Сиротін О.С.
Національний університет
біоресурсів і природокористування України
Вища школа – невід'ємний інститут суспільства, орієнтований передусім
на становлення духовного обличчя найбільш освічених його членів, здатних не
тільки розвивати обрані сфери діяльності, а й керувати прогресом самого
суспільства. Ефективність діяльності спеціалістів з вищою освітою в різних галузях
безпосередньо залежить і від компетентності викладачів, які забезпечують
навчальний процес у вищій школі.
На відміну від викладачів вищих навчальних закладів педагогічного профілю, які мають професійну вищу педагогічну освіту, збагачену особистим досвідом викладання в школі і досвідом педагогічних досліджень в аспірантурі педагогічного ВНЗ, викладачі багатьох ВНЗ іншого профілю (технічних, економічних, медичних, сільськогосподарських тощо) не мають професійної психолого-педагогічної підготовки, а є фахівцями з різних предметних галузей, не орієнтованих на освітню діяльність.
У технічних ВНЗ
працюють викладачі, більшість з яких є фахівцями в галузі техніки й
виробництва. Вони отримали вищу технічну освіту, не орієнтовану на професійну
роботу у сфері вищої освіти. Окремі викладачі за довгі роки роботи у ВНЗ стали
професіоналами високого класу і в цій галузі суспільної практики. Однак таке
становлення, засноване на емпіричному освоєнні нової для професіонала технічних
спеціальностей педагогічної діяльності, триває протягом десятиліть.
Донедавна
викладачі-початківці переймали досвід своїх колег без посередників.
Соціально-економічні умови, які постійно змінюються, і нові пріоритети в освіти
порушили в Україні цей зв'язок і спадкоємність поколінь викладачів. Виникла
об'єктивна необхідність у спеціальній професійній, науково забезпеченій
підготовці фахівців технічного профілю для роботи у сфері вищої освіти.
Аспекти формування особистості педагога, технологічні питання
удосконалення підготовки фахівців у вищих аграрних навчальних закладах
висвітлено у дослідженнях І. Блозви, І.Буцика, О. Дьоміна, В.Ільїна, Л.
Журавської, Т. Іщенко, О. Колоска, П. Лузана, В.Манька та ін.
Вивчення спеціальної літератури дає підстави стверджувати про те, що особливої актуальності ця проблема набула у 90-х роках ХХ століття, коли в суспільстві виникло інформаційне середовище. Важливим є і той показник, що підвищення інтересу до підготовки викладачів вищих навчальних закладів, створення відповідних органів і програм спостерігалося майже одночасно у всіх країнах світу.
Аналітики
зарубіжного досвіду організації підготовки та перепідготовки викладачів
фіксують аналогічні проблеми, які трапляються і у вітчизняній педагогіці.
Зокрема, польський дослідник Д. Геляровська зазначає: «У європейських країнах,
як і в Польщі, виникають проблеми і труднощі в педагогізації викладачів ВНЗ ...
Більшість з них вважає, що професійна компетентність є вичерпною рекомендацією
для викладання та організації навчального процесу на рівні вищої освіти » [1].
Зазначена
проблема особливо загострилася в останнє десятиліття, коли зміст вищоі освіти
багатьох країн (України, Росії, Німеччини, США тощо) був спрямований на
педагогічну складову діяльності викладача. Хоча донині триває дискусія про те,
що первинний фактор в діяльності
викладача – дослідження (одержання
нових знань) або викладання (трансляція знань).
Сьогодні існують різні погляди на характер навчання викладачів і способи підвищення їх кваліфікації, причому означене питання певним чином залишається відкритим. Так, окремі дослідники виступають за «вузький», однак глибокий рівень їхньої підготовки, інші - за «широкий». Вибір підходів у відборі та структуруванні змісту підготовки викладачів значною мірою зумовлюється пріоритетами системи вищої освіти певної країни.
