Тарифна модель
як засіб управління мережею з інженерної та соціальної точки зору

Схеми оплати за послуги інтернет пройшли таку еволюцію: спочатку застосовувалися почасові тарифні моделі, потім їм на зміну прийшли помегабайтні, потім — абонентська плата. В теперішній час абоненти, підключені дротовими лініями, скрізь оплачують тільки теоретичну пропускну здатність своєї лінії, незалежно від того, наскільки вона навантажена. Але це створює свої проблеми для провайдерів, і в результаті — для самих же абонентів.

Перша проблема — це широке розповсюдження пірінгових програм, які мають тенденцію захоплювати всю доступну їм пропускну здатність. Ці програми будують свої “логічні мережі”, які створюють неконтрольований трафік у всіх напрямках — як вхідний, так і вихідний.

Друга проблема, тісно пов'язана з першою — це перевантаження магістральних каналів. Транспортна мережа розраховується, виходячи з того, що абонент в середньому використовує у час найбільшого навантаження 10-20% пропускної здатності. Тобто, для однократного сеансу його миттєва пропускна здатність може бути на порядок більшою за середню. Але абонент, який сплачує за лінію незалежно від її навантаження, прагне зайняти всю доступну пропускну здатність, і не в останню чергу за допомогою цих самих пірінгових програм. За таких умов не стане ніякої пропускної здатності — адже абоненти, розпещені “швидким” інтернетом, можуть просто завантажувати кілька разів один і той же контент, або, наприклад, завантажувати цілком фільм, аби тільки подивитись перші кадри та прийняти рішення про те, що його дивитись немає сенсу.

В той же час є багато сервісів, які потребують не просто пропускної здатності, але гарантій якості транспорту — нормованої затримки, втрат даних, та інших. Є технічні рішення, спрямовані на розв'язання проблем якості, так звані “механізми QoS”, їх активно пропагують провідні виробники мережного обладнання. Але налагодження мереж з гарантіями якості — це копітка робота, яку може виконувати тільки фахівець високої кваліфікації, до того ж вона потребує регулярної корекції з-за того, що змінюється кількісний та якісний склад абонентів та послуг, що їм надаються. Крім того, QoS повною мірою реалізовано тільки на досить коштовному обладнанні магістральних мереж, а на рівні мереж доступу широко розповсюджене дешеве обладнання, яке зовсім не підтримує QoS або підтримує тільки деякі його можливості. Ставити коштовне обладнання на мережах доступу — означає збільшувати вартість надання послуг. Велику кількість такого обладнання треба ще й налагоджувати, про що вже було сказано, і що також потребує додаткових витрат.

Є й соціальні проблеми мереж — це безконтрольне розповсюдження “ненормативного” контенту, а також неліцензованого (з порушенням авторських прав). Ці проблеми тісно пов'язані з тим, що в сучасних мережах немає чіткої межі між “провайдером” та “користувачем” послуг — будь-який абонент може сам розповсюджувати будь-який контент (він же не платить за трафік!), і практично не несе за нього ніякої відповідальності. Це стосується також протизаконних даних — інтернет наповнений абсолютно неприйнятним контентом, який порушує норми моралі та чинне законодавство багатьох країн, і неможливо виявити та зупинити того, хто його розповсюджує. Силові заходи розв'язання таких проблем не дають ефекту, як показує віковий досвід боротьби зі злочинністю, хоча би той самий горезвісний “сухий закон”. Ефект дають економічні важелі за умов тонкого регулювання ринкової ситуації.

Ще одна соціальна проблема інтернету — патологічна залежність від нього деяких користувачів. Цей ефект дуже схожий на алкогольну, наркотичну або ігрову залежність. Мало того, бізнесмени від інтернету часто-густо експлуатують саме цю патологічну залежність. Контент будується в такий спосіб, щоби затягувати користувача в мандрівки та виводити його з стану самоконтролю. Помегабайтна тарифікація допоможе багатьом інтернет-залежним користувачам подолати свою пристрасть, в той час як абонентська плата за лінію тільки розбещує.

З усього вищесказаного випливає така ідея. Можна повернутися до помегабайтних тарифних планів, але на нових засадах. Треба розділяти вартість вхідного та вихідного трафіку — це одразу ж визначить, хто є провайдером, а хто — користувачем. Провайдер готовий платити гроші за вихідний трафік — бо він отримує їх від своїх користувачів або від рекламодавців. Користувач готовий платити переважно за вхідний трафік — бо це його послуги, а сам він багато даних в мережу не передає. Оподаткування вхідного та вихідного трафіку також буде відрізнятися — на вихідний можна встановити додатковий податок, своєрідний “акциз”. Той, хто розповсюджує небажаний або неліцензований контент, буде змушений відповідно платити за це — державні органи можуть впливати на ці процеси за допомогою податкових важелів. Виявляти фактичних провайдерів можна буде через податкову інформацію. Звичайні масові абоненти не будуть безрозсудно користуватися пірінговими програмами — бо це буде економічно невигідно. Батьки будуть контролювати інтернет-активність своїх дітей — адже саме в дитячому віці формуються патологічні схильності. Так само й дорослі інтернет-залежні користувачі будуть мати мотивацію для подолання своєї пристрасті. В результаті якість обслуговування має підвищитися, інтернет стане більш законним та керованим.

Також можна послатися на той факт, що комунальні послуги надаються переважно за показаннями лічильників — газ, вода, електроенергія є цінними ресурсами, облік витрат допомагає їх зберегти. Інформаційний потік не тече “сам собою”, для нього створюється коштовна інфраструктура, в яку вкладаються матеріальні та трудові ресурси. Швидкість в десятки гігабіт за секунду вже близька до теоретичної межі, а саме така швидкість використовується на магістральних лініях. Отже, недалекий той час, коли треба буде заощаджувати пропускну здатність в загальному, планетарному масштабі. Саме тут стануть у нагоді економічні важелі для управління пропускною здатністю.