DMITRIENKO J.N. (Дмитрієнко Ю.М., кандидат філософських наук, доцент, здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченко), DMITRIENKO I.V.

CONSCIOUSNESS AND THE NEWEST UKRAINIAN LEGAL CULTURE: ACTUAL WAYS OF THEIR STUDYING (2) (НОВЕЙШЕЕ УКРАИНСКОЕ ПРАВОВОЕ СОЗНАНИЕ И НОВЕЙШАЯ УКРАИНСКАЯ ПРАВОВАЯ КУЛЬТУРА: АКТУАЛЬНЫЕ ПУТИ ИХ ИЗУЧЕНИЯ (2)

Знанний представник позитивного права П.М. Рабінович, вельми справедливо, на наш погляд, акцентує увагу на тому, що «звільнення методології від адміністративно-командної ідеологічної запрограмованості зовсім не позначає її свободу від фактологічної, логічної і, врешті-решт, істиннісної «дисципліни», свободу від необхідності вдаватися до такого визначального критерію підставності методології, як реальні наслідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме ця практика й «вирішує», якою ж бути методології» [2; 3, c.25]. Тому перед тим, як використовувати будь-які світоглядно-методологічні підходи, їх, як вважає автор, варто проаналізувати з позиції наступних трьох загальнометодологічних постулатів: по-перше, об’єктивної зумовленості обраних методів дослідження його предметом; по-друге, необхідності встановлення єдиної істини, що перевіряється об’єктивним критерієм; по-третє, евристичними можливостями використовуваних підходів та методів [4, c.170–171]. Правда, тут доречно, мабуть, зробити деякі уточнення з приводу другого постулату: оскільки істина є досить багатовимірним поняттям навіть у своїй «об’єктивності» (адже її «конкретність» полягає у виявленні одним і тим самим явищем відмінних якісних характеристик у різних онтологічних контекстах), про істину варто вести мову лише в так званих «умовних висловлюваннях» (тобто висловлюваннях типу «якщо…, то…»), а не таких, що характеризуються категоричною однозначністю. Але ж і у цьому випадку аж ніяк не скасовується прагнення об’єктивності (нехай навіть репрезентованої у формах інтерсуб’єктивного досвіду), забезпечуваної використовуваною методологією. Зважаючи на дану обставину, «об’єктивістські концепції праворозуміння, підкреслюючи життєве значення правосвідомості, звертаються до реально існуючих відносин між людьми. У цих концепціях уловлюється той беззаперечний факт, що право і чинний правопорядок є суспільними явищами… Виправданням даного підходу є те, що правопорядок включений в актуально існуючі відношення і немислимий без їх урахування. Одним з питань, котрим задається правосвідомість, є питання про те, за яких умов правопорядок повинен бути справедливим» [1, c.56–57]. Тобто за розглядуваного підходу, по-перше, переслідується мета об’єктивізації вивчення феномена правосвідомості шляхом його аналізу невідривно від контексту суспільнобуттєвої реальності, а, по-друге, виміри справедливості юридичного закону й правопорядку тут трансцендуються за межі людської суб’єктивності, чим, власне, здійснюється спроба подолання ціннісного релятивізму шляхом «універсалізації» критеріїв досконалості правового регулювання. В цьому відношенні можна згадати такі версії юридичного об’єктивізму, як «біоантропологічна» (де підвалини права та правосвідомості зводяться, на кшталт фрейдизмові, переважно до базових природних інстинктів та потреб людини як тваринної істоти), «економічна» (започаткована марксизмом тенденція розгляду правопорядку й правосвідомості як похідних від способу матеріального виробництва, оскільки останнє є першочерговою умовою людського існування), «політична» (що виводить характеристики правосвідомості з чинної організації влади в суспільстві, котра виступає в ролі офіційного суб’єкта правотворення та правоздійснення), «соціологгічна» (в межах якої правосвідомість, як суто суспільний феномен, постає у вигляді прямого логічного наслідку, що випливає виключно із способів організації соціальних відносин), «культурна» (згідно з якою правосвідомість детермінована тим, що Г. Гегель називав «духом народу», втіленим у системі суспільно значущих цінностей, ідеалів та інших надбань людської культури, в контексті якої формуються правові смисли) тощо. Разом з тим, попри очевидну обґрунтованість орієнтації досліджень природи й суспільного функціонування правосвідомості на виявлення механізмів її об’єктивної зумовленості, абсолютизація такої спрямованості об’єктивістських підходів (при відповідному применшенні значущості суб’єктивно-творчого фактора) спричинює численні вади цієї позиції (аж до відвертих логічних суперечностей). Наприклад, послідовно дотримуючись основоположень об’єктивізму (незалежно від його модифікації), довелося б визнати недоречність таких нормативних вимог, як, скажімо, заборона приховувати реальні прибутки від податкової інспекції, виявляти зловжи вання владою, займатися несанкціонованою економічною діяльністю тощо на тих територіях, де такі явища є поширеними серед більшості населення (а, отже, з даної точки зору, мають розглядатись скоріше як «норма», аніж як «аномалія»). Інакше кажучи, ті вимоги, що є очевидними в плані суб’єктивної належності,

далеко не завжди є безпосередньо вивідними з фактичності наявного буття. До того ж, правовий об’єктивізм є схильним до визнання «розумності дійсного», осягнення якої є єдиним шляхом до «дійсності розумного», а, отже, цей підхід у більшій мірі придатний для апології вже існуючих правовідносин, ніж для онтологічного обґрунтування правової належності. Нарешті, так само, як на підставі дійсно існуючого зв’язку між мовою та суспільством «не можна стверджувати, що мова є суто соціальним явищем», оскільки «в ній виявляються аж ніяк не соціальні, а логічні функції,… право, зростаючи на ґрунті суспільних відносин, може володіти своєю власною, зовсім не соціальною природою. Як рослина не тотожна землі, на якій вона виросла, так і право не тотожне тим суспільним умовам, із яких воно проросло» [1, с.63]. Відповідно, нездоланність подібних суперечностей шляхом класичного об’єктивістського підходу стимулює аналітичну активність у діаметрально протилежному – суб’єктивістському – напрямі. Виправданість останнього мотивується вже тією обставиною, що в межах правового об’єктивізму фактично лишається поза увагою сам суб’єкт права як реальний носій уявлень про належне та їх практичний реалізатор. Вперше матеріали даної статті надруковані 1 січня 1990 року на сайті http://um.rail.kharkov.com/.

Список використаних джерел:

1. Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления / С. И. Максимов. – Х. : Право, 2002. – 328 с.

2. Демидов А. И. О методологической ситуации в правоведении / А. И. Демидов // Правоведение. – 2001. – № 4. – С. 14–22.

3. Рабінович П. М. Наука філософії права: до характеристики предмета й методології / П. М. Рабінович // Проблеми філософії права. – 2003. – Т. 1. – С. 22–26.

4. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави / П. М. Рабінович. – К. : Атіка, 2001. – 175 с.