Феномен християнства в контексті ідеї месіанізму.

Месіанізм – релігійне вчення про майбутнє спасіння людства або тієї чи іншої національної чи релігійної групи, яке повинен здійснити посланець Бога – Мессія. Явище розвиненого месіанізму притаманне світовим монотеїстичним релігіям – християнству та іудаїзму, зародки месіанізму можна знайти також в шиїтському напрямку ісламу. В основі цього вчення лежить віра в прихід Мессії (івр.Машиах; грецьк. Христос;) – Царя, політичного та духовного лідера, який зможе вирішити всі протиріччя суспільства всередині себе та у стосунках з Богом.

Досі точно невідомо чи розвитку месіанізму сприяли окремі пророчі книги Старого Заповіту , чи пізніші з них, зокрема книги пророків Ієремії, Захарії та Даниїла свідомо були написані в руслі месіанізму.

Проте саме на старозаповітних пророцтвах буде збудована логіка викладу матеріалу християнських Євангелій, сформульована церковна догматика і християнство перетвориться на найбільшу світову релігію, вийшовши і поширившись далеко за межі території свого виникнення, тим не менше залишаючись при цьому феноменом в ряді подібних вчень і течій, що виникали під впливом тих же текстів і міркувань, проте не отримали розвитку.

Ідеї пришестя Спасителя богослови, між іншим, знаходять не лише в книгах пророків але і в Пꞌятикнижжі Мойсея. Згідно думки більшості істориків, ідеї месіанізму отримують постійне місце в єврейському релігійному світогляді після занепаду династії давидидів і розділу царства після смерті царя Соломона в 931 р.до.н.е.[ 2;с 421] З цього часу зміст деяких фрагментів Пятикнижжя набуває нового сенсу. Прихід майбутнього Месії, прообраз якого лише почав формуватися, повꞌязувався з відновленням династії, територіальної цілісності держави та відновленням релігійного життя, перш ніж воно встигне цілковито занепасти. В книзі Буття читаємо: «Не відійде скіпетр від Іуди, ані з його стегон законодавець, доки не прийде Примиритель, і Йому покірність народів. Він прив’язує до винограду свого молодого осла, до лози кращого винограду сина ослиці своєї»[1, Бут.49:10-11]. Цей уривок злагоджено асоціюється з пізнішими словами пророка Захарії, котрий за півтисячоліття до народження Христа і через 1,5 тисячі років після створення книги Буття сказав: «Ось Цар твій до тебе гряде , справедливий і повний спасіння, покірний, і їде на ослові, на молодім віслюкові, сині ослиці»[1,Зах.9:9].Аналіз свідчень про майбутнього Месію показує , що в різних авторів сказане про прийдешнього Спасителя не дисонує між собою. На мирний характер діяльності майбутнього Царя і на його очікуване більше духовне ніж політичне лідерство вказують і передбачення пророка Ісайї , твори якого є основою християнської та іудейської есхатології: «І буде Він судити народи, і розсудить числені народи.І мечі свої перекують вони на рала, а списи свої на серпи»[ 1,Ісайя 2:4.]

Месіанізм розвивався протягом декількох століть і каталізаторами його розвитку послужили такі події як зруйнування Північного царства (Ізраїльського) ассирійським царем Саргоном ІІ В721 р.до.н.е, завоювання Південного царства (Іудейського) вавилонським царем Навуходоносором в 587 р.до.н.е та зруйнування ним же Єрусалимського Храму, Вавилонський полон частини населення Іудейського царства що тривав майже 70 років. Ідея месіанізму була сформована повністю завдяки діяльності пророків періоду Вавилонського Полону: Даниїла, Захарії, Єремії. Концепція збірного образу очікуваного Месії була завершена саме пророками Полону в кінці VI – на початку V ст..до н.е.

На час народження Ісуса Христа есхатологічні настрої та месіанські очікування досягли свого апогею. На той час Іудея стала провінцією Римської імперії і її релігійне життя, багато разів коллапсоване в ІІ ст. під час правління Селевкідів, набуло образу закостенілої системи ритуалів , яку втім піддавали сумніву численні секти, що час від часу виникали в цей період. Величезна держава переживала не найбільш централізований і стабільний період у своїй історії, тому у віддаленій провінції та і на всьому близькому Сході значного поширення набули чутки про настання «кінця часів», переломного моменту в долі людства. Щодо точного часу народження Ісуса Христа думки вчених незначно розходяться, але найвірогідніше воно відбулося між 12 р.до.н.е – часом проходження комети «Галлея», яка цілком могла бути тим астрономічним явищем що згодом отримало назву «Віфлеємської зірки», знаменням що свідчило про пришестя Царя Світу та 4 р.до.н.е – часом смерті Ірода Великого,котрий влаштував знищення дітей у Віфлеємі. Початок суспільної діяльності Ісуса Христа в 30 рр.н.е в регіоні викликав діаметрально протилежні реакції:від екзальтації у простих жителів регіону до ворожого антагонізму релігійних кіл. Навіть погляд не через призму релігійних переконань на діяльність Ісуса Христа дає розуміння відповідності аспектів Його вчення і подій земного життя тому комплексу пророцтв, які містяться в Старому Заповіті. Час пришестя є відповідним тим припущення що містяться в текстах пророка Даниїла[.1, Дан. 9:25] . Місце народження Мессії, Віфлеєм, завдяки збігу обставин з переписом населення проводить паралель відповідності до слів пророка Міхея, котрий передрік походження Месії саме з цього міста.[1, Міх. 5:12].Походження від роду Давида, яке Христос сам неодноразово декларував не легше спростувати ніж знайти хоч якісь вказівки на таке ж походження у низки наступних «месій». Урочистий вхід до Єрусалиму та вбивство при недоведеності та фактичній відсутності вини є відповідним баченню розвитку подій пророком Захарією,[1, Зах 9:9;12:10] та пророком Ісаєю1, [Іс 53:1-12]. Вчення ж Ісуса Христа в разі його реалізації є стовідсотковим віддзеркаленням гіпотез Ісайї про суспільство в якому відсутня агресія. Як показав час, християнське вчення з легкістю вийшло за рамки месіанізму та зі статусу однієї з сект іудаїзму, стало найпоширенішою світовою релігією та формуючим чинником ціннісної та етичної системи західноєвропейської цивілізації.