Система освіти України спрямована на підготовку висококваліфікованого викладача, який готовий до постійного розвитку професійно-педагогічних якостей. Однак Україна в процесі впровадження реформаційних змін в освіту ще не вирішила ряд педагогічних проблем, які значно впливають на систему підготовки викладачів у вищому навчальному закладі, зокрема диференціація та індивідуалізація професійної підготовки майбутнього педагога, застосування широкого спектра новітніх технологій у процесі навчання, впровадження інноваційних програм у практику підготовки спеціалістів вищого навчального закладу. Підвищення якості системи професійно-педагогічної підготовки зумовлює використання сучасних форм, методів і засобів навчання майбутніх фахівців.
Основною базою підготовки науково-педагогічних працівників (викладачів ВНЗ) в Україні є магістратура (найнижчий освітній цикл), аспірантура та докторантура. Зокрема, підготовка викладачів у магістратурі здійснюється відповідно до чинних освітньо-кваліфікаційних характеристик та освітньо-професійних програм.
Розглянемо програму підготовки викладача на прикладі роботи Національного університету біоресурсів і природокористування України.
Дисципліни професійної та практичної підготовки викладача університетів і вищих навчальних закладів відображено в навчальному плані магістратури за спеціальністью 8.000005 – педагогіка вищої школи. Зазначений документ містить нормативні навчальні та елективні дисципліни за вибором професійно-педагогічного змісту. Магістрам викладаються такі дисципліни, як “Теорія та методика професійного навчання”, “Педагогіка”, “Вікова та педагогічна психологія”, “Основи педагогічної майстерності”, “Педагогічні технології”, “Основи наукових досліджень в педагогіці”, “Соціальна психологія”, “Риторика”, “Організація виховної роботи у ВНЗ”, “Розвиток вищої освіти в зарубіжних країнах ” [2].
Зміст підготовки спеціаліста згідно з державним стандартом освіти України передбачає соціально-гуманітарну, психолого-педагогічну, фахову й практичну підготовку. Основною метою підготовки магістра-викладача є забезпечення можливості сформувати навички проведення наукової роботи; підготовка до самостійної роботи за спеціальністю, оволодіння спеціальними вміннями викладача як практичного психолога і безпосередньо професійно-педагогічними навичками; методикою навчання спеціальних дисціплин у вищих навчальних закладах; методикою проведення наукового дослідження в галузі природничо-гуманітарних та інженерних наук.
Фахова
підготовка в магістратурі передбачає елективні курси. Розрізняють обов’язковий
набір дисциплін (за вибором навчального закладу) та за вибором студента. Зміст
фахової підготовки магістрантів визначається з урахуванням здійснення
виробничих функцій (магістр-викладач, магістр-дослідник) й
освітньо-кваліфікаційного рівня, на базі якого здійснюється підготовка майбутніх фахівців. Підготовка
магістрів реалізується шляхом упровадження інтегрованих навчальних курсів, які
забезпечують системність в оволодінні навчальними дисциплінами, що, у свою
чергу, сприяє уникненню повторів навчального матеріалу, поліпшенню організації
навчально-виховного процесу, а також упровадженню новітніх технологій навчання.
Органічною
складовою професійної підготовки майбутніх науково-педагогічних працівників є
педагогічна практика. Метою практичної підготовки викладача є поглиблення
теоретичних знань через їхнє впровадження в практику; формування у майбутніх
викладачів умінь і навичок практичної викладацької діяльності у вищій школі;
формування та розвиток методичних умінь та навичок викладання; практичне
оволодіння сучасними методами й формами педагогічної діяльності; формування
творчого підходу до роботи викладача.
Практична
підготовка здійснюється через фахові та науково-асистентські практики.
Тривалість і форми практики визначаються освітньо-кваліфікаційним рівнем
окремої спеціальності. Для магістрантів зміст практики полягає у проведенні
навчально-виховної та науково-дослідної роботи на всіх рівнях навчання.
