К.ю.н.
Антошкіна В.К.
Бердянський університет менеджменту і бізнесу, Україна
Використання
спеціальних термінів та правових дефініцій в текстах цивільно-правових актів
Мова законів вимагає,
перш за все, точності вираження думки, тому
для неї характерні повна відсутність індивідуалізації, стандартність викладу,
високий ступінь узагальнення лексики [1]. Закон звертається не до окремої,
конкретної людини, а до всіх людей або груп людей. Функції юридичних текстів
вимагають граничної точності, яка досягається, насамперед, використанням
термінів – як загальних, так і вузькоспеціальних. При цьому від правильного
застосування термінів в тексті закону значною мірою залежить адекватність
вираження волі законотворця і, відповідно, ефективності самого закону.
Юридичний термін являє собою елемент юридичної техніки,
мовне позначення державно-правових понять, за допомогою яких виражається і закріплюється
зміст нормативно-правових
приписів держави. Терміни найчастіше позначають: а) найменування документів (договір, заповіт;
б)найменування осіб за професією, станом, виконуваною функцією, соціальним
станом (нотаріус, опікун; співвласник); в) процесуальні дії (експертиза) та ін.
В ідеалі
юридичні терміни повинні відповідати таким вимогам.
Перша вимога
полягає в тому, що один і той же термін у тому чи іншому нормативно-правовому
акті повинен вживатися однозначно
(моносемія юридичних термінів). Терміни, які використовуються в нормативному
акті, не повинні також відрізнятися за змістом від їхнього визначення в
Конституції України. Обов’язковою є єдність термінології в законах, які
регулюють єдину сферу правовідносин, а також у законах, що пов’язані
бланкетними нормами. В підзаконних нормативних актах терміни застосовуються в
межах термінології законів, що регулюють відповідну сферу.
Друга вимога
виявляється в тому, що терміни повинні бути загальновизнаними, тобто вживатися
в побуті (мається на увазі в загальновживаній мові), а не бути винайдені розробниками
правових приписів. Хоча в деяких випадках, з огляду на різну інтерпретацію
загальновживаних слів омонімічних термінам, було б правильніше використовувати
нове слово, ймовірно, запозичення, ніж користуватися словами загальновживаної
мови, які можуть бути невірно, неточно інтерпретовані.
Третя вимога
визначає, що терміни не можуть не володіти стійким характером, тобто повинні
зберігати свій особливий зміст у кожному новому правовому акті. Це твердження
видається цілком обґрунтованим, але, на жаль, не завжди дотримується [2].
Важливе значення для забезпечення точності та єдності термінології
цивільно-правових актів має нормативне визначення термінів за допомогою
правових дефініцій. Правова дефініція
— це коротке визначення якогось поняття, яке адекватно розкриває зміст
поняття, називає родові і (або) видові ознаки, включає його характеристики в
стислій і узагальнюючої формі.
Визначення правового
поняття в законі є дуже важливим із нормативної сторони, оскільки орган або особа, що застосовують або
виконують правове розпорядження, не можуть трактувати дане законодавцем поняття
інакше, ніж це сформульовано в нормативному акті. Нормативні дефініції — норми особливого роду, що
органічно включаються в механізм правового регулювання, визначають його
загальні основи, організаційні передумови
[3]. Так, в Цивільному Кодексі України міститься ціла низка статей,
де надається поняття окремих цивілістичних термінів. Закон визначає такі
поняття, як реквізиція (ч.1 ст.353), конфіскація (ч.1 ст. 354), неустойка (ч.1
с. 549), договір (ч.1 ст. 626 ЦК) публічний договір (ч.1 ст. 633), строк
договору (ч.1 ст. 631), пожертва (ч.1 ст.729) тощо. Наприклад,
ЗУ «Про акціонерні товариства» від
17.09.2008 у статті другій наводить визначення таких термінів як: викуп акцій, контрольний пакет акцій, корпоративні права, та ін., всього
20 термінів. ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на
нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV визначає такі поняття: державна реєстрація
речових прав на нерухоме майно, Державний реєстр
речових прав на нерухоме майно,
нерухоме майно, обтяження. ЗУ «Про
іпотеку» від 05.06.2003 № 898-IV в статті першій надає визначення поняттям: нерухоме майно (нерухомість),
іпотека, об'єкт
незавершеного будівництва, основне зобов'язання, наступна іпотека, іпотекодавець, боржник, вищий
пріоритет і так далі. ЗУ «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня
1993 року N 3792-XII також містить
пояснення, наприклад, щодо того, що є аудіовізуальним твором, базою даних (компіляцією даних), цитатою, тощо.