Проте паралельно з розвитком християнства на території Палестини виникали суспільні рухи, на чолі яких стояли діячі які себе усвідомили чи були проголошені своїми прибічниками як «Месія». Невдовзі після подій описаних в Євангеліях під час консульства Куспія Фада в Єрусалимі зꞌявився лжемесія Теуда , котрий за короткий час завоював багато прихильників, не в останню чергу завдяки своїй обіцянці дива, що води Йордану розійдуться по його слову. Його земний шлях закінчився трагічно – він був вбитий разом зі своїми прихильниками за наказом консула, а голову було занесено на списі до Єрусалиму.

Наступну спробу зреалізувати месіанське призначення здійснив Симон Бар-Кохба(арам.Син Зірки).Під час правління імператора Адріана він здійснив спробу скинути владу римлян над Іудеєю, відновити державність та релігійне життя. В 130 році Бар –Кохба став на чолі повстання проти римської адміністрації котре виявилось успішним, Симона було проголошено царем,запроваджено власну монету, релігійна верхівка вбачала в ньому месію, за цим слідувало кілька років непевної незалежності. Проте в 135 році військова фортуна відвернулася від повстанців, вони втратили Єрусалим. Згодом і фортецю де переховувався Симон з залишками своїх воїнів було взято облогою. Сам Бар-Кохба загинув від укусу змії та залишив по собі розчарування. Тому в іудаїзмі месіанські очікування так і вважаються несправдженими. Найпомітнішим представником руху месіанізму та лжемесій Нового часу є Шабтай Цві, ексцентрик, котрий поширював своє вчення на території Османської імперії. В 1665 році році проголосив себе Месією і створив навколо себе величезний ажіотаж. Зрештою за свої царські амбіції Шабтай постав перед судом і мусив вибрати між смертною карою і прийняттям ісламу. Хоча навіть прийнявши іслам, він зберіг певну частину своїх послідовників.[3;С.152 ]

Величезне місце в сучасному християнському вченні про Ісуса Христа, Месію, є концепція Другого Пришестя Його на Землю для звершення Суду над людством , здійснення пророцтва про воскресіння мертвих та встановлення Царства Божого. Ось як про це говориться в Євангелії від Матвія: «І зараз, по скорботі тих днів, сонце затьмиться, і місяць не дасть свого світла, і зорі попадають з неба,і сили небесні порушаться .І того часу на небі зявиться знак Сина Людського,і тоді заголосять всі земні племена, і побачать вони Сина Людського, що йтиме на хмарах небесних із великою потугою і славою»[1,Матв.24:29,30]. Також про Друге Пришестя, яке відбудеться в Кінці Часів говориться в книзі «Апокаліпсис» авторство якої належить євангелісту Івану. Це єдина пророча книга Нового Заповіту і єдина пророча книга Біблії здійснення пророцтв якої треба очікувати в майбутньому. Метою Другого Пришестя Христа є повна перемога над батьком гріха дияволом і оновлення долі людства в новому царстві яке він встановить: «Посеред вулиці його,і по цей бік і по той бік рік дерево життя, що дванадцять разів приносить плоди, даючи на кожний місяць плід свій, і листя дерев– для уздоровлення народів. І нічого вже не буде проклятого;але престол Бога і Агнця буде в ньому і служники Його будуть служити Йому .І побачать обличчя Його, і ймення Його буде на чолах їхніх. І ночі там небуде, і не будуть мати потреби ні в світильнику, ні в світлі сонячному, бо Господь Бог освітлює їх, будуть царювати навіки вічні»[1,.Одкров.22:3-5]. Тобто можна припустити що основною метою Другого Пришестя є відновлення стосунків Людини з Творцем, які існували до гріхопадіння. Щодо термінів звершення цих пророцтв , сказано слідуюче: «Ось, гряду скоро, і відплата Моя зі Мною, щоб віддати кожному у справах його»[1,Одкр.22:12.]

Такими є обрії християнського вчення,котрі містять в собі також ідею месіанізму, проте ускладнену та переосмислену.В християнстві вчення про Месію у всіх його проявах є найбільш історично обґрунтованим та філософськи насиченим. Саме це робить християнство унікальним і разом з тим ріднить з іншими авраамістичними релігіями, показуючи його універсалізм та гуманістичне спрямування, адже саме в християнському вченні поняття Месіїї вийшло за рамки уявлень всіх інших релігій.

Використана література:

1.Біблія.Книги Священного писання Старого і Нового Заповіту. Москва, 2004.

2.Головащенко С.І.Біблієзнавство. Київ, «Либідь»,2001.

3.Вітторіо Мессорі. Гіпотези про Ісуса / пер.з італ. Л.Гайдуківського.- Львів:Свічадо,1998.

4.uk.wikipedia.org