрид, термін розвитку й визрівання), грунту (включаючи його агротехнічну підготовку), поточного стану атмосфери (клімат, динаміка погоди) і стану біоти (наявність корисних та шкідливих організмів в агросистемі), серед яких першочергове значення має генетична характеристика рослини, тобто сорту, який найбільше підходить для даного грунту і природно-кліматичного середовища з його сезонно-річною динамікою.

Щодо рівня економічної продуктивності землі, то її можна охарактеризувати розміром абсолютного врожаю за умови рівності витрат виробництва й однакових вкладеннях у землю, або співвідношенням витрат на різних ділянках при рівності одержаного урожаю. Оскільки обробіток різних грунтів заздалегідь передбачає неоднаковий рівень витрат , а рівень урожаю не перебуває в обовязковій пропорції з витратами виробництва, то значна диференціація цих співвідношень значно ускладнює завдання. До того ж, говорячи про врожайність сільськогосподарських культур як про показник економічної продуктивності землі, слід враховувати, що родючість грунту поняття дуже відносне. Грунт родючий для одних культур може не бути родючим для інших. Через ці обставини рівень економічної продуктивності землі необхідно ув’язувати з визначенням продуктивності та ефективності галузі землеробства щодо вирощування як окремих сільськогосподарських культур, так і всієї продукції з одиниці площі. Все це свідчить про необхідність диференціації земель за рівнем їхньої продуктивності й розробки диференційованих заходів щодо їх використання. Велика роль у цій справі належить показникам характеристики рівня родючості, які відбивали б його з найбільшою повнотою і об’єктивністю.

У теорії оцінки земель виділяють такі принципи: залишкової продуктивності землі, граничної продуктивності (принцип внеску), зростаючої та зменшуваної прибутковості, оптимальної величини, збалансованості.[5, с.131-132].

Принцип залишкової продуктивності базується на чотирьох необхідних для здійснення будь-якого виду діяльності складниках виробництва (капітал, праця, управління, земля) і спирається на розроблене А.Маршалом положення економічної теорії про «залишкову вартість» та відносну цінність як залишок доходу, що припадає на землю після покриття витрат на працю, капітал і управління.

Основу принципу граничної продуктивності (принципу внеску) становить положення про дохід, одержаний в результаті інветицій, що залишилися після покриття всіх витрат на поліпшення якісних властивостей землі (внесення добрив, вапнування, проведення інших меліоративних заходів тощо) і дають змогу збільшити її вартість у значно більших розмірах від здійснення витрат. Розміром вснеску є різниця між зростанням ціни в результаті поліпшень якості земель та витратами на ці поліпшення.

Принцип зростаючої й зменшуваної прибутковості полягає в тому, що збільшення капіталовкладень в основні складники виробництва обумовлює пропорційне збільшення темпів зростання прибутку лише до певної межі, після якої приріст прибутку стає меншим, ніж приріст капіталовкладень.

Основним постулатом принципу оптимальної економічної величини є переваги оптимальних розмірів земельної ділянки для ведення сільськогосподарського виробництва.

Принцип збалансованості встановлює економічний звязок землі з капіталом, працею й управлінням. Раціональне поєднання між собою цих складників виробництва забезпечує максимальний дохід, а тому й високу вартість землі при її оцінці[6, С. 33].

Таким чином, справжня продуктивна спроможність грунту визначається конкретною величиною врожаю, який є похідним як від самої землі, так і господарської діяльності людини у вигляді комплексу заходів, що впливають на ріст та розвитку рослин. Така продуктивність землі як фактора виробництва має назву часткової й визначається як урожайністю певного виду сільськогосподарських культур, так і виходом валової продукції (натуральної або монетарної) з одиниці площі, окупності витрат на їх одержання та диференціальним підходом. Часкова продуктивність землі слугує показником економічної оцінки ступеня виробництва окремих видів сільськогосподарських культур по різних грунтах.

Література:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996р.– К.: Преса України, 1997. – 80 с.

2. Природно-ресурсна сфера України: проблеми сталого розвитку та трансформацій; під заг. ред. Б.М.Данилишина.– К.: Нічлава, 2006. – С.89-94.

3. Шикула Н.К. Минимальная обработка черноземов и воспроизводство их плодородия /Н.К. Шикула, Г.В. Лазаренко. – М.: Агропромиздат, 1990.- С.46.

4. Полупан М.І. Родючість грунтів і грунтового покриву Степу Південного і Сухого за агропотенціалами сільськогосподарських культур та бонітувальними критеріями / М.І. Полупан, В.А. Величко, В.Б. Соловей // Вісник аграної науки.- 2008.- №2.- С.20.

5. Природно-ресурсна сфера України: проблеми сталого розвитку та трансформацій; під заг. ред. Б.М.Данилишина.– К.: Нічлава, 2006. – С.131,132.

6. Россоха В.В. Методичні підходи до оцінки потенціалу земельних ресурсів // Економіка АПК. – 2009.- №10.- С.29-35.