Останнім часом, на жаль,
простежується явна тенденція зловживання правовими дефініціями, незадовільна
якість і невиправдане (часто з перекручуваннями) дублювання нормативних
визначень.
Між тим, до законодавчих
визначень треба підходити дуже відповідально і обережно. Нормативні визначення
доцільно давати тільки в тих випадках, коли без них унеможливлюється або
ускладнюється правильне розуміння відповідних термінів і, отже,
нормативно-правового акта в цілому.
Основним видом
нормативних визначень має бути визначення шляхом зазначення найближчого
родового поняття і видових відмінних ознак. При формулюванні нормативних
визначень слід дотримуватися наступних правил:
- повинно відповідати
поняттю, що виражається даним терміном (бути не надто
широким і не надто вузьким), тобто фіксувати ознаки, що притаманні всім об'єктам, які належать до
поняття, і тільки цим об'єктам.
- повинно містити лише
істотні ознаки поняття, які дозволяють не тільки чітко відмежувати дане поняття
від суміжних, але і відобразити його спільність з іншими поняттями системи.
- повинно бути системним,
тобто відображати місце даного поняття в системі, до якої воно належить,
вказувати на тип відносин з найближчими поняттями.
- при визначенні не
повинно бути такої ситуації, коли одне
поняття визначається за допомогою іншого поняття, яке в свою чергу визначається
через перше.
- не повинно бути
тавтології.
- визначення позитивного
поняття не має наводитися в негативній формі.
- поняття, що
використовується у визначенні, має бути виражене зрозумілими в даній системі
або добре відомими термінами.
- при наведенні
визначення необхідно перевірити, чи входять в нього терміни в тому значенні, в
якому вони зафіксовані в інших правових актах.
- однотипні поняття
повинні мати однотипні за структурою і лексикою визначення.
- визначення поняття повинно
бути оптимально коротким і по можливості складатися з одного речення.
- визначення повинно бути
лінгвістично правильним, тобто відповідати правилам і нормам мови. Правильно
побудоване визначення повинне однозначно характеризувати поняття.
Не викликає сумніву те,
що недотримання встановлених самим законодавцем вимог до юридичної
термінології, зокрема, породжує неможливість чіткої і правильної інтерпретації
тексту закону і ефективної його реалізації. Тому необхідним є більш активне
залучення спеціалістів у галузі лінгвістики, лінгвоюристики до складання законопроектів, щоб нові терміни та
дефініції були вдалими і відповідали всім вимогам і правилам української мови.
Література:
1. Артикуца Н. В. Мова права у її
функціональних різновидах [Електронний ресурс]:∕ Режим доступу : http://www.ekmair.ukma.kiev.ua. – Назва з екрану.
2.
Туранин В. Ю. Проблема выбора оптимального способа
закрепления дефиниции в законодательном тексте. Законотворческая техника
современной России: состояние, проблемы, совершенствование : Сборник статей. В 2 т. Под ред. В. М. Баранова. – Нижний Новгород, Т.1., – С.
246–254.
3. Мамедов Э. Ф. Правовые дефиниции и
юридические нормы как элементы механизма правового регулирования [Електронний ресурс] // ЕврАзЮж. – № 8 (51). − 2012. −: http://www.eurasialaw.ru.