Юридичний дискурс як різновид інституційного дискурсу

З позицій соціолінгвістики В.І.Карасик [1] виділяє два основних типи дискурсу: персональний (особистісно-орієнтований) і інституціональний. У першому випадку мовець виступає як особистість у всьому багатстві свого внутрішнього світу, у другому випадку - як представник певного соціального інституту. Що стосується персонального дискурсу, то, на думку В.І.Карасика [1], він існує в двох основних різновидах: побутове та буттєве спілкування.

Побутове спілкування відбувається між добре знайомими людьми. Воно зводиться до підтримки контакту і вирішенню повсякденних проблем. У буттєвому дискурсі робляться спроби розкрити свій внутрішній світ у всьому його багатстві. Спілкування носить розгорнутий характер, який гранично насичений змістами, використовуються всі форми мови на базі літературної мови.

Інституційний дискурс являє собою спілкування в заданих рамках статусно-рольових відносин. Стосовно до сучасного суспільства В.І.Карасик [1] виділяє такі основні види інституційного дискурсу, як політичний, дипломатичний, адміністративний, юридичний, військовий, педагогічний, релігійний, містичний, медичний, діловий, рекламний, спортивний, науковий, сценічний та масово-інформаційний.

Зрозуміло, цей список можна продовжити або змінити, оскільки суспільні інститути істотно відрізняються один від одного і не можуть розглядатися як однорідні явища. Крім того, вони історично мінливі, можуть зливатися один з одним і виникати як різновид в рамках того або іншого типу. Зникає суспільний інститут як особлива культурна система і, відповідно, розчиняється у близьких, суміжних видах дискурсу властивий зникаючим Інститутам дискурс як цілісний тип спілкування. Наприклад, у сучасному світі навряд чи можна встановити дискурс аборигенів. Проблематично говорити також і про інституціональний дискурс мисливців або рибалок. Адже інституційний дискурс виділяється на підставі двох системоутворюючих ознак: цілі та учасники спілкування.

Так наприклад, метою політичного дискурсу є завоювання та утримання влади, педагогічного дискурсу - соціалізація нового члена суспільства, медичного дискурсу - надання кваліфікованої допомоги хворому і т.д. Учасниками спілкування можуть бути, наприклад, вчитель і учень, лікар і пацієнт, політик і виборець, священик і прихожанин. Учасники інституційного дискурсу дуже відрізняються за своїми якостями і приписами поведінки. Наприклад, відносини між солдатом і офіцером мають безліч принципових відмінностей від відносин між споживачем і відправником реклами.

Інституційний дискурс є спеціалізованим клішованим різновидом спілкування між людьми, які можуть не знати один одного, але повинні спілкуватися відповідно до норм цього соціуму. Зрозуміло, будь-яке спілкування носить багатовимірний, партитурний характер, і його типи виділяються з відомою мірою умовності. Повне усунення особистісного початку перетворює учасників інституційного спілкування в манекенів, разом з тим існує кордон, який інтуїтивно відчувається учасниками спілкування, вихід за який підриває основи існування того чи іншого суспільного інституту.

Як зазначає В.І.Карасик [1, 43], усі учасники інституційного дискурсу поділяються на агентів (представники інституту) і клієнтів (люди, які звертаються до них). До перших відносять тих, хто грає активну роль в інституційному спілкування, до других - ті, хто змушений звертатися до агентів і виступає в якості представників суспільства в цілому по відношенню до представників інституту.

Інституційність носить градуальний характер. Ядром інституційного дискурсу є спілкування базової пари учасників комунікації - вчителя і учня, священика і прихожанина, вченого і його колеги, журналіста і читача (слухача, глядача).

