Баликін І.І.

Донецький національний університет, України

Конституція СРСР 1977 р. як основоположний документ національної політики в епоху Л. І. Брежнєва

Одним із вирішальних етапів у формуванні державної національної політики в Радянському Союзі було прийняття нової Конституції у 1977 р. До цієї Конституції шість разів вносилися поправки, але ці зміни торкалися вищих органів влади, виборчої системи, конституційного надзору, інституту приватної власності, державного управління. Жодна з цих змін не стосувалася засад державної національної політики.

Отже, предметом нашого дослідження є Конституція СРСР в редакції від 7 жовтня 1977 р. Вона стала основним законом радянської держави, усі закони та підзаконні акти створювалися в її межах. Нижче будуть наведені основні засади національної політики радянської влади, закріплені на сторінках цього документу.

У преамбулі стверджується, що радянська влада назавжди покінчила з національною ворожнечею, дружба націй та народностей СРСР зміцнилася. Далі стверджується, що в Радянському Союзі побудовано розвинуте соціалістичне суспільство – суспільство зрілих соціалістичних суспільних відносин, в якому на основі зближення всіх класів і соціальних верств, юридичної і фактичної рівності всіх націй і народностей, їх братерського співробітництва склалася нова історична спільність людей – радянський народ.

Радянський народ закріплює основи суспільного ладу і політики СРСР, встановлює права, свободи і обов’язки громадян, принципи організації і цілі соціалістичної загальнонародної держави і проголошує їх у цій Конституції.

Неодноразово у тексті зустрічається фраза про зближення націй та народностей, наприклад у статті 19: «Держава сприяє посиленню соціальної однорідності суспільства – стиранню класових відмінностей, істотних відмінностей між містом і селом, розумовою і фізичною працею, всебічному розвиткові та зближенню всіх націй і народностей СРСР» [1].

У Главі 6. «Громадянство СРСР. Рівноправ’я громадян» написано, що в СРСР встановлено єдине союзне громадянство, кожний громадянин союзної республіки є громадянином СРСР (стаття 33). У Конституції стверджувалося, що громадяни СРСР рівні перед законом незважаючи на походження, соціальне та майнове положення, расову та національну приналежність, стать, освіту, мову, відношення до релігії, род та характер занять, місце проживання та інші обставини (стаття 34) [2].

Стаття 36 даної Конституції повністю присвячена станові національностей в СРСР та їх правам. В ній говориться, шо «громадяни СРСР різних рас і національностей мають рівні права. Здійснення цих прав забезпечується політикою всебічного розвитку і зближення всіх націй і народностей СРСР, вихованням громадян у дусі радянського патріотизму і соціалістичного інтернаціоналізму, можливістю користуватися рідною мовою та мовами інших народів СРСР. Яке б то не було пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян за расовими і національними ознаками, так само як і всяка проповідь расової або національної винятковості, ворожнечі або зневаги – караються за законом» [3].

У той час як в Конституції 1936 р. говорилося про «навчання в школах рідною мовою» (стаття 121), Конституція 1977 р. говорить лише про «можливість навчання в школі рідною мовою» (стаття 45) – це відображає широко розповсюджену практику того, що багато батьків воліли відправляти своїх дітей в російськомовні школи, а не в національні [4].

І все це ніби закріплює стаття 64, у якій говориться, що «обов’язок кожного громадянина СРСР – поважати національну гідність інших громадян, зміцнювати дружбу націй і народностей Радянської багатонаціональної держави» [5].

В розділі «Національно-державний устрій СРСР» описано ті засади, на яких було побудовано радянську державу та принципи існування в ній національних республік, до числа яких входила Українська Радянська Соціалістична Республіка. У статті 70 зазначалося, що Союз Радянських Соціалістичних Республік – єдина союзна багатонаціональна держава, утворена на основі принципу соціалістичного федералізму, в результаті вільного самовизначення націй і добровільного об’єднання рівноправних Радянських Соціалістичних Республік. Також там було вказано, що СРСР уособлює державну єдність радянського народу, згуртовує всі нації і народності з метою спільного будівництва комунізму [6]. Що стосується цього федералізму, то він, на нашу думку, теж був фіктивним, бо у Радянському Союзі централізм, абсолютизм і тоталітаризм досягли вершини досконалості. Тому і національне питання розглядалося в такій державі як колоніальне, тільки його так не називали, а прикривали бутафорією федерації, видаючи її за реальність.

Також у статті 72 містилося положення про «право вільного виходу з СРСР», але аж до 1991 р. воно носило декларативний характер, бо так і не було розроблено механізму цієї операції. Ця стаття механічно перекочувала з Конституції 1924 р. в Конституцію 1936 р., а звідти і в брежнєвську Конституцію 1977 р. Сотні тисяч представників національних партійних кадрів і майже вся стара національна інтелігенція в союзних республіках були знищені в період єжовщини за звинуваченням у тому, що вони нібито хотіли скористатися цією статтею і вивести свою республіку зі складу СРСР. Л. Г. Лук’яненко в Україні і Айрикян у Вірменії, посилаючись на Конституцію СРСР 1977 р. про право кожної союзної республіки на вихід з СРСР, організували в своїх республіках рух за такий вихід. Природно, що вони зі своїми прихильниками були заарештовані і поміщені в концтабори на довгі строки. Те ж саме відбувалося в Естонії, Латвії та Литві, де масові репресії за опір радянському імперіалізму і його грубій русифікаторській політиці тривали до часів «перебудови».

