К.е.н. Клименко А.А.

Бердянський університет менеджменту і бізнесу, Україна

Реформування земельних відносин

Специфіка реформування земельних відносин полягає, з одного боку, у їх відносному обмеженні щодо володіння і розпорядження територіально-земельними ресурсами, а з іншого боку - у їх суб’єктності, багатомірності, багатофункціональності і соціальній універсальності. Така переорієнтація суті удосконалення земельних відносин обумовлюється тим, що здійснювана в Україні земельна реформа не вирішила поставлених перед нею завдань, земельне питання стало вкрай політизованим, а перехід землі до ефективних користувачів був практично заблокований через відсутність еколого-економічного обґрунтування цієї реформи: адміністративно-примусова модель земельних перетворень на селі виходила з принципу соціальної справедливості, а не з економічної ефективності; значну частину земельних часток одержали пенсіонери і працівники сільської соціальної сфери, хоча було цілком очевидно, що працювати на землі вони навряд чи зможуть, як це і мало місце на практиці.

Найбільш гострим і складним залишається також процес становлення ринку земель сільськогосподарського призначення. Серед першочергових заходів, покликаних виправити ситуацію, є створення повноцінної інституціонально-правової бази регулювання земельного ринку, в концепції якої повинні бути враховані і реальна економічна ситуація, і особливості землі як поліфункціонального ресурсу природи. Основні чинні правові норми, що врегульовують становлення багатоукладного земельного ладу в Україні, виявилися недостатньо соціально-економічно та екологічно обґрунтованими. З огляду на особливий статус земель сільськогосподарського призначення важливим є комплексне визначення та врегулювання засад обігу прав власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення у Законі України «Про ринок земель», у якому слід унормувати визначальні положення (принципи, стандарти, порядок, права, обов’язки та ін.) щодо відчуження сільськогосподарських земель в Україні, здійснення державного управління [1].

Останніми роками у зв’язку з прийняттям нового земельного законодавства земля стала об’єктом ринкових відносин – підлягає купівлі та продажу. Введено земельні платежі (податок, орендна плата тощо). Вони відображають економічну суть землі як товару та нерухомості. Ця функція землі радикально змінювалась від заборон державою угод з землею до державного заохочення земельного обігу. Однак зміна стратегічних імперативів раціоналізації земельних відносин повинна забезпечувати верховенство суспільних інтересів над індивідуальними, за суспільством повинна залишатись можливість зміни «правил гри» та сутнісного наповнення прав землевласників і землекористувачів [2].

Суспільство повинне залишатись головним консолідованим «власником» територіально-земельного ресурсу, делегуючи конкретним земельним власникам свої розпорядчі та інші функції в досить вузьких, відкритих для зміни, межах земельного права. Звідси і вся система ринкових операцій із земельною власністю повинна мати відносно умовний характер, а тому розумно залишати власнику у володінні і розпорядженні не конкретну матеріальну (земельну) субстанцію, а тільки контрольоване право користування нею.

Одним із важливих завдань удосконалення земельних відносин є здійснення на всій території державної кадастрової оцінки землі і забезпечення переходу на систему земельних платежів, які формуються на основі рентної вартості землі. Систематичне проведення державної оцінки земель у системі державного земельного кадастру дозволить створити механізми, що забезпечать проведення більш раціональної податкової й інвестиційної політики держави, підвищити ефективність управління земельними ресурсами, що в кінцевому підсумку забезпечуватиме збільшення дохідної частини бюджетів усіх рівнів і сприятиме якісному вирішенню соціально-економічних проблем суспільства. У зв’язку з цим у законодавство, що регулює систему земельних платежів в Україні, необхідно внести зміни, виходячи з того, що:

- ставки земельних платежів повинні бути економічно значущими і чітко відповідати рентній прибутковості відповідної земельної ділянки;земельні платежі повинні бути обов’язковими для усіх без винятку землекористувачів;

- пільгове оподатковування повинне регулюватися тільки заходами і термінами сплати платежів і зборів;

- система платежів за землю, крім земельного податку і орендної плати, повинна включати також і одноразові платежі за зміну цільового використання сільськогосподарських угідь, а також збори від трансакцій із землею, за користування земельною інформацією, штрафи;

- земельні платежі необхідно встановлювати незмінними щонайменше на тридцятирічний термін. Цивілізоване кредитування сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) і особистих господарств, індивідуального житлового будівництва в сільській місцевості можна забезпечити, створивши систему Українського державного земельного банку.

Створення організаційної структури системи Українського державного земельного банку (державні, регіональні, районні і міські контори, комп’ютерне забезпечення, зв’язок, кадри) доцільно здійснити у два етапи: на першому етапі передати функції земельного банку декільком комерційним банкам, які заслуговують довіри, орієнтуючись при цьому на використання їх інфраструктури і кадрів; на другому етапі доцільно створити систему спеціалізованого Українського державного земельного банку із залученням інших банків. Необхідні радикальні перетворення, пов’язані не стільки з фізичним перерозподілом землі, скільки з встановленням, вилученням та перерозподілом її рентної вартості, створенням економіко-правових регуляторів руху землі- капіталу, високоефективних територіальних систем земле господарювання [3].

Необхідно відзначити, що населення стало більш адаптованим до економічних умов сьогодення, зробило переоцінку поглядів щодо ролі і значення землі у суспільному виробництві. Слід зауважити, що результати маркетингових досліджень відображають зростання пріоритету приватної власності на сільськогосподарські угіддя. У результаті паювання земель селяни отримали земельні частки (паї) і мають можливість працювати самостійно. Але більшість землевласників не мають змоги, навиків, фізичних сил господарювати окремо, деякі селяни, власники земельної частки (паю), позбавлені комплексу необхідних для обробітку землі засобів праці. В той же час є люди, які готові взяти на себе ризик самостійно працювати на землі, але мають її в обмеженій кількості. Тому оренда землі за сучасних умов є одним з ефективних важелів її використання як засобу виробництва.

Література:

1. Закон України: про основні засади державної агарарної політики на період до 2015 року: за станом 18 жовтня 2005 р. – № 2982 –IV.– К. : Магістр – ХХІ ст., 2008. – 46 с.

2. Болгарова Н. К. Розвиток земельних відносин на сучасному етапі / Н. К. Болгарова // Економіка АПК. – 2010. – № 2. – С. 29–33.

3. Гаркуша О. М. Стан і проблеми реформування аграрних підприємств / О. М. Гаркуша // Вісник аграрної науки Причорномор’я. – 2011. – № 4 (13). С. 17–23.