Філологічні науки/7. Мова, мовлення, мовленнєва комунікація

Іванова О.О.

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»

Проблема класифікації політичної лексики як одна з особливостей політичного дискурсу

У сучасному суспільстві інтерес до вивчення політичної мови з боку представників різних наукових дисциплін постійно зростає, адже політичний дискурс сьогодні відіграє важливу роль у житті будь-якого суспільства, так як має безпосередній вплив на життя кожної людини.

Політичний дискурс є одним з різновидів дискурсу, який використовується для спілкування у сфері політики. Він має ряд особливостей, до яких можна віднести й проблему класифікації політичної лексики. Не існує єдиної визначеної термінології, що використовується лише у політичному мовленні. Термін «політичне мовлення» є загальним поняттям, що позначає «процес обговорення політичних питань у різних сферах суспільства, а також вивчення особливостей всіх типів текстів, використання яких є характерним для політичної сфери, і, звичайно, вивчення лексичних та стилістичних особливостей мови у даній сфері» [1, с. 79].

Політична лексика є одним з найважливіших аспектів вивчення мови політичного дискурсу. Перед тим, як аналізувати певний пласт лексики, перш за все, необхідно відокремити його від інших. На відміну від медицини або фізики сфера політики не має чіткого розмежування лексики. Навіть слова, сфера вжитку яких не є політичною, сьогодні можуть отримувати так зване «політичне» значення за певних умов [4, с. 47]. Проблему класифікації політичної лексики вивчали такі дослідники як В. Дікман, Й. Кляйн, Р. Банер і П. Бальнус та інші. Та навіть сьогодні ми не можемо сказати, що дана проблема є вирішеною, адже постають нові питання, пов’язані з цією темою.

Політика являє собою «складний функціональний комплекс», який охоплює всі сфери суспільного життя. Тому і постає проблема розмежування не лише політичної та розмовної лексики, а й фахової лексики політичної сфери та інших галузей [2, с. 47-48].

Основою класифікацій політичної лексики, запропонованих В. Дікманом та Й. Кляйном, є семантичне значення слова. Й. Кляйн, наприклад, вважає, що політична лексика є «сумішшю чотирьох основних компонентів»:

· інституціонального вокабуляру

· відомчого вокабуляру

· загального вокабуляру інтеракції

· та ідеологічного вокабуляру [6, с. 4].

Перша група слів представляє фахову лексику: Інституціональний вокабуляр політичної лексики містить саме спеціальну лексику даної галузі. Друга група охоплює професійну лексику з різних галузей (від міжнародних відносин до освітньої сфери). Загальний вокабуляр інтеракціїї являє собою шар лексики, що використовується для позначення загальновживаних понять. Ідеологічний вокабуляр містить слова, що використовуються для позначення понять соціально-політичного світу, опису принципів його функціонування, а також основних пріоритетів [6, с. 5-7].

Потрібно зазначити, що найбільшу увагу лінгвісти приділяють саме вивченню ідеологічної лексики, яка, перш за все, використовується для зовнішньої комунікації. Простіше кажучи, певні політичні сили намагаються за допомогою використання ідеологічної лексики переконати громадян у правильності власних ідей і, таким чином, дискредитувати своїх політичних опонентів за допомогою негативної реклами їхніх дій. За допомогою використання ідеологічного вокабуляру політики пояснюють власні пріоритети та принципи, а також дають оцінку діям інших. Ідеологічна лексика використовується не лише для того, щоб дати характеристику політичній ситуації, а й щоб викликати певні дії у реципієнтів.

