Філософія/4. Філософія культури

Викладач Куриленко Т.В.

Миколаївський національний університет ім. В.О. Сухомлинського, Україна

СМИСЛ ЯК ПРОБЛЕМА ДУХОВНОГО ВИМІРУ ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ

Проблема смислу виникає в зв’язку з духовним виміром людського існування. Поняття смисл пов’язане з ситуацією розуміння, а отже – із процесами усвідомлення та самоусвідомлення людини. Ситуації розуміння стосуються тих чи інших мовних, предметних, культурних реалій. Смисл можуть мати окремі події, обставини, речі, поведінка, вчинки людей. Але крім цього існує проблема смислу життя людини, її існування. Людини здатна осмислювати, оцінювати як певні періоди свого життя, так і життя в цілому. Поняття життя в своєму первинному значенні має біологічний зміст. Якою б не була тривалість життя будь-якої істоти, над нею тяжіє “вирок” - бути смертною. Життя та смерть є неподільними аспектами буття і саме в “перспективі” смерті (трагічній в своїй незворотності) людина прагне з’ясувати смисл свого існування. Це певною мірою пояснює важливість та складність цієї проблеми.

В українській мові уживаними є і поняття смисл, і поняття сенс. Обидва слова етимологічно містять і «думку», і «чуття», можуть вживатися паралельно: смисл буття і сенс буття, прихований смисл і прихований сенс. Смисл (сенс) це не тільки те, що мислиться, усвідомлюється, а й переживається, відчувається людиною. Отже, маємо поєднання мисленного та емоційного досвіду людини.

Смисл та сенс є важливими поняттями в досвіді людини, бо в них міститься уявлення про впорядкованість світу, людського життя. Натомість, абсурд, безглуздість, відсутність сенсу, смислу в чомусь відчувається, осмислюється людиною як хаос, порушення певного порядку. Порядок і хаос є протилежними полюсами, в яких відбувається життєдіяльність людей. Наявність абсурдних ситуацій так само, як і потребу людини жити в упорядкованому світі не варто абсолютизувати та оцінювати однозначно позитивно або негативно. Неприйнятним для життєдіяльності людей є порядок на кшталт порядку в’язниць та казематів. Проте абсурдність ситуацій може спонукати людину до переосмислення, переоцінки себе, свого існування.

Сам факт життя є передумовою його осмислення. Та чи є смисл внутрішньо притаманним життю, чи він є зовнішнім відносно нього? Життя людини з простого біологічного існування перетворюється на її буття завдяки прагненню віднайти сенс. Буття людини є таким життям, в якому є місце смисложиттєвим пошукам. Без цього людина перебуває в межах біологічної форми існування (життя). Дієслівна форма поняття “буття” – “бути” повідомляє про зусилля, наполягання людини. В своїх зусиллях вона прагне свого самоствердження, самореалізації, а також розуміння того звідки вона, куди йде, яке місце займає в світі (в суспільстві, в спільноті тощо). Самоствердження пов’язане з усвідомленням обмеженості - з однієї сторони та егоїзму - з другої сторони. У розумінні своїх начал, свого призначення, своєї долі людина йде різними шляхами, які постають варіантами відповідей на ці одвічні питання.

Мова йде про узагальнення емпіричного досвіду різних поколінь людей, про репрезентацію цих узагальнень в філософських вченнях. Так, огляд проблеми смислу життя людини здійснив В. Загороднюк, окресливши різні підходи в її осмисленні. В їх основі – загальне питання про співмірність життя та смислу, сенсу. Цей зв’язок може мислитись заперечно (життя безглузде, або смисл, сенс є неясним), стверджувально (з варіантом, де смисл вивищується над життям). [1, C.318].

У пошуках смислу свого існування важливою є не тільки відповідь, а й шлях до неї. Європейська культура та народжені нею філософські ідеї, вчення є таким інтелектуальним надбанням, в якому можна віднайти різні способи розуміння, тлумачення шляхів осмислення людиною свого буття. В певній мірі ця осмисленність передбачає розуміння того, що називають “шляхом до себе”.

Перший шлях осмислення полягає в суб’єктивному творінні смислу(сенсу). Тут життя постає процесом його створення. Людина в своїй діяльності виходить з власних потреб та інтересів. Якщо смисл того, що робить людина визначається потребами та інтересами, то виникає проблема сумісності потреб та інтересів різних людей. І тоді потрібно розглянути етичний вимір цієї проблеми, який полягає в необхідності усвідомити егоїстичні прояви людського існування та способи його обмеження. Другий шлях є протилежним першому. Людина підпорядковує своє життя відомим їй зразкам, ідеалам, які їй пропонує культура, соціокультурне середовище, в якому вона формувалась. Зовнішні настанови забезпечують, спрямовують життєдіяльність людини. Її дії, активність мають суб’єктивно - об’єктивний характер, вони є поєднанням її власних зусиль та культурних зразків, в яких втілене загальне (суспільні цінності, інтереси, тощо). Третій шлях осмислення людиною свого буття передбачає розуміння того, що смисложиттєвий пошук це процес. Навіть елементарний досвід свідчить про те, що людина змінюється (відбуваються зміни в її біографії, людина може перебувати в кризових станах, з яких вона виходить або переможцем, або переможеною, “зламаною” тощо). Усвідомлення того, що самодостатність не є абсолютною, спрямовує людину на те, що цілісність себе та свого буття можливо віднайти в спілкуванні. Спілкування виконує функцію формування людини та складає сутнісний план її буття. Не кількісні параметри спілкування, а його діалогічна природа надає смисложиттєвим пошукам нового спрямування. Діалогічний характер буття людини відкриває нові можливості його творчого осмислення.

Сучасна людина живе в часи відчуття "смисловтрати". Це відчуття є більшим за суб‘єктивно-індивідуальне переживання, "смисловтрата" є символом кризового стану сучасної культури. Існування різних, в тому числі нігілістичних поглядів на проблему смислу, сенсу життя свідчить про значення та значимість цієї проблеми. Особливо - в практичній площині. Мова йде не тільки про освіченість людини, про певний обсяг її знань і вихованість, але й про практичні дії, їх гуманістичну спрямованість. Життя людини є тільки умовою здійснення смислу. Сам сенс - це не дар (не подарунок) людині. Для свого здійснення він потребує інтелектуальних, емоційних, вольових зусиль, тобто зусиль цілісної людини. В філософії існують різні погляди на духовність, однак можна погодитись з думкою сучасного вітчизняного філософа В. Табачковського, що найбільш оптимальним буде розуміння духовності як взаємодії розуму, почуттів, волі, “сфокусовану” в конкретній людській особистості. Тому смисложиттєві пошуки є проявом духовного виміру людського існування, якщо “духовність постає як невсипуща “турбота” людини про себе, як погляд, спрямований особистістю всередину себе з метою самовдосконалення, самотворення” [2, С.223]

Література:

1. Загороднюк В. Людина як істота, котра трансцендує /Філософія. Світ людини. – К., 2003. – С.304-321.

2. Табачковський В.Г. Особистісні виміри людського: духовність, свобода, творчість. / Філософія. Світ людини. – К., 2003. – С.215-223.

3. Малахов В. Етика. – К., 2000.

4. Самосознание европейской культуры ХХ века. – М.,1991.

5. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М., 1999.