Практикант науково-асистентської практики прикріплюється до відповідної
кафедри, він проводить семінарські, лабораторні та практичні заняття.
На нашу думку,
для досягнення належного рівня професійної підготовки викладачів ВНЗ навчальні
плани окремої спеціальності повинні мати вагому педагогічну складову.
Отже, магістратура за спеціальністю 8.000005 – педагогіка вищої школи забезпечує професійно - педагогічну підготовку майбутніх викладачів ВНЗ. Випускники спеціальності “Педагогіка вищої школи” мають право працювати у вищих аграрних навчальних закладах І-ІV рівнів акредитації. Після навчання студенти отримують диплом державного зразка (ОКР “Магістр”) за кваліфікацією “Викладач вищого навчального закладу”.
Специфіка професійної освіти майбутніх педагогів полягає в органічному синтезі гуманітарного й агротехнічного елементів підготовки, забезпеченні педагогічної спрямованості навчального процесу; оволодінні певними специфічними рисами професійної діяльності фахівців зазначеного профілю (високий рівень соціальної відповідальності, контактно-комунікативний характер майбутньої професії, віддаленість результатів діяльності, робота в умовах дефіциту часу, швидка мінливість об'єктів педагогічного впливу).
Досвід створення у ВНЗ факультетів підготовки науково-педагогічних кадрів "кожен для себе", як і вивчення психолого-педагогічних і методичних дисциплін в аспірантурі, ми вважаємо таким, що заслуговує на увагу. Однак це має відбуватися у тісній співпраці з кафедрами педагогіки, педагогічними університетами, інститутами підвищення кваліфікації працівників освіти.
Вагоме значення має систематичне залучення аспірантів і магістрантів факультетів підготовки науково-педагогічних кадрів у різні форми педагогічної діяльності зі студентами, до роботи в якості лаборантів, навчальних майстрів і лекційних демонстраторів на кафедрах ВНЗ.
Особливо
підкреслимо важливість цієї роботи в теоретичному та практичному аспекті для
аспірантів першого і другого року навчання, яким необхідний серйозний
теоретико-практичний курс педагогіки вищої школи. Переважна більшість
аспірантів незабаром після закінчення аспірантури займуться педагогічною
діяльністю, тому необхідним є їхнє
ознайомлення з проблемами теорії і практики навчання і виховання у вищій школі
і складання кандидатського іспиту з педагогіки.
Отже, очевидними
є такі зміни ставлення науково-педагогічної спільноти до проблеми підготовки та
підвищення кваліфікації викладачів вищої школи:
- створення у ВНЗ факультетів підготовки науково-педагогічних
кадрів;
- поряд із наявністю
професійної кваліфікації, наукового ступеня (для штатних викладачів) отримує
розвиток додаткова кваліфікація в галузі психолого-педагогічної підготовки
викладачів ВНЗ; вивчення психолого-педагогічних і методичних дисциплін в
аспірантурі;
- виявляється
прагнення до чіткого визначення умов доступу до викладацької діяльності та критеріїв відповідності
рівня професійно-педагогічної компетентності.
Список літератури
1.Шумская Л.И. Психолого-педагогическая подготовка преподавателей высшей школы. Учебно-методическое пособие для слушателей системы последипломного образования. / Л.И. Шумская, О.Б. Дормешкин. – Мн.: БГЭУ, 2000. – 74 с.
2.Магістерські
програми. / за ред. Д.О. Мельничука, В.П. Лисенко, М.Д.
Мельничука, І.М. Верхогляда. – Київ , 2008. – 264 с.
3. Коренькова О.В. Пути
повышения качества подготовки специалистов в высшей школе США: Автореф. дис. …
канд. пед. наук. – Волгоград, 2001. – 198 с.
4.Сунцова М.С. Современные
тенденции развития профессионально-педагогической подготовки преподавателей
вузов в США, Германии и России (организационно-педагогические и дидактические
аспекты): Автореф. дис. … канд. пед. наук – Казань, 1999. – 191с.