Економічні науки / 15. Державне регулювання економіки

Пакуліна А.А.

Українська державна академія залізничного транспорту

Державне регулювання реструктуризації соціального

комплексу в умовах глобалізації бізнес-процесів і

стратегічного курсу на досягнення в Україні

європейських стандартів життя

На сучасному етапі розвитку України соціальний сектор економіки стає усе більш потужною рушійною силою економічного зростання, ефективності, що забезпечує підвищення, і конкурентоспроможності національного господарства, що робить його одним з найважливіших чинників національної безпеки і добробуту країни, благополуччя кожного громадянина. Механізм функціонування установ освіти, охорони здоров'я, науки, культури й мистецтва перестав відповідати засадничим принципам розвитку соціального комплексу на довгострокову перспективу. Соціальні організації, що тією чи іншою мірою трансформувалися або знову склалися, багато в чому не виконують об'єктивно необхідних функцій ужитті суспільства, і, отже, в цілому, сучасна соціальна структура суспільства частково функціонально недієздатна. У зв'язку з цим назріла необхідність побудови якісно нового дієвого механізму, що враховує не лише діяльність організацій соціального комплексу в ускладнених ринкових умовах, реалії сучасного стану соціального сектора, але й перспективи соціальної політики держави в середньостроковому і довгостроковому періодах.

Подолання кризи може бути успішним лише в тому випадку, якщо воно здійснюватиметься на базі ефективного державного регулювання і послідовних антикризових стабілізаційних заходів.

Безумовним пріоритетом у сфері соціальної політики на довгострокову перспективу є інвестиції в людину, що передбачають випереджаюче зростання асигнувань на ці цілі з бюджетів усіх рівнів відносно більшості інших напрямів державних витрат. Проте слід зазначити, що нині абсолютні й відносні показники витрат державного бюджетів на фінансування соціальної сфери не відповідають ні нормативам, встановленим національним законодавством, ні міжнародним стандартам. Так, в Україні сукупні державні витрати на соціальні потреби за різними оцінками складають близько 15% ВВП, тоді як у європейських країнах аналогічні витрати складають близько 30% ВВП.

Стабілізація державного фінансування видів діяльності соціальної сфери нині є пріоритетним напрямом державної політики, яка дозволила б здолати значну частину тих проблем, з якими стикаються як організації соціального комплексу, так і населення, що користується його послугами. Система фінансування організацій соціального комплексу повинна забезпечувати економічну ефективність використання фінансових і матеріальних ресурсів соціального сектора, підвищення відповідальності органів управління охороною здоров'я, освітою, наукою, культурою, пасажирським транспортом, ЖКГ, туризмом, ресторанним господарством за раціональне використання фінансових коштів, соціальну справедливість за рахунок вирівнювання доступу громадян до отримання якісних соціальних послуг незалежно від місця їх проживання, забезпечення єдності державної та муніципальної систем охорони здоров'я, освіти, культури на основі єдиних підходів до формування, розподілу й використання фінансовий кошт. У той же час важливо враховувати, що соціальний комплекс належить до класу систем самоуправління, тобто таких, яким властиві гнучкі механізми самоорганізації, саморегулювання соціальних стосунків і процесів. Саме ці механізми забезпечують цілісність системи, її функціонування, вдосконалення і розвиток. Контроль над цими чинниками й управлінська дія на них з метою досягнення очікуваних результатів вимагає розвитку корпоративних стосунків у соціальному комплексі, об'єднання й координації зусиль різних відомств і установ, неурядових, приватних організацій, використання регулюючих функцій з боку центральних і місцевих органів влади. У зв'язку з цим реструктуризація видів діяльності соціального комплексу повинна розглядатися з позицій корпоративного підходу.

Аналіз перетворень у соціальній сфері, що проводяться в Україні, показав, що залежно від використовуваної стратегії, реструктурування в окремих видах економічної діяльності соціального комплексу зачіпає різні соціальні процеси й переслідує різні соціальні цілі. Реструктурування в соціальному комплексі як процес адаптації до ринкових умов і сил спостерігається на макрорівні, на рівні видів економічної діяльності й на рівні організацій. При рішенні концептуальних проблем адаптації установ і підприємств соціального комплексу в процесі реструктуризації мають бути враховані два засадничі моменти: досвід роботи підприємств у період глобалізації бізнес-процесів і стратегічного курсу на досягнення в Україні європейських стандартів життя й орієнтири бюджетної політики, спрямовані на досягнення соціальних цілей. Адаптація установ у процесі реструктуризації означає здатність їх чітко реагувати на зміну зовнішніх і внутрішніх умов ринкового середовища в їх сукупності. Проведене нами обстеження підприємств соціального комплексу Харківської області показало, що основними чинниками підвищення конкурентоспроможності організацій є організаційні зміни. При цьому готовність до роботи регіональних організацій освіти, охорони здоров'я, науки, культури в умовах реструктуризації складає менше половини (43%) від загального числа обстежених організацій, що пояснюється, передусім, недообліком відповідності організаційної структури умовам середовища (21%), використанням, в основному, традиційних чинників виробництва соціальної продукції і послуг (26%), недооцінкою процесів реструктуризації як шансів росту й розвитку установи.

Результативне рішення комплексу проблем розвитку соціального комплексу можливе лише у тому випадку, якщо будуть розроблені ефективні економічні, правові, організаційні, фінансові, адміністративні методи і способи зміни пріоритетів стратегії реструктуризації видів діяльності комплексу, спрямовані на здійснення послідовної соціальної політики, заснованої на приведенні соціальних зобов'язань держави у відповідність з її ресурсами, підвищенні ефективності функціонування організацій освіти, охорони здоров'я, науки, культури, чіткому розмежуванні бюджетних повноважень і відповідальності різних рівнів влади за здійснення соціального перетворення.