Інституційний дискурс завжди будується за певним шаблоном, однак ступінь трафаретності різних типів і жанрів цього дискурсу різна. Справа в тому, що в реальному житті фіксований порядок дискурсу часто порушується. Р. Водак (2) наводить характерний приклад медичного дискурсу, в основі якого лежить схема необхідних і достатніх комунікативних дій, пов’язаних з прийомом пацієнта в одній з клінік Відня: 1) пацієнта запрошують до кабінету, 2) пацієнт роздягається і лягає на кушетку, 3) один з присутніх лікарів оглядає пацієнта, 4) пацієнт одягається і повертається в передпокій, 5) лікар, який оглядав пацієнта, диктує результати своєму колезі, потім вони обмінюються думками або лікар сам робить записи в робочому журналі, 6) запрошують наступного пацієнта. Фактично ця схема дуже рідко втілюється в життя, оскільки попутно в кабінет заходять колеги, лікар відповідає на телефонні дзвінки, медсестра приносить рентгенівські знімки чи аналізи попереднього пацієнта, виявляється, що втрачена облікова картка пацієнта і медсестра відправляється її шукати, тощо. Всі учасники спілкування звикли до відхилень і накладок, тому реагують на них нормально.

Прикладом жорсткого різновиду інституційного дискурсу (коли порядок дій сурово фіксований) є різні ритуали: військовий парад, захист дисертації, вручення нагороди, церковна служба і ін. Разом з тим для кожного виду інституційного дискурсу характерна своя міра співвідношення між статусним і особистісним компонентами. У педагогічному дискурсі частка особистісного компонента досить велика (вона розрізняється і в лінгвокультурному відношенні, наприклад, в українських і американських школах прийняті різні режими спілкування вчителя й учня, у нашій країні традиційно відносини між школярами і вчителями є більш близькими, ніж у США. З іншого боку, там менше формалізовані відносини між студентами та викладачами університетів, ніж в Україні). У науковому і діловому дискурсі особистісний компонент виражений значно менше, хоча, наприклад, останнім часом традиційні безособові обороти рідше вживаються в жанрах наукових статей і монографій українською мовою.

Юридичний дискурс поряд з політичним, економічним, феміністським та іншими дискурсами є різновидом інституційного дискурсу, який має чітку мету, визначених учасників та встановлений шаблон розгортання мовленнєвої ситуації. Юридичний дискурс (надалі ЮД) розуміється як текст права в динаміці, в процесі тлумачення і роз’яснення. Як зазначає Н.Є. Коваль [3], він є специфічним видом комунікації, який функціонує у різних середовищах: 1) судові засідання: 2) консультація (адвокат - клієнт); 3) допит свідка в усній формі; 4) законодавчі документи (закони, контракти, угоди); 5) судові протоколи та рішення суду. Юридична сфера охоплює широкий діапазон явищ: 1) юридичні товариства та спільноти; 2) юридичні суб’єкти, інститути; 3) нормативні підсистеми, традиції; 4) методи, засоби юридичної діяльності; 5) юридична етика та культура. Всі елементи юридичного поля опосередковані дискурсом, відображаються в дискурсі, реалізуються через дискурс: вони або становлять предмет спілкування (його референтний аспект), або виступають як елементи прагматичного контексту.

В межах ЮД Н.Є.Коваль [4, 3] виокремлює такі його основні типи: 1) законодавчий; 2) усний судовий; 3) письмовий судовий; 4) освітньо-правовий. Інтегральною ознакою юридичного дискурсу виступає ситуація спілкування в юридичній сфері, яка разом з екстралінгвістичними чинниками визначає його диференційні мовні ознаки. Ситуація спілкування зумовлює головну комунікативну настанову будь-якого типу юридичного дискурсу. Для отримання конкретнішої моделі того чи іншого типу юридичного дискурсу доцільно враховувати цілі, інтереси, бажання комунікантів, їхні соціальні ролі, статус, позиції.

Ми розглядаємо юридичний дискурс як комплексну систему лексичних, граматичних і синтаксичних засобів вираження, що підпорядковується завданням і цілям комунікації у сфері права, характеризується специфічною термінологією й особливими юридичними категоріями. Центр правової ідеологеми - юридична норма, вербальний знак, що моделює поведінку людини у конкретній ситуації. Вербалізація відбувається під час реалізації права, вивчення правових явищ, правового виховання і навчання, що в сукупності формують ЮД.

