К.е.н. Гудзь Т.П.

Вищий навчальний заклад Укоопспілки «Полтавський університет економіки і торгівлі», Україна

Дивергенція в економіці держави – порушення фінансової рівноваги чи її формування у новій якості?

Насьогодні однією з основних спільних рис розвинутих економік та економік, що розвиваються, є дивергенція – відрив фінансового капіталу, його зростання на основі автономного функціонування поза межами діяльності підприємств, що створюють ВВП.

Існує науково обґрунтована думка, що причиною відриву фінансового сектору від реальної економіки є надлишкове накопичення капіталу. Так, сучасні зарубіжні вчені Е. Альтфатер та Б. Манкопф вбачають у зниженні прибутковості реальних інвестицій основну причину дивергенції [1]. Оскільки низька норма прибутку від реалізації підприємствами інвестиційних проектів неконкурентоспроможна порівняно із відсотковою ставкою на фінансовому ринку. У зв’язку з цим, необхідно відмітити, сутнісну відмінність дивергенції в країнах з різним рівнем розвитку продуктивних сил.

У ринково розвинутих країнах перенакопичення капіталу спостерігається на фоні високого розвитку продуктивних сил та інноваційних технологій п’ятого технологічного укладу. Досягнення «кризи розвитку» виявляються у гальмуванні темпів економічного зростання. Утворена внаслідок цього надлишкова ліквідність змушена шукати собі нові сфери використання. І найпростішим шляхом об’єктивно є спекулятивні операції з фінансовими інструментами на глобалізованому грошовому ринку.

Особливість української дивергенції полягає у тому, що зниження прибутковості реальних інвестицій обумовлена не досягненням піку розвитку продуктивних сил з накопиченням потенціалу не вичерпаних можливостей економічного зростання, а технологічним занепадом та фінансово скрутним становищем виробничих підприємств, що обґрунтовано нами у попередніх дослідженнях [2]. Так, в Україні спрацьовує закономірність описана моделлю акумуляції капіталу. Вона говорить про те, що відведення першості прискореному зростанню фінансового ринку в економічній політиці країни, що розвивається, може не тільки не дати позитивного ефекту, а навіть ще більше загострити існуючі соціально-економічні проблеми. Натомість, у міру зростання добробуту держави, зростає ймовірність того, що підвищення ефективності функціонування фінансового ринку призведе до прискорення темпів економічного росту [3, с. 9].

Таким чином, процес «роздмухування» сфери спекулятивних операцій з фінансовим капіталом в Україні є закономірним наслідком того, що на фоні зростання монетизації економіки відбувається падіння виробництва за відсутності сприятливих економіко-правових умов для здійснення реальних інвестицій. Тому, ми вважаємо, що проблема полягає не у кількісному співвідношенні спекулятивного фінансового капіталу та тієї його частини, що опосередковує функціонування реального сектору економіки, а в економічному змісті процесів формування структури фінансового капіталу та якісного рівня управління ним.

На нашу думку, необхідно, по-перше, припинити нарощування спекулятивного фінансового капіталу за рахунок відтоку інвестиційних ресурсів з реального сектору економіки. Економічно доцільним розширення фінансової сфери може бути тільки в межах надлишкового утвореного капіталу у виробництві і не задіяного в ньому. В даному напрямку необхідно запровадити ряд економічних преференцій, серед яких на першому місці податкові, для стимулювання довгострокових заощаджень та інвестиційної активності. Цільовим орієнтиром при цьому має бути забезпечення такого співвідношення: стимули зростання реального капіталу повинні переважати над мотивами здійснення спекулятивних операцій з різними фінансовими інструментами.

По-друге, необхідно враховувати сучасні реалії завоювання фінансовим капіталом більшої свободи на ринку, що втілюється не тільки у його вільному переміщенні у глобальному фінансовому середовищі, а й здатності до самовідтворення. Відомо, що свобода не підкріплена усвідомленням відповідальності перетворюється у хаос. Тому, з боку державних органів грошово-кредитного та економічного регулювання має здійснюватися не боротьба за обмеження свободи фінансового капіталу, а організація якісного контролю за його використанням. Одночасно слід посилити важелі формування соціально-економічної відповідальності фінансових посередників, зокрема, на основі визначення обов’язкових вимог щодо організації їх систем ризик-менеджменту, встановлення обмежень, лімітів на здійснення спекулятивних операцій, підвищення вимог до капіталізації та створення резервів для покриття ймовірних втрат від проведення операцій на фінансовому ринку з високим рівнем ризику.

По-третє, важливо виробити механізми перетворення короткострокових спекулятивних грошей у виробничу форму капіталу. Наприклад, запропонувати інвесторам похідні цінні папери, базовим активом яких виступає інноваційна продукція. Відповідно рівень доходу за такими фінансовими інструментами прив’язуватиметься до очікуваної дохідності реалізації нового виду продукції на ринку. Проблема повернення фінансового капіталу «на роботу» у реальний сектор економіки набуває особливої актуальності і масштабів у світовому вимірі, оскільки слабка, неналежна фінансова підтримка може затягувати перехід до зростаючої хвилі шостого технологічного укладу.

Література:

1. Альтфатер Е., Манкопф Б. Границы глобализации / Е. Альтфатер, Б. Манкопф. – М.: Экономика, 1996. – 138 с.

2. Гудзь Т.П. Сучасні проблеми розвитку промисловості України / Т.П. Гудзь // Вісник соціально-економічних досліджень: Збірник наукових праць. Вип.. №45. – Одеса: ОНЕУ, 2012. – С. 332-339.

3. Столбов М.И. Влияние финансового рынка на экономический рост и деловые циклы / М.И. Столбов // Экономика XXI века. - 2008. - № 8. - С. 55-69.