Класифікація політичної лексики, запропонована В. Дікманом також має велике значення і часто використовується іншими дослідниками. Він розрізняє інституціональну лексику, фахову або спеціальну, а також ідеологічну лексику [3, с. 41-52]. Першу групу слів автор визначає як «лексику, що використовується для позначення різних установ та організацій, що існують в суспільстві, завдань, що вони мають виконувати, і процесів, за допомогою яких вони функціонують» [3, с. 50]. Серед даної групи слів автор виділяє наступні підгрупи: лексику для позначення організацій та лексику для позначення процесів їхнього функціонування. До першої підгрупи належать назви організацій (наприклад, бундесрат, парламент, партія), назви їхніх структурних компонентів (наприклад, фракція, керівництво партії, комітет), а також слова, що позначають їхні функції (наприклад, захист конституції, фінансова політика, економічна допомога країнам, що розвиваються) і офіційні посади (наприклад, канцлер, міністр, член партії). Друга підгрупа містить слова, що використовуються для позначення процесів, що відбуваються у політичній сфері (наприклад, голосування, конструктивний вотум недовіри). Фахова лексика складається із «слів, що несуть політичне значення, і це зумовлено тим, що керування державою передбачає контроль над різними сферами суспільного життя» [3, с. 59]. Зазвичай така лексика використовується політичними діячами, що працюють у різних галузях, до яких, зокрема, належать різні сфери економічної політики, соціальної, освітньої і т.д. Так, наприклад, економічні поняття, що спершу знаходяться за межами політичного лексикону, починають вживатися у сфері економічної політики. Таким чином, інституціональна лексика може набувати значення, що є характерним для ідеологічного вокабуляру, і ставати його частиною.

Беручи за основу співвідношення між комплексно-семантичними і стереотипно-семантичними компонентами значення слова, політичну лексику можна розділити на дві групи.

До першої групи належить лексика, яка не залежить від будь-яких факторів, що впливають на мовлення (мовець, адресат та ситуація, в якій відбувається мовлення). Така лексика у будь-якому випадку залишається семантично «стабільною». Це такі поняття як канцлер, парламентська фракція, прем’єр-міністр, конституція, вільні та таємні вибори, партійний з’їзд. Передвиборча кампанія також належить до першої групи. Значення даних понять залишається незмінним, незалежно від того, хто їх використовує, президент, депутат чи член партії, адже вони є зафіксованими на рівні держави. У таких словах домінантним є традиційне, загальноприйняте значення. До цієї численної групи слів також належать поняття, що позначають різні політичні дії, процеси, посади і т. д. Більшість таких понять є зрозумілою для пересічної людини

Щоб зрозуміти лексику, яка належить до другої групи, реципієнту недостатньо знати лише традиційне, загальноприйняте значення слова, адже семантичне значення такого поняття залежить від контексту і визначається комунікативними намірами мовця (а також комунікативною тактикою та стратегією). Значення такого слова в першу чергу залежить від того, на що мовець вважає за потрібне звернути увагу. Звичайно, неможливо ігнорувати так зване «стереотипне» значення слова, та у випадку лексики, що належить до другої групи, контекстуальне значення є набагато важливішим.

Отже, питання класифікації політичної лексики є досить складним, адже політична мова включає не лише фахову лексику даної сфери, вона поєднує термінологію з різних галузей, а також повсякденну лексику. Тобто ми говоримо не про використання «спеціальної мови», а про «використання мови для досягнення певних цілей» [5, с. 4].

Література:

1. Burkhardt A. (2003) Das Parlament und seine Sprache. Studien zur Theorie und Geschichte parlamentarischer Kommunikation. – Tubingen: Niemeyer, 2003. – 417 S.

2. Dieckmann W. Sprache in der Politik. – 2. Aufl. – Heidelberg: Winter, 1975. – 147 S.

3. Forster I. Lexikalische Verführer – euphemistischer Wortschatz und Wortgebrauch in der politischen Sprache. In: Kilian, Jörg (Hg.): Sprache und Politik. Deutsch im demokratischen Staat. – Mannheim, Wien [u.a.]: Dudenverlag, 2005. (Thema Deutsch 6), S. 195-209.

4. Girnth, H., Spies, C. Dimensionen öffentlich-politischen Sprachhandels. In: Girnth, H., Spies, C. Strategien politischer Kommunkation. Pragmatische Analysen. – Berlin: Schmidt, 2006. – 223 S.

5. Kilian J. Sprache in der Politik. Ein einführender Überblick. In: Praxis Deutsch 125,1994. – S. 4-10.

6. Klein J. Wortschatz, Wortkampf, Wortfelder in der Politik. In: Klein J. (Hg.): Politische Semantik. Bedeutungsanalytische und sprachkritische Beiträge zur politischen Sprachverwendung. – Opladen: Westdeutscher Verlag, 1989. – 208 S.