Учасники ЮД відрізняються від комунікантів інших видів дискурсу: 1) адресат ЮД - це масовий (узагальнений) і водночас достатньо визначений адресат, яким може і повинен бути кожен громадянин окремої держави; 2) для успішного спілкування у правовій сфері комуніканти повинні, з одного боку, знати право, з іншого - володіти правовою мовою; 3) юридичні тексти призначені для всіх громадян, тому мають бути чіткими за змістом, виразними та простими для сприйняття [4, 5]. Важливими факторами є знання про предмет обговорення, комунікативна установка, ставлення комунікантів до об’єкта та предмета юридичного документа. Значну роль у цьому відіграє рівень підготовки та знань адресатів, соціальні фактори та комунікативна ситуація. Екстралінгвістичні чинники виконують важливу роль у сприйнятті письмових юридичних документів, тому слід наголосити на таких соціально-культурних аспектах контексту ЮД як загальний рівень освіти адресата, його юридична компетенція, вміння кваліфіковано аналізувати юридичний текст, співвідносити свої фонові знання в галузі юриспруденції зі змінами, що відбуваються в суспільстві в цілому, та тими з них, що безпосередньо пов’язані з упровадженням положень закону чи законодавчого акту, дотичних до інтересів, прав і обов’язків адресата в кожному окремому випадку. Відповідно ці екстралінгвістичні чинники значною мірою зумовлюють прагмакомунікативну ефективність ЮД.

Джерелом юридичних текстів є професіонали-юристи, які породжують ці тексти з урахуванням особливостей організації суспільства. Але якими б не були ЮТ за змістом, за своїми типологічними ознаками вони як тексти досить однорідні. Комплекс засобів, характерний для юридичного тексту, забезпечує повноцінну передачу інформації реципієнту, тобто будь-якому дорослому громадянинові країни. Однак для повного розуміння будь-якого юридичного тексту звичайній людині-неспеціалісту зазвичай потрібна допомога фахівця.

Таким чином, аналізуючи поняття дискурсу, ми погоджуємося з тим, що дискурс потрібно розглядати як текст чи мовленнєвий акт, який передбачає наявність мовця, слухача, їх взаємодію та вплив на них різних зовнішніх та внутрішніх факторів. Юридичний дискурс належить до інституційного дискурсу, який має чітку мету, визначених учасників та встановлений шаблон розгортання мовленнєвої ситуації [5, 5]. Юридичний дискурс виконує не тільки інформаційно-впливаючу функцію, а й розкриває соціально-прагматичну позицію автора тексту. Учасниками юридичного дискурсу є, з одного боку, автор (професіонали-юристи), і з іншого боку, реципієнт. Перший створює інформаційне повідомлення, висловлюючи суть юриспруденції, другий сприймає та інтерпретує повідомлення. Текст юридичних документів - головна складова юридичного дискурсу. Аналіз змісту юридичного тексту дозволяє виділити наступні цілі юридичного дискурсу: інформаційну, аналітичну, оціночну, впливаючу, і прогнозуючу, що виражаються як експліцитними, так й імпліцитними засобами. Одже, юридичний дискурс вимагає уважного серйозного дослідження, так як його домінанта - текст юридичних документів - є поштовхом у соціально-правовому розвитку суспільства.

Список використаних джерел

1. Карасик В.И. Этнокультурные типы институционального дискурса // Этнокультурная специфика речевой деятельности: Сб. обзоров. – М.: ИНИОН РАН, 2000. – с. 37-64.

2. Wodak R. Disorders of discourse. L.; N.Y.: Longman, 1996. – 236 p.

3. Коваль Н.Є. Комунікативно-прагматичні аспекти юридичного дискурсу / Викладання англійської мови як мови фаху в контексті глобалізації університетської освіти. – Вип. 1. – Львів, 2006. – с. 87 – 97.

4. Коваль Н.Є. Мовні засоби аргументації в юридичному дискурсі (на матеріалі англомовних законодавчих та судових документів): Автореф. дис… канд. філол.наук / Одеський національний університет імені І.І. Мечникова. – Одеса, 2007. 22 с.

5. Кобякова І.К. Поверхнева та глибинна структури текстів: типологічні аспекти // Вісник СумДУ. Серія «Філологія», № 1’2008. – с. 35-39.