В останньому пункті статті 76 говориться про те, що союзна республіка має свою Конституцію, яка відповідає Конституції СРСР і враховує особливості республіки [7]. Але продивившись Конституцію УРСР, яка була прийнята слідом за загальнорадянською у 1978 р, можна зробити висновок, що вона була просто переписана з неї, а отже окремого аналізу не потребує. Також у даній статті говориться, що «Союзна республіка – суверенна радянська соціалістична держава». Але що значить «суверенна держава» в юридичному сенсі цього слова? Візьмемо офіційна визначення цього поняття, оприлюднене радянською наукою: «державний суверенітет – верховенство і незалежність державної влади, які проявляються у відповідних формах у внутрішній та зовнішньополітичної діяльності держави» [8]. Якщо за Конституцією 1924 р. в деяких питаннях республіки були умовно «суверенні», наприклад, в сфері народної освіти або народної охорони здоров’я, то тепер і ці галузі державного життя відійшли до компетенції центру.

В національних республіках були посади, які взагалі не довірялись націоналам: начальники гарнізонів, командувачі військовими округами. Всі засідання і збори вищих органів влади в національних республіках повинні були проводитися російською мовою, бо росіяни, які працювали там іноді десятиліттями, не повинні були вивчати місцеву мову, а національні працівники, починаючи від голови сільради, повинні були знати російську – інакше не можна було отримати відповідної посади.

Стаття 80 Конституції зазначала, що союзна республіка має право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори і обмінюватися дипломатичними та консульськими представниками, брати участь у діяльності міжнародних організацій [9]. Яка ж конституційна практика існувала по даній статті? Україна і Білорусія входили до складу ООН і мали право голосувати на її засіданнях так, як голосував радянський посол, а в інших союзних «суверенних держав» справа йшла ще простіше. У складі їхніх урядів один з членів називався «міністром закордонних справ», але історична практика показує, що його право на будь-яку діяльність втілилося виключно в рядках даної статті, й ніколи не застосовувалось на практиці.

Згідно Конституції СРСР 1977 р., вищим органом державної влади в держави теж вказувалась Верховна Рада СРСР, але кожен радянський громадянин знав, що найвищим органом державної влади був не сам державний орган, а партійний орган – Політбюро, яке навіть не було зазначено в Конституції. Згідно тієї ж Конституції, урядом СРСР була Рада Міністрів, а на ділі ним виступав Секретаріат ЦК і його відділи, яким прямо підкорялися формальні міністри СРСР.

Тільки одна стаття Конституції 1977 р. має реальну силу і точно відповідає радянській дійсності. Це стаття 6, яка говорить: «Керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства, ядро його політичної системи, державних і громадських організацій становить Комуністична партія Радянського Союзу» [10].

Таким чином, Верховна Рада СРСР сама по собі не мала ніякої влади, якщо не вважати владою її обов’язок одностайно голосувати за закони і рішення, які їй підносили Політбюро і Пленум ЦК КПРС. Верховна Рада СРСР складалася з двох палат: Ради Союзу і Ради Національностей. Ці палати були рівноправні, як говорилося в статті 109. Згідно статті 110 цієї Конституції Рада Союзу і Рада Національностей складалися з рівного числа депутатів [11]. Рада Національностей обиралася по нормі: 32 депутати від кожної союзної республіки, 11 депутатів від кожної автономної республіки, 5 депутатів від кожної автономної області і один депутат від кожного автономного округу. З цього людина може зробити висновок, що тут справа організовувалась так само, як і в старих радянських конституціях Згідно з ними, в Раду Національностей посилали винятково представників корінної національності союзних республік і областей, щоб вислухати їх специфічні національні потреби і проблеми. Інакше кажучи, в Раду Національностей від РРФСР входили російські делегати, від України – українці, від Узбекистану – узбеки і т.д. Що ж стосується Ради Союзу, то туди входили депутати пропорційно чисельності населення кожної союзної республіки. Цілком нормально, що в силу того, що росіяни становили більшість населення СРСР, вони посилали більшість депутатів у Раду Союзу СРСР, плюс ще 32 депутати від РРФСР.

Для донесення до населення такої багатонаціональної держави як Радянський Союз, рішень владних органів, закони СРСР, постанови та інші акти Верховної Ради СРСР «публікуються мовами союзних республік» згідно ст. 116 Конституції [12].

Література:

1. Конституция (Основной закон) Союза Советских Социалистических Республик : принята на внеочередной 7 сессии Верх. Совета СССР 9 созыва 7 окт. 1977 года . – М. : Изд-во полит. лит-ры, 1977 . – 136 с.

2. Там само.

3. Там само.

4. Там само.

5. Там само.

6. Там само.

7. Там само.

8. Большая Советская Энциклопедия (В 30 томах.) Гл. ред. А.М. Прохоров. Изд. 3-е. М., «Советская энциклопедия», 1976. Т.25. Струнино – Тихорецк. 1976. – С. 26.

9. Конституция (Основной закон) Союза Советских Социалистических Республик: принята на внеочередной 7 сессии Верх. Совета СССР 9 созыва 7 окт. 1977 года . – М. : Изд-во полит. лит-ры, 1977 . – 136 с.

10. Там само.

11. Там само.

12. Там само.