К.е.н., доцент Ляшенко О.А.

Дніпропетровський державний аграрний університет, Україна

Джерела фінансування соціальної

сфери сільських територій

Бюджетна політика щодо розвитку сільських територій не постійна й майже щороку зазнає змін. Змінюються й суми асигнувань, так і структура видатків. Для повноцінного розвитку сільської місцевості та подолання бідності на селі бюджетні кошти повинні спрямовуватися більше на «зелені» програми, а саме на розвиток невиробничої інфраструктури, газифікацію, будівництво шляхів, охорону навколишнього середовища, підтримку маркетингової та обслуговуючої інфраструктури. Ці програми мають велике значення, оскільки послугами інфраструктури користуватимуться як великотоварні виробники, так і дрібний бізнес, а також населення, не зайняте в сільськогосподарському виробництві. Хоча вони пропонуються до Державного бюджету щороку, включено лише деякі з них.

Головні недоліки політики розвитку сільських територій зводяться до того, що в державному бюджеті невиправдано знижені соціальні витрати на сільський сектор. Спостерігається відомча роз’єднаність управління сільськими територіями. Сільську місцевість як окремий, єдиний об’єкт управління не виділено. У бюджетах низки міністерств відсутній поділ на місто та село. Як наслідок – скорочуються програми надання послуг у сільській місцевості, адже витрати на одиницю послуг у селі значно вищі, ніж у місті. Не розроблено державних стандартів забезпечення населення соціальними послугами. Зберігається звужений підхід до розвитку села, за якого головна увага приділяється аграрному виробництву, а не розвитку альтернативних йому сфер зайнятості населення. Також спостерігається обмежений доступ сільського населення до ринків продукції, фінансових ресурсів, що зумовлено, насамперед, низьким рівнем розвитку в сільській місцевості ринкової та інженерної інфраструктури, а також банківської мережі. Майже відсутні спеціальні інститути реалізації сільських програм, фонди підтримки розвитку села та ін.

Реструктуризація української економіки має два рівні: державний та місцевий. Кожний з них повинен стати основою забезпечення соціальної захищеності населення на своєму рівні. Однак уряд значною мірою перекладає тягар реформ на місцевий рівень влади. Передача об’єктів соціальної інфраструктури на баланс сільських рад стала пробним каменем у розробці нового механізму її фінансування, однак цей механізм не був відпрацьований, тому населення залишилося без багатьох соціальних послуг, які гарантувала адміністративна система управління народним господарством: безкоштовні освіту, медичне обслуговування і житло, стабільний рівень доходів і робоче місце.

У сучасних умовах ринкової економіки, через порожній бюджет сільських рад, багато жителів села не одержують допомоги від держави, а ті, хто її отримує, змушені задовольнятися обмеженим колом соціальних пільг. Люди самі забезпечують себе житлом, сплачують медичні послуги, дошкільні установи тощо. Майже не зростають реальні доходи сільського населення, головним джерелом доходів селян залишаються надходження від низькопродуктивної праці в особистих підсобних господарствах. Практично припинилося оновлення матеріальної бази соціальної інфраструктури, майже не відновлюється діяльність підприємств сфери обслуговування.

Головним джерелом надходження готівки в сільські бюджети на даний час є збори за право торгівлі та орендна плата за землю, що належить сільським радам. Відрахування з податків на прибуток підприємств, на додану вартість, з фізичних осіб, що складають основну частку дохідної частини бюджету, до сільських рад не повертаються, а це має негативні наслідки, тому що сільські ради не зацікавлені пошуком додаткових джерел наповнення бюджету і до збільшення збирання податків. Фінансування будівництва та ремонту шляхів у сільській місцевості здійснюється як за рахунок централізованих капіталовкладень та місцевого бюджету, так і з інших джерел, відрахувань підприємств усіх форм власності.

Розв’язання проблеми забезпечення комплексного розвитку сільських територій потребує трансформації сучасної бюджетної політики в аграрній сфері, передусім у напрямі чіткого розмежування заходів фінансової підтримки власне аграрного виробництва та розвитку сільських територій із відповідною зміною структури та вдосконаленням механізму державного управління в агропромисловому комплексі. Необхідно організувати багатоканальну систему фінансування комплексного розвитку сільських територій за рахунок державного та місцевих бюджетів, позабюджетних фондів, приватних інвестицій, залучених для здійснення програм соціального розвитку.